Політ крізь бурю - Микола Бажан (сторінка 3)

Не скрикнути.

Ще раз зібрати сили.

Не тратить часу.

З Харкова піти.

 

Спустошеність площі,

де протяг по полю асфальтному вивів

узори похмурі і чорні, як траурні ленти вінків, —

це звихрений попіл паперів,

попалених наспіх архівів,

потоптаний погар писання,

уривки обвуглених слів.

Безлюддя печальних кварталів.

Духмяність тонка листопаду.

Часами гарматним розкатом проноситься

                                                      в тишині

розпачливе рикання лева з розбомбленого

                                                зоосаду, —

він, скровлений, сильний, безумний,

вмирає уже три дні.

Ні, ця тишина не тихіша

за гуки, розриви й обвали

за ляск запопадний зеніток,

за брязкіт осколків о брук,

за вибух,

одсвічений багро в дзеркальній стіні п'єдесталу,

звідкіль нам говорить Шевченко

розгніваним порухом рук.

 

Продзвонять підківки патрульних.

Процюкають кроки старечі,

і дивляться люди й будинки пустими очима біди.

Поникши на лавці, холону,

хилю упокорено плечі,

шукаю у звивинах мозку надії зітерті сліди.

— Оксано! — раптово і різко.

— Оксано! Яка ж бо я рада... —

Марійки, схвильовані руки розмотують хустки

                                                        кайму.

— Лишилась?.. Недовго чекати.

Тікають. Кінчилась їх влада.

Нічого я їм не забуду. За все розрахунок візьму. —

Марійчині тіняві очі, Марійчині губи вологі

і щось небувале, незнане, нове і небачене в них.

Від неї відсахуюсь, повна іще потайної тривоги,

і морок раптовий між нами,

між мною й тобою,

проліг.

— Я слухаю радіо...

Вермахт. Культура. Берлін. Європейці.

Боїшся? Зголосимось разом.

Обидві ми – жертви Чека… —

Я зводжусь.

Дві тіні тріпочуть

на жовтій піщаній алейці.

Ударю.

До болю, до крику назад розмахнулась рука.

Ударю.

Ти чуєш?

Тікай же,

бо я придушу тебе, шлюхо.

Виходить, оце і єсть ворог,

зустрінутий вперше в житті.

Зіниці пожовкли, як в кішки.

— Тікай же! — проказую глухо.

Побігла.

Я вийшла із міста ярком по знайомій путі.

Димучі простори. Гримучі дороги.

Поля спопелілі. Спалахнуті стоги.

Масних палениськ пелехата юга.

Привали. Бюмбьожки. Прокльони.

                                                     Тривоги.

Побиті, ганчір'ям обкутані ноги.

По воду, по хліб, по надію черга.

І раптом — зелена донецька сага,

дихання вологи, холодна куга...

Спинитися — вмерти з одчаю й знемоги.

Вперед. Пилюга. Пилюга. Пилюга.

 

Де я їх надибала? В школі за тихим

                                                   Осколом.

Зайорзав, забігав, на зборах захрипнув

                                                        Павло,

але повернувся зі зборів отих

                                            з протоколом:

на курси мене зараховано знову було.

Крутнулись верньєри.

Зелені заблимали вічка.

Зметнулись антени.

Полізли у нори шнурки,

і пішла цокотня,

перестук, позивних перекличка,

пульс морзянки рвучкий,

призвичаєний двигіт руки.

Будь спрямована в ціль,

будь, мов постріл,

несхибна і стисла,

будь невтомна, — і ти,

як народний пароль, розбереш

зашифровану річ,

таємничі позначення й числа

партизанських команд,

диверсантських суворих депеш.

Розсип іскор —

і мчать всепроникливі цятки та риски,

і домчать,

і десь в Харкові

тол

штаб-квартиру СС роздере.

З цілим світом говорить

рука худорлява радистки

іскрометним ключем своїм:

цятка — тире,

цятка — цятка — тире.

Я ловлю себе часом,

що чую ввесь світ, як морзянку,

на пунктир двох іскрин

покладаю всі звуки землі —

і ритм свого серця,

й Павлову журливу співанку,

і гудіння моторів, заблуканих в сніжній імлі.

Я їх розумію:

глибокий, протяжливий подих,

бистрий віддих,

короткий,

як цятка, як іскра, як блиск.

На своїх, продиктованих тактом спалахувань,

                                                         кодах

бурмотять вони, може,

про взятий незважено риск.

Що ж, нехай...

Похилюсь на брезент парашутного тюка,

буду слухать себе, своє серце, свій крихітний світ.

Яка там була в мене школа, і мука, й наука

І скільки згадок назбиралося протягом літ!

Лежить моє тіло

у ватнику, в штанях, в ушанці,

лежить, прикурнувши

на паках патронів і толу,

і стрясається пульсом,

одміряним в строгій морзянці,

і хвилі від нього

розходяться по видноколу.

Якщо зібрать

в единий пункт,

в єдиний центр,

в єдину цятку

думки, чуття, пориви, мрії, сни,

усе єство

до краю,

без остатку,

до дна останньої глухої глибини,

аж задвигтіти,

як двигоче стрілка,

на компасі в магнітну даль рвучись,

щоб кожен нерв, клітинка, мускул, жилка

призивом спільним наскрізь пройнялись,

тоді, —

я вірю, відчуваю, знаю, —

як резонанс, озвуться позивні

із далини,

з тайги,

з-за гір Алтаю

долине крик, призначений мені.

Я пальцями об серце вибиваю

сигнали точні, прості і ясні.

