Іван Білик - Аксіоми недоведених традицій (сторінка 2)

            Так, стародавні, античні історики, починаючи від Геродота, мали за звичай називати одним, збірним іменем багато племен і народів, які їм безпосередньо не загрожували. Довгий час усі північні народи в них були гіпербореями, тоді стали скіфами, пізніше сарматами й т. д. І якщо ми вже кажемо, що гуни - аборигени Європи й мають власну назву слов'ян, то логічно виникає запитання: а хто ж тоді були скіфи? Чи справді їх асимілювали сармати, заполонивши їхні землі після походів Олександра Македонського, як твердить М. М. Карамзін услід за Діодором Сіцілійським? І куди ж ділися тоді самі сармати? Черговий народ-примара?

            Звернімося ж до історії.

            Говорячи про стосунки греків з гунами, Пріск свідчить про те, що імператором Феодосієм II, «крім того, було наказано передати гунському цареві усно, що він не повинен вимагати, щоб до нього виряджали послами сановників найвищого рангу, бо цього не бувало ні за його предків, ні за інших правителів Скіфської землі». Й зразу ж наводяться слова грецького чиновника Вікілли, який каже: «В ромеїв уже нема жодного втікача з числа скіфського народу, всі вони видані. Аттіла, спалахнувши гнівом, ще дужче лаявся, бо втікачів з його народу в ромеїв багато».

            Й тут, і там гунів називають скіфами, й рід Аттіли виводять з найдавніших скіфських династій, навіть сам Аттіла каже, що його народ - скіфський. Чи не помилка це? Але гортаймо щоденник грецького дипломата, який особисто знав Аттілу та його підданців. «Бачачи, - каже Пріск, - як Максимін занепав духом, я взяв із собою Рустикія, бо він знав скіфську мову, й разом з ним пішов до Скотти».

            Отже, гуни розмовляли не якоюсь, а скіфською мовою. Й трохи ближче: «Аттіла при цьому оголосив, що коли ромеї зволікатимуть або ж почнуть готуватися до війни, то й він перестане втримувати скіфське військо від нападу».

            Таким чином, і військо в так званих гунів - скіфське. Та не тільки Аттіла належав до предковічної скіфської династії - ввесь його народ, як і тисячу років тому, є державним: «Коли Епігена було призначено послом, вони поїхали до Уннів. Дісталися Марга, Місійського міста в Іллірику. Воно розташоване на березі Істру навпроти фортеці Константії, яку видно на тому боці. Туди ж прибули й царські скіфи».

            Виходить, мало що змінилося після Геродота, й недоцільно позбавляти скіфів етнічної приналежності. Це не описка історика. Пріск і далі вживає щодо гунів той самий термін: «Щоб за дотримання договору Ромеї платили Царським Скіфам щорічно по сімсот літрів золота"... «Він (Аттіла) подарував їм (новим послам) коней та звірячих смушків, які правлять за оздобу Царським Скіфам».

            І все в гунів скіфське: й одяг, і зброя, й закони, й звичаї. Описуючи подорож до Аттілової столиці, Пріск каже:

            «Подолавши певну путь разом із варварами, ми за наказом скіфів, приставлених до нас, виїхали на інший шлях, а тим часом Аттіла зупинився в якомусь місті, щоб узяти шлюб з донькою Ески, хоча вже й мав багатьох жінок: скіфський закон дозволяє багатоженство».

            «На наші крики скіфи повибігали з хат із запаленими жмутами очерету... й гостинно запросили нас до себе... Володарка селища, одна з дружин Вліда, прислала для нас їжу, яку внесли дуже вродливі жінки. Це в скіфів є виявом шани».

            Пріск, який опинився в країні гунів, увесь час говорить нам про скіфів, і то знаменно: «Онігіс, після царя найбагатший і наймогутніший з-поміж скіфів…» І це тоді, коли після зникнення самих скіфів з політичної та географічної арени світу нібито минуло вже близько восьми сторіч, звичайно, якщо вірити Діодорові Сіцілійському та Карамзіну.

