Іван Білик - Цар і раб (сторінка 18)

Розділ 10

Ще два дні тому, ненавидячи й себе, й цілий світ, блукав Савмак у степу за Тірітакським валом, брудний, голодний і спустошений. Кумири добре позбиткувалися з нього, штовхнувши в обійми злодіїв і піратів, і в усьому був винен він сам. Спочатку мав бажання дістатися до заміського мірмекійського хорому Асклепія й поквитатися з його жерцем, людиною чорної душі Асклепідом, тоді гору взяла байдужість, і він никав зеленими вибалками понад ровом, уникаючи людей.

На сей злочин — пограбувати святиню, хай чужу, скіфську, його штовхнула примхлива донька Зевса, в тому Савмак уже не мав жодного сумніву. Кумири заздрісні й ревниві, казав Геродот, і в сих словах древнього лоґоґрафа ховалась істина. Афродіті не до сподоби припала краса тієї дівчини, яка могла затьмарити вродою кого завгодно, навіть безсмертну, навіть народжену з морської піни, й тепер у своїй поразці й незмивній ганьбі Савмак відчував зрадливу руку небожительки.

Та що довше блукав степом, ховаючись од людей, то міцніше засідала в голову думка: злочин довіку лишається злочином і жодна висока, ба навіть найвища мета неспроможна змити його з людських рук і людського чола. Так, він кохав і кохає, але навіть ураженому солодкощемною стрілою Ерота не дозволено купувати собі щастя надто високою ціною.

Все дозволено тільки безсмертним олімпійцям. До такого висновку Савмак дійшов у кінці другого дня, стоячи над занедбаним, порослим бур'янами Тірітакським ровом, і безсила лють до кумирів наповнила його серце. Була думка покінчити з усім раз і назавжди, бо світ затонув у багнищі облуди й не вартий того, щоб людина отак тинялась, кохала без надії на взаємність і згорала чадним вогнем несилля.

Та коли бажання заслабке, на допомогу щораз приходять докази супротивні. Савмак згадував рядки поеми про жахні страждання Ахілла в імлистім Царстві тіней: «Ліпше було б мені бути робом на землі послідущим, аніж отут, під землею, правителем тіней… Я був стократ щасливіший, конаючи в битві, ніж у сій тиші та мороці вогкім Аїда…»

Се була рятівна думка, й Савмак, горнучись у брудний чорний плащ од нічної роси, дійшов остаточного висновку, що мусить жити, бо смерть од власної руки — її, може, й готували йому заздрі кумири.

Не дбаючи про свій вигляд і враження, яке справить на людей, Савмак удосвіта вийшов до Феодосійського шляху та й попростував у бік брами через рів. Коли сонце зійшло, брама лишалася зачиненою. Доки Савмак вагався, погрюкати чи ні, почувся гупіт, і він побачив зо дві сотні важких вершників. Чільника їхнього Савмак ураз упізнав: Лісій, син Лісія, евпатрид і гектарх феодосійського намісника Никона, який минулого разу, в учті римського сенатора Сцеволи, мостився на стрункому коні, гордовито випнувши груди. Вгледівши Савмака, він зіскочив і махнув рукою:

— Ще не вибили їх?

Савмак здивовано мовчав, а Лісій, мабуть, не менше здивований його нещасним виглядом, із приголосом якоїсь утіхи почав розповідати йому подробиці останніх подій. Виявилося, Новорічного дня в Пантікапеї повстали роби царських черепичень та гончарних ерґастеріїв лоґофета Еака. До них прилучились невільники-веслярі, й тепер усі вони засіли в Акрополі й нікого туди не підпускають.

Савмака се, при всій його байдужості, схвилювало.

— Скільки ж повстало? — спитав він. Гектарх Лісій знизав плечима:

— Не знаю. Никон шле мене на підмогу. — Він махнув найближчому вершникові звільнити коня для Савмака, сам же вихопився в сідло й лише тоді почав гукати чатникам: — Одчиняйте браму, недостойні! Повилазило?

Брама негайно рипнула й упустила феодосійських вершників без тяганини й розпитування, хоча сьогоднішній чатник Аполлодор, якого Савмак упізнав, був добра зануда. Савмакові не хотілося їхати верхи, він лише крутнув головою спішеному феодосійцеві й подався пішки припалим росою взбіччям між царськими садками та царськими городами. Стан сірої байдужості й досі не полишав його, й Савмак мусив бодай ще сей відтинок, стократ виміряний колісьми його біґа, пройти самому.

Пантікапей був схожий на обложене місто. Між визубнями мурів та башт рясніли гривасті бронзові шоломи, списи та щити, й Лісієвих вершників щойно тепер упускали досередини, відчинивши лиш одну стулку брами. Й не вої на заборолі, а саме сей вузенький переляканий прохід схвилював Савмака, юнак збагнув усю вагу й поважність події.

— Скільки ж їх? — спитав він десятника списоносців, що трапився йому коло брами.

