Іван Білик - Цар і раб (сторінка 3)

Евпатриди й найвищі жерці в сей час перед обляганням гуляли парами чи поодинці понад краєм Верхнього акрополя, де з заростів Деметриної ягоди — бузини — виглядали мармурові подоби колишніх володарів Боспорського царства. Їх Савмак не бачив, лише на порожній площі біля образу божественного царя Перісада Першого в примарному світлі неповного місяця видніли дві білі постаті. Вони йшли мовби навперейми Савмакові, Савмак наддав кроку, та випередити не зміг і біля головного, царського входу зіткнувся з ними.

Вероніку він упізнав ураз. Басиліса приспинилася:

— Куди се проти ночі, ефебе?

Савмак не встиг відповісти, бо й не квапився, і впізнав її супутника. То був декарх басилевсових махерофорів Архелай. Він першим підняв руку для привітання, й Савмак був майже певний, що запобігає, знаючи ставлення до нього, Савмака, з боку царівни. Савмак ледь усміхнувся й відповів на привітання, відчувши, що не пам'ятає зла жевжикуватому декархові за вранішню образу.

— До басилевса? — дружнім тоном поспитав Архелай.

— Кликав, — одповів йому Савмак і раптом запропонував басилісі: — Ходім удвох?

— Ні, ні! — похопилася царівна, він одчув хвилювання та бентегу в її голосі, мить подумав, що б се мало означати, й, кивнувши, збіг п'ятьма сходинками до царської брами. Й уже звідти почув слова Архелая, мовлені басилісі:

— Ходімо, від пам'ятника Спартокові Четвертому його видко найліпше. Ходімо, басилісо!

Савмак проминув двох махерофорів у білих без оторочки хламидах і подавсь анфіладою таламусів, екусів та робських комірчин до світлиці, де в сю пору сидів Перісад. Але біля самої світлиці царський лоґофет зупинив його:

— Басилевс чекає на тебе в ґінекеї.

— В ґінекеї?..

Савмак аж не повірив вухам своїм. Перісад, одколи завдовів, і ногою не ступав на жіночу половину хорому: там тепер повновладно господарювала його донька. Савмак повернувсь анфіладами до внутрішніх сходин, що вели на другий поверх, неквапом побравсь угору. Думав про сю зустріч цілий день, а тепер зрозумів, що так ні до чого й не прийшов, і жодне зволікання, хоч би навіть плазував на череві, не додало б йому впевнености. Савмак уявки махнув рукою, й решту сходинок подолав одним духом. Біля ґінекею теж стояло двоє чатників-махерофорів. Не глянувши на них, він одсунув ширму й увійшов до передпокою жіночої половини.

Може б, іншим разом Савмак спинився й розгледівсь, уперше-бо входив до ґінекею, тим паче царського, мав би бодай запам'ятати почуття, що заскакують людину в таку мить, але сьогодні все те відійшло й відступило й не мало ніякого значення.

Лише на мить завагався Савмак: у які двері далі? Та тут назустріч йому вийшов постільничий роб із чорним ефіопським обличчям і, вклонившись, показав рукою:

— Ясночолий тут.

Самвак увійшов до правого таламуса, та тут застав п'ятьох чи сімох молоденьких роб, Веронічиних служниць, із яких лише Електру знав на ймено. Електра, схиливши перед ним маленьку охайну голівку, мовчки кивнула рукою на другі двері з позолоченою клямкою. Савмак натиснув клямку, та двері виявилися важчими, ніж можна було сподіватись. Перед очима простяглась амфілада нових світлиць, він пішов, проминаючи екуси й таламуси, вже знаючи, куди йти, бо все тут було достоту як і на першому, царевому, поверсі, де бував безліку разів.

Якщо в прохідних світлицях миготіло по одному горільцеві, й то десь у кутку, то крайній екус був осяяний лампіонами як на врочистих учтах. Савмак огледівся й, хоч нікого не побачив, проте далі не йшов. Серед таламуса басиліси-небіжчиці стояв розлогий крават на товстих золочених лев'ячих лапах, укритий паволокою. За ним, між двома поґратованими вікнами, височів ногатий столик з усіляким жіночим потребом у кіліках, слоїках та малесеньких кратерцях, череп'яних афінських або з кольорового єгипетського скла. По той і по сей бік під стіною пружилися високими спинками два трони з базальтового дерева. Савмак підійшов до ближчого й вільно сів, та раптом схопився, мов ужалений. Трон лунко рипнув і застогнав, мов жива істота. Серце юнакові мало з грудей не вискакувало. Коли б хтось тепер або згодом сказав йому, що то страх, Савмак би не погодився, але не зміг би до пуття й розтлумачити собі те несподіване почуття, що його викликав у нього згук розсохлого трону. Коли Савмак озирнувся, побачив за собою Перісада. Сивий бородатий і трохи сутулуватий, хоча й кремезний, цар стояв, спершись ліктями на лутку вікна й дивився в бік моря. Савмакові майнуло, що цар зумисне став отак, щоб заощадити йому допірішню бентегу, та почуття непевности від того не згасало, єдине — можна було не вклонятися Перісадові.