            Там, де Пріск Панійський описує зустріч Аттіли з мешканцями столиці, виникають зовсім виразні асоціації. Мимовільно починаєш думати: звідки знайомий нам цей ритуал вітання прибулого шановного мандрівника? Аттілу зустрічав хор дівчат, співаючи йому славу, а жона першого сановника піднесла йому хліб-сіль. При цьому історик зазначає: «Такий звичай вважається в скіфів знаком високої шани».

            Ми більш-менш добре уявляємо собі придворні й народні звичаї східних племен, у тому числі й монгольських. А цей звичай відомий нам з документів Х-XI сторіч, і він належить нашому народові. Якщо викликає сумнів отой, Пріском описаний хор дівчат, що співав своєму цареві скіфських пісень, то хліб-сіль промовляє ще виразніше. Цей звичай міг народитися тільки в народові, який споконвіку займається хліборобством, а ніяк не серед кочових скотарських племен. Отже, ні гуни, ні скіфи, про яких ідеться в Пріска, не були й не могли бути монголами чи якимись іншими вихідцями з Північного Китаю.

            Може скластися враження, нібито Пріск і взагалі не знав слова «гуни». Тоді погортаймо його нотатки ще. Прогулюючись вулицями столиці Аттіли, він зустрів чоловіка, який справив на нього неабияке враження: «Мене здивувало, що скіф розмовляє грецькою мовою». Та незабаром усе з'ясувалося: «Оскільки дружина в них складається з різних варварських народів, то й дружинники, крім своєї власної варварської мови, переймають один від одного гунську, й готську, й італійську мови; італійську - від частого спілкування з Римом... Той, що вітав мене, мав вигляд людини, яка живе в статках і розкошах. На ньому було гарне вбрання, й волосся мав підстрижене в кружечок…»

            Ще один приклад — кажучи про скомороха на бенкеті в Аттіли, Пріск усміхається: «Дивний у своїй зовнішності й одягові, в голосі та рухах, він мішав докупи латинську, гунську й готську мови, й усі аж качались од сміху».

            Отже, тут маємо й гунську мову, але вона жодного разу не протиставляється скіфській, а є її синонімом, як і в цім уривку. Це стверджує й російський дослідник Пріска Г. С. Дестуніс у своєму коментареві. Що ж до «підстриженого в кружечок волосся», то він тут цілком погоджується з Юрієм Венелином, так само як і відносно «хліба-солі» та інших атрибутів гунського побуту й звичаїв. А Венелин був цілком переконаний у тому, що Пріскові гуни-скіфи - народ слов'янський.

            У двох останніх уривках навіть немає слова «скіфи», але Пріск його не забув, бо далі читаємо, що, коли цариця наказала своєму дворецькому Адамісові покликати послів на пишний обід, то греки завітали знову ж «разом з деякими знатними скіфами». «Всі присутні (на обіді), за законом скіфської поштивості, піднімалися з-за столів, вітали нас повними келихами, обіймали й цілували кожного».

            У цій картині теж неважко вгадати щедру до гостей слов'янську душу. Й у кожному абзаці Пріскового щоденника поперемінно подибуємо ці два слова, які є синонімом одне одного: «гуни» й «скіфи». Й напрошується логічний висновок, що це - синоніми до третього слова - «слов'яни», й до четвертого - «руси».

            Вже далеко за Дунаєм писав у своїх нотатках Пріск Панійський про пересування посольства та його побут у дорозі: «Замість пшениці тепер нам давали просо, а замість вина - мед; саме так і називали його в цих місцях. А ті, що нас супроводжували, одержували теж просо та напій з ячменю, що зветься по-варварському камос». Це надзвичайно цікаве свідчення, бо тут зафіксовано, що так звана скіфська мова гунів складалася з слов'янських слів.

            Мед у даному випадку не викликає сумніву щодо походження. Зате навколо іншого напою - «камоса» - було чимало дискусій. Цей напій дехто вважав не чим іншим, як кумисом. Отже, питання національної приналежності гунів мовбито розв'язувалося: кочовики, бо лише кочові народи вживали кумис.