— Двісті смердючих тіл, кіріє, — відповів той і заходився пояснювати, зиркаючи на брудну й закудлану Савмакову бороду, — Вбили Еака, лоґофета! Повбивали й наглядачів у своїх ерґастеріях і тепер зачинилися в Акрополі.

— Як же їх туди впустили?

— Хіба ти не був тоді? — перепитав декарх і, не дочекавшись уваги, схвильовано залопотів: — Се сталось у перший день місяця гекатомбіона!.. Й вибрали ж! Певно, се в них давно готувалося: щоб ударити, коли й басилевс, і все військо, й евпатриди вийдуть за пілони міста, до річки.

Початок Нового року завжди відзначавсь у Пантікапеї врочистими жертвоприношеннями, за давнім поконом, коло річки, й Савмак був тепер певний, що заколот готувався наперед, бо в сей день ерґастерії зачинялися й робів одпускали на свято.

Він пішов головним узвозом, що вів од самого низу через усі тераси навпрошки до Акрополя й, проминувши ринкову площу, аґору, коло хорому Зевса Робітника на широкій у сьому місці Другій терасі побачив важко озброєних пішаків-гоплітів, які стояли десятками й вислуховували настанови збуджених чільників.

Готуються до приступу, сам собі відзначив Савмак і помітив свого вчителя-лоґоґрафа. Євнух стояв у гурті з головою позапинаних жінок. Побачивши свого учня, він кивнув і відвернувся, та Савмака вже не обходили ні натяки, ні чужі настрої. На Другій терасі було людно, тут і там сновигали групи воїв при всім оружі й лунали вигуки чільників.

— Підуть на приступ?

Євнух Полікрат, немовби Савмаків жалюгідний вигляд зовсім не бентежив його, неначе вони й зустрілися не по кількох довгих днях, пискляво кинув:

— На який там приступ! Ті брудні тіла можуть убити.

Якщо й басиліса в Акрополі, подумав Савмак, то справа ще складніша. Він ковзнув байдужим оком по закутаних до самих очей обличчях жінок, і серце йому шалено застукотіло. В одній з них якимось невідомим чуттям він упізнав Елену, македонянку. Знаючи, як невблаганно шаріється, він спитав перше-ліпше, що трапилося на язик:

— А басилевс не в Акрополі?

— На аґорі, — відповів євнух і заходився доказувати жінкам щойно перебите: — 3 ґроту Кібелиного хорому хід веде в хором Аполлона Лікаря, се справді так. І ви мислите, що знайдеться сміливець пролізти тим ходом в Акрополь? Хе-хе? Один шолудивий роб з дубцем — і ніхто звідти й голови не вистромить.

І знову тихенько засміявся.

— Мусить же хтось бодай спробувати!

Се сказала вона, й напруження почало сходити Савмакові з обличчя. Він урешті зібравсь на мужності й пішов далі вгору. Та, проминувши хором Зевса Евпатора, почув окрик і спинився; з башти над Царським пілоном хтось гукав різким голосом:

— Ей, ти, чорнохламиднику! Ще ступиш крок — і прошию!

Гукали таки йому, бо на П'ятій терасі не було більше нікого. Савмак зміряв очима відстань і далі не пішов. Од Зевса Евпатора до Царського пілона було неповних дві плетри, а з високих надбрамних веж стріла могла справді прошити наскрізь.

— Відчини мені! — сердито крикнув Савмак. Але роб у відповідь повторив майже те саме:

— Кажу ж — одступись!

— Я хочу побачити басилісу!

— Побачити чи полапати? — Робові ставало явно весело, й се могло б означати що завгодно. Савмак рвучко крутнувся й побіг стрімким узвозом під гору, обминаючи воїв і громадян, що блукали згинистими вулицями Четвертої, Третьої та Другої терас. Біля хорому Кібели, що тулився вівтарем до ґроту, він став, перетнув ще й широку Першу терасу, та, діставшись аґори, знову подався назад і повз наляканих жриць Кібели шаснув у ґрот. Лазівка починалася ще одним вівтарем, і біля нього сиділа старезна жінка, верховна жриця хорому Даїра, мнучи в пелені віхтик басиліку. Савмак глянув у її страшні совині вічі й побрався сходами вгору. Сходи незабаром скінчились, і він пішов навпомацки, б'ючись об нерівні стіни ліктями й головою. Ся темрява й вогкий холод нагадали йому інший лаз, по той бік Тірітакського рову, та він одгонив страшний спогад і ступав крутим лазом далі й далі. Все: й ноги, й руки, й в'язи напружились од уявних марниць, і коли перед очима попливли жовті кола, голову стисло тугим обручем, а в грудях забракло повітря, — він одчув протяг і додав кроку, так само б'ючись об виступи скель.