Басилевс, так само вдивляючись у ще не згаслу смугу Боспорської протоки, сказав:

— Тобі вже двадесять і п'ять, а ти й досі ефеб.

— Ефеб… — луною повторив услід йому Савмак, не вклавши в те слово жодного змісту. Серце й досі калатало в грудях після того проклятого трону, й голос Перісада мовби котився крізь бронзові ґрати вікна, падав з другого поверху додолу, потім підскакував тугим м'ячиком і вкочувавсь у друге вікно — біля Савмака. Савмак і собі сперся ліктями на свою лутку.

— Інші вже поставали й декархами, й маґістратами…

Тепер враження м'ячика було ще повнішим, і Савмак ловив кожне цареве слово майже помацки, кругле й стрибуче. Цар натякав на Архелая, знаючи їхню давню, ще з палестри й ґімнасія, ворожнечу, та се чомусь не дошкуляло.

— Таким красунчикам тільки й місце — в басилевсовому хоромі.

Савмакові слова теж пострибали тугими вовняними м'ячиками додолу, й він аж Здивувався, — невже то його слова?

— Мужа красить не врода, — тепер слова вже й справді скакали з вікна у вікно.

— А що?

Того питати й не слід було б, але для кирпатого й рудочубого Савмака питання привабливості й потворства з дитинства стали чи не питаннями життя.

— Ти любиш… якусь жінку… дівчину?

— Га? — Савмак одхилився назад і глянув на басилевса, та той і досі ховавсь у вікні, й треба було відповідати. — Люблю… — вичавив він із себе, й у таламусі покійної цариці запала тиша.

Нарешті в Савмакове вікно стрибнула жменя нових м'ячиків:

— І вона… тебе любить.

— Га? Хто? Як ти знаєш? — Юнак удруге глянув на царя, та побачив лише старечу спину.

— В мої літа людина видить більше, ніж у твої. Мислю, що через волосся. Доки воно чорне й густе — одне, а як порідшає та побіліє — інше.

М'ячики стали кволі й не доскакували до вікна, Савмак зрозумів, що цар уже не ховається за лутку, відступив і собі й наразився на його глузливий погляд. Сиве ріденьке волосся його, що спадало майже до пліч, було стягнене золотим обручиком Малої діадеми, й він видався Савмакові Зевсом, що прикинувсь на хвильку земним царем, аби пограти з простим смертним у піджмурки. В давнину еллінські кумири дозволяли собі являтися людям, юнак у все те мало вірив, та розгублення, що було посіло його на самому початку, а потім трохи вивітрилось, тепер ще дужче заполонило Савмака, й колючі холодні мурахи полізли йому по спині.

— Їй треба мужа, а не земного Аполлона, — десь іздалеку почувся царевий голос, і хлопець одразу відчув, що даремно лякався й даремно думав сьогодні цілий день про сю розмову. Й почуття непевности зникло несподівано й зовсім, і Савмакові стало легко з сим старим чоловіком, і хотілося бути чесним і справедливим до кінця, й великодушним, наче кумир, і він приступив до Перісада.

— Краса земна — то теж дарунок олімпійців, як і талант, басилевсе, — переконаним голосом сказав Савмак. — А він же ще й має в жилах царську кров.

— Хто?

— Архелай.

Перісад випростався й став вищим, і голос йому загруб:

— Нащадок Археанакта ніколи не ляже на сей крават! Археанакт був сином колхідського царя Еета, Спартока ж породив син Посідона, Володаря морів, Евмолпа. А праправнук Евмолпа, Перісад Перший, сам став кумиром, живе на Олімпі біля ніг Зевса, й се всі знають. Он він!

Перісад ухопив Савмака за плече, штовхнув до вікна й тицьнув пальцем за бронзове мереживо ґрат. Подобу царя-кумира осяяло місяцем, Савмакові на мить здалося, що бронзовий Перісад дивиться просто на нього, навіть вустами ворушить. Юнак одвів погляд і втупивсь у сиву хвилясту бороду царя:

— Дай мені два таланти.

— Які… таланти?

— Зо… золоті!

Цар хвилю-другу дивився на нього порожніми нерозуміючими очима, тоді закинув край важкого шовкового гіматія на ліве плече й вийшов буркнувши:

— Мислиш яко роб. Усе золото Боспора проміняв на два таланти, о Зевсе Апатуре!..