            І хто зна, чому обходили пояснення Пріска, що той «камос» виготовлявся не з кобилячого молока, а з ячменю. А коли так, то це був напій хліборобського народу, не кочового. Просто або ж Пріск, вуха якого буди незвиклі до вимови «варварських» слів, не зміг написати правильно, або ж переписувачі сплутали літери (грецька «вета» легко могла бути замінена літерою «мі», надто ж якщо переписувалося зі старих рукописів). Було в Пріска й інше цікаве слово - «страва». Навколо нього в світі й досі точаться баталії. Автори різних національностей намагаються уподібнити його до якогось мало або й ще менш подібного кореня, й звідси найфантастичніші тлумачення. На жаль, української мови жоден з цих дослідників не знає, а в нас же це слово - серед найуживаніших і досі. Це Пріскове слово зберіг для історії Йордан, переписуючи в грецького автора ритуал поминання обідом. «Після того, як його було оплакано таким голосінням, вони справляють на його могилі страву (так це в них самих називається), супроводжуючи її великим пиром».

            У такий спосіб виходить, що «гуни» й «скіфи» - то не самоназви, а просто два іноземні наймення наших предків. Відомий історик Йосиф Флавій говорить про населення нашої країни наприкінці минулої ери: «Магог правив над тим народом, що пізніше був так і прозваний - магогами, а греки називали його скіфами».

            Пізніше автор, який був сучасником Аттіли, Ієронім, підтверджує: «Магог - це скіфи». «Але, - читаємо в коментарях до нового видання Йорданової «Готики» О. Скржинської, - Ієронім - письменник початку V ст. - безсумнівно, вкладав у поняття «скіфи» («магог») інший зміст, ніж Йосиф Флавій - письменник I ст. Під магогом-скіфами Ієронім мав на увазі сучасних йому гунів». І відома дослідниця пізньої антики робить цей висновок не лише на власних спостереженнях. Вона тут-таки покликається на незаперечний авторитет: «На початку VI ст. архієпископ Кесарійський Андрій у коментарі до Апокаліпсиса писав, що біблійні племена гог і магог — ті ж таки скіфські племена, «що їх ми тепер називаємо гунськими» (MPG, 106, сd. 416)». Такої думки дотримувалися сучасники Аттіли, так само вважали й історики наступних часів. А Лев Диякон, видатний візантійський історик Х сторіччя, йде ще далі, говорячи про війну греків з князем Святославом: «Надавши чин патрикія мужньому й запальному Калокірові, він (імператор Никифор) послав його до Тавроскіфів, яких подеколи називають Росами». Й так Лев упродовж усієї своєї «Історії» називає росів скіфами, тавроскіфами й навіть таврами й дуже рідко власним ім'ям.

            Отже ж, греки, котрі, безсумнівно, добре знали й свою історію, й грізного царя Аттілу, який завдав їм стільки лиха, чудово пам'ятали, що народ, котрий мешкав на північ від Чорного моря, звався двома назвами: скіфи й гуни. Хоча вже в Х сторіччі, коли скіфи-гуни виявилися на новому піднесенні й почали знову набувати слави наймогутнішого в Європі народу, греки почали ближче цікавитися ними. Найвизначніший історик того часу, візантійський імператор Костянтин Багрянородний, каже: «Цей народ ми називаємо скіфами або гунами. Щоправда, самі себе вони звуть русами».

            Та, зрештою, всім відомі й слова нашого, київського історика Нестора Літописця, який, перелічивши всі руські племена, зауважує: «І є городи їхні й донині, й прозивані вони греками Велика Скіфія».

            На нашу думку, свідчень про те, що «гуни» та «скіфи» - синоніми, - досить. Але тут виникає нова проблема: чи ж тільки скіфів, тобто східних слов'ян, називали на початку нашої ери гунами?

            Найстаріші пісні германського епосу, найстаріші й, безумовно, найменш переінакшені, - ісландські казання про грізного царя Аттілу «Атлаквіда» та «Атламаль», - дають нам пряму відповідь на запитання: гунами германці називали й західних слов'ян. У всім відомому драматичному сюжеті нібелунги звуться бургундами. Й коли вважати, що ці бургунди - германці, то й германців слід називати гунами, бо ж бургунди - родичі гунам. Такої ж думки й Шафарик.