Іван Білик - Цар і раб (сторінка 14)

Горбатий старець умить скинув свого двобарвного плаща й постав перед Савмаком, у чому колись, певно, дуже давно, мати народила. Жахлива стареча голота викликала б збрид, коли б уваги не привертало геть інше. До спини старого було підчеплене ремінням щось важче й чимале, він ліг на постіль горілиць, посіпав калічними ногами та руками й звільнивсь від ноші. Горб тепер лежав у дранті ліжка. Фраат розповив «горб» і підніс Савмакові чотирикутну мармурову плиту. Савмак аж очі з несподіванки потер. На плиті дуже тонко й надзвичайно виразно було зображено ввесь вигляд поховання скіфського царя: й могилу, й дромос, що вів до неї, й труну, й навіть кожен казан і кожну амфору, що мала слугувати небіжчикові в потойбічному житті.

Розділ 8

До сієї учти сенатор Публій Муцій Сцевола, на якого греки казали Публій Мукій Скевола, готувавсь особливо старанно. Вперше за всі дні він звелів робові-ґерманцеві Спрінґу дістати й випрасувати білу коприв'яну тогу з широкою червоною смугою на подолі. Разом із червоними сандаліями на чорних ремінцях то було ознакою високого чину римського сенатора. При самім вигляді лискучого важкого полотна в Публія піднявся настрій. Того не можна було назвати радістю, ані втіхою, хіба піднесенням, і старий сенатор на мить уявив собі, як сприймуть його появу на сьогоднішньому симпосії.

Простягши руку до срібного дзеркала, він поплював на долоню й старанно пригладив коротке й геть срібне волосся, що й понині не втратило густоти та пругкости. Ввесь вигляд сенатора викликав повагу: й сандалії, й червона смуга на білій тозі, й цупке волосся, яке ще донедавна мало колір криці; навіть капшуки під очима та провислі щоки важкого обличчя з двома підборіддями, виказуючи вік сенатора, тим часом робило його ще поважнішим і статечним, а плавкі хвилі тоґи добре ховали черево й надто круглі плечі.

Кілька разів уходив син сенатора Квінт, і Публій Муцій Сцевола прискіпливо дошукувався бодай якогось ґанджу в його вбранні. Син був у коротшій за батькову тозі з чорною смугою квестора, що для двадцятирічного юнака, навіть патриція, було незле. Темно-русяве коротке волосся над чистим чолом добре пасувало до сірих очей Квінта, й Публій Муцій Сцевола не міг нічого сказати. Він був задоволений і ним, і собою, й се остаточно розвіяло поганий настрій після нападу печінки, що недоречно заболіла була сьогодні вранці.

— Підемо, Квінте? — спитав він.

І, не чекаючи відповіди, рушив до дверей, щоб не збитися з ноги й переступити поріг лівою. Та за порогом, одпустивши Спрінґа, приспинивсь і згадав пенатів рідного вогнища. Досить, аби людина в думці не забувала про них, пошепки вспокоїв себе сенатор, який не відзначавсь особливою побожністю, хоча був з діда-прадіда спадковим авгуром і мав пожиттєве звання Великого понтифіка.

Він пропустив сина вперед і з відстани двох кроків оглянув його востаннє, поправив згинку на плечі коло фібули й знову вийшов уперед. На Квінта Рим покладав особливі надії, й сенатор постарався відразу ж підкреслити головну мету свого приїзду до Пантікапея. Його втішало, що Перісадова донька припала до душі синові, хоч добре знав Квінтову легковажність щодо гарненьких дівчат. Утішало тим більше, що вони з сином уже давно домовилися про ту роль, яку мають відігравати жінки в житті державного діяча й спадкового сенатора: Квінт, як і його батько, був юристом і вже непоганим.

