Іван Білик - Цар і раб (сторінка 21)

— Се тут отой хід із хорому Кібели? — спитала вона.

— Тут. — Голос Архелая здався їй холодним, і вона здогадалася, яка тому причина. Після повстання робів про той хід у місті говорили дуже багато й щоразу сплітали його з іменем Савмака — молодого лоґофета, про стосунки ж Архелая із Савмаком Елена добре знала й від інших, і від пройди Клеопатри.

— А се — мій дім, — сказав юнак і, доки вона встигла стямитися, приворітний роб почув голос господаря й одчинив хвіртку пишного червономармурового пілона з чотирма колонками.

Архелаєва мати Галина була ще не стара жінка років під сорок і, побачивши її, Елена не стрималася:

— Який він схожий на тебе, кіріє!..

Галина відразу ж повела гостю на жіночу половину дому, в ґінекей, і доки роби лаштували обід, вони лагідно й приязно гомоніли про суто свої, жіночі справи. Обидві сподобались одна одній з першого ж слова, й Елена, осяйна, мов олімпійка, була просто щаслива.

— Я на десятому небі! — вдруге за сей вечір не стрималася вона, й хоч картала себе за ту нестримність, але зайвого настрою з себе збити не могла. Се якоюсь мірою зробила за неї Галина, відповівши на той її вигук:

— На десятому небі в нас Перісад, люба моя! Ми — на восьмому.

Се був натяк, що Десяту терасу займає царський хором, Елена спершу примовкла, намагаючись уторопати, що криється за тими словами господині, тоді відітхнула, проте винесла враження, що ся жінка, яка й досі зберігала красу своєї молодости, й непересічну красу, вміє бути й дотепною.

Й Елена більше не давала волі почуттям. За обідом у просторій їдальні було тихо й напружено, але нічого видатного не трапилося, коли ж вони всі втрьох перейшли анфіладами в екус, Галина заходилась розповідати гості про свого чоловіка, якого теж звали Архелаєм.

— У їхньому роду старому, — сказала вона, почекавши, коли Елена вляжеться, — імена всіх чоловіків починаються на «Архе»: Архелай, Архип, Археанакт… Археанактом був і їхній перший. Ти про нього чула?

Елена з чемности похитала головою, хоча добре відала, що Археанакт був першим царем Боспору й заснував се місто, Пантікапей. Вона ще раз вислухала розповідь про патріарха династії Археанактідів, слухаючи не слова, а добре поставлений співучий голос Галини.

Се, певно-таки, відмінні од нас люди, подумала Елена про евпатридів, але згодом пригадала грубіяна-купця Евтихія й засміялася, бо й Галина саме розповідала цікаву й дотепну пригоду того першого Археанакта, сина славнозвісного Еета Колхідянина, в якого аргонавти вкрали золоте руно й доньку на додачу.

— Хіба Археанактіди — колхідяни? — здивувалась Елена, вирішивши пильно слухати розповідь.

— Колхідяни. А ти думаєш, Спартокіди — елліни? Скіфи вони, хоча й кажуть, ніби батьком їхнього Спартока був фракійський цар Евмолп, а батьком Евмолпа — сам Посідон, Зевсів брат.

Се стало мовби якимсь поворотом і в настроях, і в розмовах, Елена шкодувала, що прохопилася зі своїм нерозумним запитанням, але хоч як навертала бесіду на інше, господиня щоразу згадувала давні образи й ще давніші змагання Археанактідів із Спартокідами.

— Він, — останній нащадок династії, — сказала Галина, кивнувши в бік Архелая, який майже не втручавсь у розмову й лише маленькими ковтками попивав нерозведене вино з вухатого хеніка.

Зараз, — майнуло Елені, — вона згадає свою доньку та зятя, й тоді від сього дня сподіватися буде нічого. Елена знала сю її слабину від Архелая: він сам колись розповів матері про римлянку Корнелію й тепер не мав спасу.

Галина й справді поскаржилась на свого сина за недосить розвинене в ньому почуття обов'язку перед великими пращурами, сказала:

— Ти пам'ятаєш, люба моя, братів Ґракхів у Римі? — Елена кивнула, хоча молодший з-поміж братів, Гай, був убитий, коли вона мала дванадцять років, а старший, Тіберій, — коли була дворічною. Елена тривожно глянула на Архелая, та той удавав, ніби сим зовсім не цікавиться. Елена ще раз кивнула, й серце їй замлоїлось: — Їхня мати, матрона Корнелія, казала своїм синам: «Обридло мені слухати, що мене й досі в Римі називають тещею Сціпіона, а не матір'ю Ґракхів!».

— І тепер вона ходить у двох чорних покривалах, — чи не вперше за цілий симпосій обізвавсь Архелай.

Галина весело й трохи нервово засміялась:

— А хіба я підбурюю тебе ставати на стежку Ґракхів?