Печера вивела його під сходи хорому Аполлона Лікаря — він сей з обох кінців чатуваний жерцями хід знав іще змалечку, хоч ніколи й не наважувався дослідити його. Зараз над краєм склепіння, звісивши босі ноги з перістилю, сиділа людина, й Савмак спинився віддалік. Перша думка була — стягти чатника, чи хто він є, за ноги, та се могло спричинити галас. Але й гукати товку не було — роби могли просто пристрелити його спереляку. Савмак підкрався й, схопивши людину за худі немиті ноги, з усієї сили крутнув їх униз. Людина вдарилася головою об землю й навіть не ворухнулась. Він поглянув уздовж вулиці. Скрізь було тихо й порожньо, лише на мурах вешталося кілька постатей — аж за дахом царського хорому. Чіпляючись пальцями ніг за щілини підмурку, Савмак подерсь угору, бо се було основне. Стрімкий, майже прямовисний підмурок не мав краю, пальці Савмакові геть обшмургалися й кривавили, але він не давав собі перепочинку. Й коли врешті ступив на Десяту терасу, обставлену понад краєм подобами колишніх царів, знизу хуркнув добрий дрюк — мало не зачепив його. Роб, якого Савмакові щойно пощастило приголомшити, вже прочнувсь і ціляв у нього чим зверне.

Савмак пірнув між постаментами скульптур у священні хащі бузини, й коли вибіг на площу басиліки, опинився віч-на-віч із кремезним, як скеля, робом. Чи роб упізнав його, чи якимось чуттям угадав у ньому ворога, але важкий меч у його руці помалу здіймавсь угору. Та не встиг він опустити його на голову Савмака, як з-поза подоби й жертовника Перісада-Кумира вихопилася дрібненька жіноча постать, плутаючись у довгому хітоні, підбігла й повисла в здоровезного роба на правиці:

— Не вбивай! Се — Савмак!..

Їх негайно оточили, а з хорому та від Царського клімакса надходили й надходили нові й нові роби. Савмак з байдужою приреченістю дивився на сих людей. У їхніх очах не було жаги крови, та він був певен, що се не порятує його, бо на війні вбивають один одного й без люті, а тут була війна. Тим часом підбіг і роб, якого Савмак допіру приглушив на перістилі хорому Аполлона Лікаря, й похмура холодна ворожість робів поступилася якомусь іншому настроєві.

Роб із обдертою до крови щокою, ліктями проклавши собі дорогу, почав одтручувати всіх, і кожен рух його мов забивав у мізки сих людей по маленькому гострому цвяшку. Коли тих цвяшків стане більше можливого, вони дадуть сьому телепневі вбити мене, з холодною розважливістю подумав Савмак, мов ішлося про когось іншого, стороннього, а якщо й про нього, то з геть незначного приводу. Він бачив, як Вероніка дужче й дужче розплющує очі, й се не вістувало нічого доброго.

Басиліса й справді знепритомніла й упала, він нахилився допомогти їй, у сю мить ошаленілий скривавлений роб здійняв дубця й був би розсадив Савмакові голову, та той кремезний роб не дав йому сього зробити. Він узяв Савмака за руку, як перед сим самого хапала Вероніка, й сказав:

— Давайте поведемо його до Платона!

Всі враз угамувались і втратили цікавість до Савмака. Кремезний роб скинув із себе коротку хламиду з простого конопляного веретища й рушив попереду. Вся спина його, могутня, широка й виплетена м'язами, була змережена орлами, левами та ґрифонами. Він ступав широко й важко, певен, що бранець іде за ним; Савмак, повагавшись, таки пішов, глянувши востаннє на збунтованих невільників, що розходились просторою площею, ніяково туплячи перед ним очі. Й раптом у Савмаковому серці спалахнуло щось схоже на жаль до сих людей, він зупинився й гукнув так голосно, аби його почули всі:

— Що ви хочете?

Роби пристали й поволі заобертались, але в очах у них не було ні відповіди на його запитання, ні жодної виразної думки.

— Кажіть же! — майже благально крикнув Савмак, але невільники мовчали й тупилися, не розуміючи його, неначе слухали незнайому говірку. Кремезний роб повернувся й схопив Савмака за плече невірогідно дужою рукою, ефеб спробував і йому заглянути в вічі, та в них було порожньо.

Той, кого роби називали Платоном, сидів на підлозі в першому закапелку, де махерофори здебільшого складали свої хламиди та мечі. Він якнайточніше відповідав своєму йменню чи прізвиську: був кремезний, як і сей, що привів Савмака, тільки куціший — се Савмак бачив дуже добре, хоч той сидів, перехрестивши ноги.

— Що з ним робити? — спитав у нього здоровило. — Скинути з мурів чи вбити тут?

— А ти як радиш? — відгукнувся Платон, а Савмак завважив і другу різницю між ними: в Платона вищий, гарно окреслений прилисинами лоб.

— Як ти мовиш, так і вчинимо, — відповів голий до пояса, змережаний на грудях та спині роб.

— Лиши його тут, Расине, — сказав Платон. — Савмак порятував од смерти Ґеланікового сина.

— Всі вони добрі, — буркнув здоровило, якого Платон назвав Расином, але пішов геть, виграючи м'язами.

— Чого ти прийшов?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tsar_i_rab.docx)Ivan_bilyk_tsar_i_rab.docx
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tsar_i_rab.fb2)Ivan_bilyk_tsar_i_rab.fb2