Біля виходу з розкішного дому на Восьмій терасі, відданого сенаторові на час гостини, на них чекало двоє нош. Хоч у Пантікапеї се й не було заведено, проте сенатор, надаючи великого значення сьогоднішньому симпосіуму, звелів подати ноші, навіть двоє: для себе й для сина. Восьмеро чорних, як головешки, ефіопських лівійців з товстими виверченими губами, в самих лише куцих пов'язках, вигравали проти високого сонця лискучими тілами, й се теж було частиною сьогоднішнього ритуалу й майбутньої розмови з царем.

— Він мусить побачити, що втратить і що здобуде, — знову пошепки сказав собі сенатор. Ся звичка думати вголос вельми дратувала його, дарунок примхливої Мінерви, й не раз уже завдавала йому клопотів.

Публій Муцій Сцевола відкинув накривало й оддався спокійному крокові чорних ефіопів. Мешканці найбагатшої й найкрасивішої в усьому місті Восьмої тераси, де стояли ошатні будинки евпатридів, царських сановників і головних жерців, проводжали ноші сенатора та його сина здивованими поглядами, й старий Сцевола з ласкавим усміхом, найласкавішим з-поміж усіх своїх врочистих усміхів, відповідав на часті привітання й навіть інколи першим кивав головою. Між підмурками розташованої вище Дев'ятої тераси та пілонами будинків лишався неширокий брукований прохід, і напівголі роби-лівійці часто збивалися з кроку. Тоді сенатора починало хитати й тонесенькою голочкою кололо в печінку.

— Старість, — прошепотів сенатор, хоча в тому нічого дивного не було, бо в восьмий день ід юньських каденд йому виповнювалося сімдесят років, а сьогодні було саме восьме.

Роби обережно винесли ноші крутим узвозом на Дев'яту терасу й спинились перед царським клімаксом, підкорившись сенаторському жезлові Сцеволи. Далі найліпше було йти пішки, бо ще не відомо, як сприймуть римські ноші на басиліці, а сенатор сьогодні не хотів би перебрати ні в чому. Свій час він розрахував так, щоб увійти до тронної світлиці десь серед останніх, коли не пощастить і зовсім останнім, — як чекатимуть виходу басилевса.

Розрахунок удався, й сенатор пошепки проказав дяку добрим ларам своїх предків, які берегли його й тут, у чужій країні. Квінт, обернувшись ліворуч, де стояла купка жінок царської родини, так і йшов, намагаючись упізнати під покривалами Перісадову доньку, та сенатор Сцевола торкнув його за лікоть. Починались мармурові сходи головного, царського пілона, й треба було пройти їх з усією величчю й поблажливою доброзичливістю члена Римського сенату. Роби й махерофори сьогодні були вбрані по-святковому; спершу сенатор відніс се на рахунок урочистого симпосію, але золота, срібла та барвистих паволок на евпаторах було так багато, що він мимоволі згадав: у восьмий день ід юньських календ греки зустрічають свій Новий рік.

День найвищого сонця, поплямкав губами сенатор, і, позаяк він згадав тільки зараз, се трохи зіпсувало йому настрій.

Проте настрій покращав, ледве вони з сином зайшли до тронної світлиці. Ні, я не схибив, одягши сенаторську тогу, подумав Сцевола й з приємністю відзначив, що з-поміж усіх запрошених він і Квінт мають найстатечніший вигляд, як і належить римському сенаторові та його синові.

Роззираючись по просторій світлиці, обвішаній святковими щитами на простінках, уставленій гідріями та дорогими широкогорлими кратерами чистої афінської роботи, сенатор сумно всміхнувся, впіймавши себе на тому, що надто старається бути римлянином. Але се тривало якусь мить. Одне діло — на Палатині, подумав він, а зовсім інше — коли сенатор опиняється за межами римських володінь. Його сумний усміх евпатриди сприйняли по-своєму й по-своєму бурхливо, суто на грецький лад, вітали римлянина.