Вслухаюсь —

хвилі йдуть з-за небокраю.

Прийом! Прийом!

Є відповідь?

Ще ні...

Так знову бий усім єством прагнущим

туди, в Сибір, у безмір, в буревій.

Ні пасмам гір,

ні вартовим,

ні пущам

не зупинити клич мій позивний,

Вистукую:

дві риски, цятка й риска,

і знов дві риски, і три риски вслід.

До палу мозку,

дзвону кровотиску

я променюсь,

я б'юсь об кругозвід.

Сигналю:

— Мамо! —

Знов дві риски. Цятка.

Сигналю:

— Мамо! Мамо! Мамо! Ма... —

Не зойк, не писк безсилого дівчатка —

змужніла вже без тебе я сама.

Ось парашут мій. Строп туга укладка.

Ось люк. За ним — кружіння, безвість,

                                                          тьма.

А може, й смерть?

Дві риски. Цятка.

Мамо!

У мене все. Прийом. Прийом. Прийом.

На дні очей, напроти мозку прямо,

в світінні ганглій,

виразно цілком

я бачу маму.

Постать, брови, очі,

сумні, безмежно теплі і живі.

Вузенькі плечі в стьоганці робочій

і хустка в'язана на сивій голові.

Здмухнувши сніг по мерзлім підвіконню,

вдивилась в світ.

Уже світає там.

До мене руку тягне.

Рваний шрам

протяв пориту зморшками долоню.

— Зіпрись об мене. Час вставати, доню.

За тебе я ручаюсь всім життям... —

Так. Певне, час.

На вгрітому сидінні

заворушивсь Іван Хомич.

Павло підвівся, тихо став узбіч,—

мовчить, ладнає ремені наспинні.

Механік в дверях одкрутив болти.

— Приготуватись! — запалало слово.

І неминуче впало так раптово,

що вже не стало

ні турбот, ні спогадів, ні суєти.

Одна. Сама. Лиш ти. Лиш ти.

Ні, ось Павло. Він йде вперед. Пусти.

Пусти його. Він скочить в пітьму перший.

За ним і я. Хомич останній. Три.

Твердим ударом тьму дверей продерши,

в ребристій сталі заревли вітри.

Мороз зім'яв, пожмакав, згріб лице.

Нема назад.

Як томить кожна п'ядь!

Як давить ранець!

Спокій! Де кільце?

Затисни й сіпай на рахунок п’ять.

Павло пригнувся.

Брязкіт.

Свище падь.

Падіння. Прірва. Край. Не відступать.

Хтось підштовхнув:

— Пішла! —

Ступила, зникла, витліла до тла.

Стрибок.

Падіння

головою вниз,

скрутило м'язи враз,

розсік морозу вріз,

суглоби рве по швах,

хребет до тріску гне

на друзк,

на брязк,

на стиск,

на смерть

волочить, стаскує, жене,

вогненна круть, зелена верть

до пня розколює мене,

я розметалась,

серце, ноги, руки,

сто рук, сто ніг, сто тіл,

навальна млость, стрибучих іскор муки,

і раптом рветься тулуб мій навпіл,

протяжний гук, опуклий вибух,

болючий струс

і тишина,

десь в нутрощах, в життя найглибших глибах

колючих спазм згасаюча луна,

бринливі стропи підпирають круто,

і, як долонь, прикривши височінь,

сіріє наді мною кругла тінь

ривком розгорнутого парашута,

гойдаюсь всім тілом,

пручаюсь, підстрибую, висну

між чорною тьмою внизу

і чорною тьмою вгорі,

очам не пробити її непроглядність зловісну,

безмежні пустоти, бездонні нурти, пустирі,

сама, одинока, самітня, одна, позабута,

між чорною тьмой внизу

і чорною тьмою вгорі,

клаптинка тканини, лапатий листок

                                                   парашута,

під ним безпорадна,

мов кокон, метляюсь на довгім шнурі,

волокон і м язів розчахнутий вихорем віхоть,

хистке існування, закружляне в сніжній імлі,

аби не зомліти, щоб вірити, пружитись, дихать,

землі доторкнутись і встояти на землі,

не пухла долоня легкої шовкової тканки

роздмуханим куполом вчасно прикрила мене,

повиснуте бомбою тіло тяжке диверсантки, —

мій гнів, мою клятву, моє поривання земне

велика долоня,

міцна материнська долоня,

робочими зморшками різко і гірко порита,

її неухильність, безстрашність, турбота, безсоння

тримає мене над розверстими ямами світу,

долоні мільйонів, землею і сталлю натруджені,

пожаром пропахчені, порохом битви опечені,

звелись наді мною в суворім і владнім напруженні,

щоб я не сконала на чорних снігах Задонеччини,

могутні, дбайливі долоні мойого народу,

стражданням спотужнені, спеками й стужами

                                                     шпарені,

моя охорона в страшній крутії небозводу

між тьмою і тьмою,

в падінні,

в самітному маренні, 

долоні людей, допомога, підпора всесильна

в мені, наді мною, зі мною, навколо, повсюди,

я маса, я сила, я частка життя невіддільна,

я зводжусь! Я житиму! Земле! Народе мій! Люди!

 

                                                           1964



[1][1] Верньєр — пристрій для настройки радіоапаратури.

 

Сторінка 3 з 3 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 > У кінець >>

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Mykola_bazhan_polit_kriz_buryu.docx)Mykola_bazhan_polit_kriz_buryu.docx
Скачать этот файл (Mykola_bazhan_polit_kriz_buryu.fb2)Mykola_bazhan_polit_kriz_buryu.fb2