Вранці Савмак не застав лоґоґрафа вдома, хоч сонце ще й не сходило. Знайшов його лише в рибному ряді аґори. Євнух вибрався на торг з двома робами, щоб купити свіжої риби на обід, але пантікапейсткі баркасники чи й досі ніжились у постелях, чи нічого не впіймали. На лавах лежала сама солона стерлядь.

— Прийду, як подзвонять, — сказав лоґоґраф і дорогою до акрополя майже про все випитав Савмака. — Давай, давай, ефебе, будеш зятем царя! — дрібучим сміхом поглузував він, і юнак бачив, що той сприймає його вчорашню розмову з басилевсом як примху чи гру кота з мишеням.

Савмак і сам не надавав тій розмові якоїсь ваги, проте євнух, уже коли здолали Третю терасу, спитав його:

— То ти її любиш?

— Кого?

— Кого! Вероніку!

Юнак лише поглянув на вчителя й несподівано для самого себе вздрів ув очах його неспокій. І тоді подумав, що лоґоґраф насміхається вдавано й ота вчорашня вечірня розмова не є для нього ні грою в кота з мишкою, ні пустопорожньою балаканиною. Він почав удруге переважувати кожний м'ячик стрибучих слів, і вони тепер не були більше повстяними клубочками, а кожен дзвенів чистим бронзовим голосом, у якому Савмак відчував приховану погрозу.

Перед брамою Акрополя він знову сказав лоґоґрафові, дивлячись на скопище аґори в Нижньому городі:

— Позич два таланти.

— Золотом? — Євнух одверто глузував. — А їх підписати свідками?

Він кивнув на двох здоровенних чатників з довгими ромфеями в руках, на які вони спиралися, мов на вівчарські ґерлиґи.

— Думаєш, я багатший за басилевса Боспору? — Й уже по той бік брами, коло свого червоно-мармурового пілона, він сердито докинув: — Попроси в Палака! Скіфи й кашу з золотих фіал їдять.

— Се ти вже казав мені вчора! — вишкірився на нього Савмак.

Євнух розтулив вуста дудочкою, що робив завше хвилюючись. Але вчора він не казав сих слів ефебові й міг би заприсягтися чим завгодно — навіть головою Ґорґони.

— Ти куди поспішаєш? — спитав євнух. І коли Савмак байдуже стенув плечима, запропонував йому: — То ходімо зі мною, споможеш. Я тільки гукну Іфімедії, щоб сходила по рибу, як почує дзвін з аґори.

Вони ввійшли до двору, й лоґоґраф ще від пілона загукав:

— Ехей, Іфімедіє! Де ти запалася, стара кочерго! Іфімедіє! Ехей!

З дверей навпроти, де в порядному домі мусив бути ґінекей, почувся рипучий басовитий голос:

— Чого кричиш!

— Позакладало тобі, не чуєш!

— Чую, не верещи.

— Як візьму зараз дрюка та почухаю тобі спину, то не огризатимешся так на свого хазяїна! Вийди, коли кажу!

Євнух Полікрат і справді грюкнув залізним кінцем свого довжелезного ціпка по плитах, аж луна пішла двориком. Але се не справило належного враження на Іфімедію й вона й далі перемовлялася з господарем через двері:

— Не трясись, а кажи, що тобі припекло.

Господар дому розлютився й пішов сам у ґінекей. Незабаром із середини почулось вовтузіння й голос Іфімедії:

— Ану вдар! Удар! То як попру — смальцем розіллєшся на плитах, і згрібати буде нічого!..

Лоґоґраф щось погрозливо верещав, але Савмак нічого не міг розібрати, та й не намагався. Він уже давно звик до їхніх дивних стосунків і байдуже чекав виходу господаря. Двоє робів, що допіру ходили з євнухом на аґору, почувши з вулиці знайому тяганину, рипнули хвірткою. Один, старший, схожий на бактрійця, ввійшов у комірчину приворітника, молодший же, з розгону перестрибнувши через вівтар домашнього Зевса, почав заглядати у вікна, стежачи за тим, що робиться в ґінекеї.

Лоґоґраф, поправляючи на собі гіматій, вийшов і кивнув Савмакові на хвіртку:

— Апіте! Так огрів її ціпком, що до нових Панафіней пам'ятатиме!

Та за брамою Акрополя він уже думав про геть інше й потяг Савмака попід мурами. Вулиця Шостої тераси привела їх до вузьких сходів, що збігали аж униз і повз театр Діонісія виводили на Полудневий пілон, у берег.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tsar_i_rab.docx)Ivan_bilyk_tsar_i_rab.docx
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tsar_i_rab.fb2)Ivan_bilyk_tsar_i_rab.fb2