Се було головне, й сенатор дався робові вести себе до наперед визначеного ложа по праву руку від царського. Коли він ліг, підпершись ліктем, і Квінт, молодший Муцій Сцевола, теж прибрав граційної пози — вдарило в щит і до світлиці ввійшов цар Боспорської держави. Всі чемно звелися, й сенатор удруге за сей день покартав себе. Значно достойніше було б узагалі не вмощатися до приходу басилевса, ніж тепер похапливо вставати разом з усіма. Публій Муцій Сцевола не був надто дріб'язковим і піднятися назустріч особі царського достоїнства не вважав образою ні для себе, ні для свого сенаторського й жрецького сану, проте й день восьмий ід юньських календ не належав до ряду буднів і за сприятливого збігу обставин та ласки Юпітера міг увійти в анали.

Відповівши на шану коротким помахом руки, Перісад П'ятий перетнув усю тронну світлицю, підійшов до сенатора й узяв його за плечі, й тепер поряд із високим тілистим римлянином, головусим і голобородим, він ще дужче згорбився й змалів, худий, сивобородий і нікчемний, і не він, а Публій Муцій Сцевола здавався володарем і сієї найбільшої в хоромі світлиці, й самого хорому, зведеного Перісадом Першим Безсмертним рівно двісті тому літ, і навіть отого троноса, чорнодубого, вкритого золотом і електром, ознаки влади боспорського царя.

— Ходім, ліпше, туди, — показав Перісад у протилежний від трону бік. — Нині ж не тронна рада, а переддень Нового року.

Вони пішли до стіни, де юрмилася молодь і стояло кілька вільних канапок, і Публій Муцій Сцевола, потрапляючи в ногу з басилевсом, подумав, що Перісад зумисне применшує вагу й значення сього дня. Вони розляглись поряд, голова до голови, й роби, швидко скінчивши з обрядом обмивання ніг, одразу вибігли, щоб дати простір іншим робам, частувальникам.

— Тобі розведеного, сенаторе? — почув Сцевола, дивлячись на своїх нових сусідів у сьому кінці тронної світлиці, споконвіку призначеному для найупослідженіших гостей. — Нам уже можна й ушестеро з водою, — по-старечому захихотів цар, коли сенатор поштиво кивнув йому головою.

Він оддав мене на розтерзання своїм ефебам, подумав Сцевола, глянувши ліворуч і в праву руку. Низьколобих силачів Дамонідів до уваги можна було не брати, хоча їхній отець обіймав одну з найвищих посад у Боспорському царстві. Близнюки Теодосій і Досітей про щось дуже жваво перемовлялися між собою, але сенатор знав про них усе до дев'ятого коліна. Зате з другого, Перісадового боку лежало двоє юнаків, на них він і звернув усю свою увагу. Красень Архелай, десятник царських мечоносців, красою й силою міг би змагатися з Аполлоном, та й посада декарха, як на римську міру, дорівнювала…

Сенатор спробував перевести грецький сан у свій, звичний, але се не підлягало зрівнянням, і він без ревнощів поставив поряд з Архелаєм свого сина. Греки вміють і повестись, і вдягтися, й тіло своє тримати в досконалому стані, подумав сенатор, який змалечку був прихильником усього грецького. Ми завжди бачимо себе в порівнянні з ними, мов провінціали.

Певний час, непильно стежачи за перемовами царя з іншими гостями, сенатор пережовував сю думку, вельми невтішну для себе, тоді ще раз поглянув на чорнявого живого Аполлона й згадав, що сей Архелай, власне ж, людина тут цілком стороння й непричетна до його клопотів. Красень-декарх був далекою галузкою колишньої династії боспорських басилевсів, Археанактідів, чиє коріння допрівало, позбавлене й крони, й корони, в провінційній Феодосії.

— Хто ж тоді? — подумав уголос Публій Сцевола.

— Про кого питаєш? — озвався Перісад, і сенатор почав гарячково шукати безневинного закінчення для слів, якими так необачно прохопився.