— Ти щодня згадуєш, — докинув Архелай і вперто глянув на матір, — що тебе в Пантікапеї й досі звуть тещею колісничого Дамона.

По-змовницьки глянувши на Елену, господиня вдавано зітхнула:

— Вони, чоловіки, ніколи не розуміють нас, еге ж, моя люба?

Елена сприйняла вдаваний жарт за справжній і так само весело посміхнулася, вирішивши, що коли хтось і не розуміє одне одного, то се жінки. Вона ще раз глянула на Галину й Архелая й аж тепер збагнула все значення їхніх слів, і мовлених, і тих, що сьогодні так і не будуть сказані.

Вони говорять про молодого лоґофета Савмака, зробила висновок Елена. Про Савмака та його наречену Вероніку. Се було для Елени справжнім відкриттям, і вона безпорадно заметалася, шукаючи виходу, якого ніде не було. Тоді сказала собі: спокійно… Всі дороги в житті переплітаються, одна кінчається для того, щоб дати початок іншій… Елена принишкла, раптом побачивши знак безсмертних, зловіще похмуре знамення: а коли се — глухий кут?..

Сієї думки з неї вистачило на добру годину, й лише прощаючись із господинею, яка тепер знову була до неї люб'язна й лагідна, Елена знайшла вирішення й дала собі волю послабитись.

— Я дуже рада, моя люба, — сказала Галина, цілуючи її в щоку, — дуже рада за вас обох.

Уздовж усієї дуги Восьмої тераси Елена йшла якась окрилена, се почуття не лишало її й за Царським пілоном, де вона привіталася до євнуха Полікрата, й уздовж усього Головного узвозу, що стрімко спадав од Акрополя повз хороми Зевса Евпатора й Зевса Робітника, й священний грот Кібели, й аґору. Й навіть коли Архелай, не побажавши зайти до неї, подався привечірніми вулицями додому, Елену не зрадило те дороге для неї почуття. Вона ввійшла до хати й роздяглася, й коли насторожена Клеопатра почала мити їй на ніч ноги, Елена ласкаво торкнулася її смаглявої пружної щічки:

— Що б ти зробила, потрапивши в глухий кут?

— Вернулася б назад! — здивовано відповіла дівчина, й Елені стало ніяково, що вона, яка вважала себе такою досвідченою й мудрою, билась над сим запитанням стільки часу.

Клеопатра, певно, й на мить не переставала думати про Архелая й усе, пов'язане з ним та господинею. Витерши Елені ноги, вона, так само знизу вгору дивлячись на неї, прошепотіла:

— Ти не сподобалась їй, Елено?.. Не вір нікому, ти найкраща і найкрасивіша в світі, то вона погана!

— Не в сьому справа, дитино моя, — відповіла Елена. Клео казала про Архелаєву матір, але тут не йшлося про подобання й неподобання. Коли зачіпається кров, подумала Елена, — сі люди перестають бути схожими на нас. А вголос вона вже цілком упевнено повторила: — Справа зовсім не в тому.

Вона чекала на нього цілий вечір, хоч мала гостей — приїхав знайомий купець, евпатрид і землевласник із Фанаґорії, що по той бік протоки. Приїхав і відразу ж завітав до неї, веселий і не знати чим стривожений, але її се найменш обходило, й вона сторожко дослухалася до згуків дворику.

Архелай прийшов аж на третій день, мало не з порога почавши ганити свою матір, яка спить і бачить себе свекрухою басиліси, а не тещею перестарілого й пихатого вдівця Дамона. Архелай дивився на Елену закоханими карими очима, розкаяний і нетерплячий, і всі її страхи та сумніви того полудневого симпосія зблякли й утратили вагу, й вона враз одіслала своїх дівчат у дальні світлиці ґінекея. Я тільки слаба жінка, подумала Елена, се було простим виправданням, вона добре розуміла себе, але піддалася тій солодкій слабості. В обіймах Архелая Елена мов провалилася до чорних розвихрених тартарів, але згодом, лежачи потилицею на його могутній упокореній руці, заплющила вічі й принишкла. Стара думка знову й знов наверталася до неї, й тоді їй стало незатишно й лячно.

Такого з Еленою ще не було: вона подумки розмовляла сама з собою й мовби сама себе бачила, однак була така маленька, й голос її власний здавався таким повільним і нікчемним, слова розтягались у комариний писк, аж Елена не витримала, встала й викресала вогню.

— Навіщо? — сонним голосом поспитав Архелай, задивившись на стрункі обриси її голого тіла.

— Не можу спати поночі, — сказала вона, хоча то була неправда: Елена любила самотню темряву свого теплого таламуса. З того, як рипнули ремені кравата й перестало чути рівномірне сопіння, Елена зрозуміла, що він знову займається бажанням. Але незрозумілий опір, що раптом прокинувся в ній, примусив Елену стишити кроки. Не дійшовши до кравата, вона підняла хітон, незадовго перед сим пошпурений додолу його нетерплячими руками, й вийшла.