— Питаю, царю, хто тоді розпитував про … про Катона, — абияк урешті стулив речення Публій, кленучи себе за свою старечу звичку. Цар назвав Евтихія, він же навіть не слухав його. Сей Перісад, подумав він, не такий слабий і нікчемний, як здається. Й Архелаєві, пагонові Археанакта, він доньки своєї не віддасть, ліпше кине євнухові, ніж йому.

Сенатор пошукав очима й уздрів торбисту розплилу тушу сановитого євнуха Полікрата, царевого літописця. Євнух був сьогодні теж тут, у кутку за останнім віконечком, і хоча сенатор згадав його чисто випадково, коли казати по-юридичному — пост кум, але від євнуха очі перебігли знову назад, де відразу за Перісадом лежав ще один ефеб, значно світліший за Архелая й, на противагу останньому, страшенно негарний: довий і трохи кирпатий ніс, глибоко під бровами сховані очі, красиві були в нього хіба що химерно виточені вуста, як кажуть греки, луком Ероса, й вони свідчили про якусь краплину чистої крови в його жилах.

Перегортаючи в пам'яті пожовклі перґамени слів і вчинків, сенатор ледве згадав ім'я того юнака, згадавши ж, нараз утратив цікавість до всіх інших гостей, які спочатку слухали свого володаря, тоді перестали слухати й мовчки пили та їли, тепер же впівголосу перемовлялись один з одним.

Сенатор звівсь, але спершу для годиться чемно посидів, розтираючи зомлілий лікоть.

— У наші літа, — сказав він цареві, — вже важко вилежати так ось цілий вечір.

— Пройдімося, сенаторе. — Перісад зрозумів натяк, почав і собі важко підводитись. — І члени, й мислі затверділи…

Сенатор поблажливо всміхнувся, бо мав сьогодні змогу пересвідчитись у гнучкості Перісадового мислення. Зате себе ще раз покартав. І вигадав кару собі самому — підсів на цареве ложе, хоч мав би сходити до протилежної стіни неподалік трону, де лишився його син Квінт.

— Багато молодих і вельми красних ефебів маєш, царю, — сказав Публій Сцевола, тримаючи на думці своє, й не помилився: Перісад миттю зиркнув на ложе Савмака. Отрок лежав байдужий і знудьгований, відсутній погляд його глибоко посаджених очей свідчив за те, що думками він далеко й од сієї врочистої світлиці, й од багато, часом надміру ошатно вбраних евпаторів. Але те, що цар насамперед глянув на того негарного молодого чоловіка, підтвердило припущення сенатора.

— Хто сей ефеб? — якомога недбаліше спитав він, однак чи то голос ізрадив його, чи старий правитель Боспора сам чекав подібного запитання, та він випростався й значущо поглянув на римлянина.

— Над сим юнаком, авгуре, — сказав він. — рука всемогутнього Олімпійця простерта.

Навіть звертання до римлянина Перісад ужив із глибоким змістом, аби той перейнявся вагою його слів.

Дехто за прикладом царя та головного гостя теж усівся на ложу, двоє навіть ходило по світлиці. Сенатор устав і поніс своє величаве тіло до сина. Квінт явно нудивсь, бо поряд із ним лежали незнайомі йому здебільшого літні евпатори, й охоче встав назустріч батькові.

— Ти отого там… з довгим кирпатим носом, знаєш?

— Савмака? Без'язикий монстр! — не вагаючись одповів Квінт і зневажливо поморщив свого рівного й трохи м'язистого, як і в сенатора, носа. — Коханець її! — докинув він ще з більшою зневагою.

— Кого «її»? — не зрозумів сенатор.

— Регіни Вероніки.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tsar_i_rab.docx)Ivan_bilyk_tsar_i_rab.docx
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tsar_i_rab.fb2)Ivan_bilyk_tsar_i_rab.fb2