— Ти куди?

— Я зараз… — відгукнулась Елена, але сиділа в охололому вже екусі доти, поки шкіра на голих руках укрилася колючим сиротинням. Коли повернулась, Архелай уже спав, тихо висвистуючи піврозтуленим ротом. Вона примостилася скраєчку й вилежала з розплющеними очима до самого ранку, пригнічена й розбита. Се глухий кут, думала вона, але я не маю сили повернутись.

Те відчуття безвиходи розвіялося тільки тоді, коли надворі почулось тягуче шкрьобання капців і сичання деркача по плитах. Ніневія обмітала перістиль під колонадою дворика.

Знову змітає на середину, розсердилась Елена. До кінця зими ввесь двір буде суцільна кучугура снігу.

Й власне роздратування напродиво легко втішило її, повернувши до буднів і до життя. Вона швидко вдяглася й вийшла, тільки від порога на мить озирнувшись. Архелай міцно спав, одкинувши назад гарну голову.

Елена пішла в холодний екус і довго й збуджено перекидала в скриньках свої фібули, гребінці, скронні підвіски та серги, й руки їй тремтіли від нетерплячки. Й коли знайшла те, що шукала, так само принишкла й сіла на крайньому ложі.

Се була старовинна застібка до гіматія не знати коли й ким перероблена зі ще давнішої напівстертої золотої номисми. Елена приклала її до теплої від подушки щоки й хвилину-другу сиділа, дослухаючись внутрішніх голосів. Колись вона дуже хотіла показати Архелаєві сей тоненький пелюсточок золота з ледь видимим ликом на ньому, але тепер одчула, що вже пізно. Се був талісман її незайманої матері, й Елена не знала навіть, од чого він береже. Лик вродливого молодого царя на золотому статері проглядав наче з імли, й Елені здалося, ніби він вигонів од її палких поглядів, бо з сим статером були пов'язані всі дівочі мрії Елени.

Коли надворі перестали шкрьобати капці й почувся грудний голос Раїс, Елена вмить сховала застібку на дно скриньки. Він нічим не завинив, сказала собі Елена, й кленучи свою безвільність і шарпання, пішла назад до таламуса.

Архелай іще спав, так само закинувши голову, та його вид уже не нагадував їй лику давнього царя з македонської номисми. Коли він під її пильним поглядом заворушивсь, переповнена відчуттям несвідомої провини, що раптом обпекла її всю й стисла серце, Елена пригорнулася щокою до його щоки й почала пестити м'яку молоду борідку, вклавши в той рух усю свою ніжність.

Я люблю його як сина, спробувала вона витверезити себе, але то вже були тільки слова. Ховаючись у його хвилястому скуйовдженому волоссі, сама собі дивуючись, Елена раптом почала розповідати й про свої перші почуття, й про сумління, й про першу людину, з якою звела її доля в сьому місті, відчуваючи, як тверднуть м'язи Архелая під її пальцями. Нащо се я кажу, знову дивувалась Елена та знову розповідала.

— А тоді я побачила тебе…

Вона ледве стримувалася, щоб не сказати, як заманювала Архелая в свій дім, безсоромно використовуючи Клеопатру, мов приманку для рибини, й була б, може, сказала й се, бо вже геть утратила владу над собою, але він устав, сердито струсив із себе її руки й почав одягатись, красивий, мов Аполлон Мірона, що стояв у перістилі в Дельфах. Афродіта позаздрила мені, в розпачі думала Елена, неспроможна опанувати себе. Позаздрила й одібрала розум…

Архелай пішов умитися, й поки ходив, Елена встигла бодай трохи дати собі ладу. Він теж повеселів, змивши водою похмурість і заціпеніння, навіть обійняв її й поцілував ув обоє віч, але якась холодна зачаєність лишилася між ними, й у тому Елена могла винуватити лише себе, бо добре знала, що вимовлене слово вражає, а затамоване пече вогнем.

Уже коло хвіртки, на прокиданій Ніневією стежині, вона впевнилася, що Архелай не забув розмови. Раптом закам'янівши обличчям, він тихо проказав:

— Я колись уб'ю сього смердючого скіфа.

Елена розгубившись, поспитала зовсім по-дурному:

— Хіба він — скіф?..

— Роб! — крикнув їй в обличчя Архелай і вискочив на вулицю.

Тим повним зненависти криком Елену відкинуло назад, мов ляпасом, вона обініж улізла в сніг і збила оскому на Раїс, яка нагодилася під гарячу руку:

— Понамітали цілі кучугури, ще й снігу не було!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tsar_i_rab.docx)Ivan_bilyk_tsar_i_rab.docx
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tsar_i_rab.fb2)Ivan_bilyk_tsar_i_rab.fb2