Іван Білик - Цар і раб (сторінка 22)

Се вона мала б сказати Ніневії й ще дужче розстроїлась. Але в очах у молодої фріґійки не було й тіні посміху, тож Елена сказала собі: се він од великого кохання… Закохані чоловіки завжди звіріють.

Однак і се вже не втішало Елену до самого вечора.

Розділ 12

У самій осередині Херсонеса, городу великого й славного, що вже понад п'ятдесят літ платив данину спочатку скіфському князеві Буйтуру, чиє ім'я в перекладі на грецьку звучало як «Скілур», а тепер його синові старійшому Палакові, котрого скіфи поміж себе називали «Борисом», на міській аґорі, біля пишного пілона найкращого в Херсонесі хорому Діви, захисниці міста, на високій, гарно обрамленій, по краях білій, мов молоко, дошці з сицилійського мармуру було викарбувало:

«Клянуся Зесом, кумирою Землі та кумиром Сонця, кумирою Дівою та всіма кумирами олімпійськими й героями, що стережуть поліс, усі землі та тверді херсонітів.

Я разом з усіма дбатиму про волю й рятунок поліса та громадян його і ніколи не зраджу Херсонеса, Керкенітіди, Калос-Лімена й решти земель, якими володіють херсоніти…»

Дошки видніли кругом усієї аґори, великі й менші, мармурові й з вапняку, сторчові й поздовжні. Одні вже потемніли від старости й східних вітрів, інші ще сяяли тьмявим блиском, виставлені біля хоромів та міських служб на славу безсмертним і смертним, і ніхто ніколи не підходив до сих плит, напам'ять знаючи кожну їхню літеру й кожну тріщину. Плити були схожі на старих людей, що вже сказали своє слово в житті й більше нічого не скажуть, похмурі, мовчазні й байдужі до смертних, як і смертні до них.

Зате ся плита кричала кожним своїм рядком і кожним словом, і херсоніти, охоплені радісним шалом, ще й ще раз підходили до високої й вузької мармурової дошки, переповідаючи один одному вже всіма завчені напам'ять слова.

Такого збудження Херсонес не бачив бодай од молодих років нині вже небіжчика Буйтура-Скілура. Клятва не була безневинною низкою буквиць. Кожен знак мармурової дошки свідчив про те, що херсоніти кинули виклик могутньому й грізному володареві скіфів, хоч імені їхнього володаря Бориса-Палака ніхто там не згадував.

Аґора вирувала й захлиналась од захоплення, бо якщо кожному херсонітові скіфський цар здавався мало не Зевсом, то тут, на аґорі, серед сотень і сотень одноплемінців страхи відсувались назад і лишалася рішучість та звитяга.

Навіть численних робів з херсонеських ерґастеріїв, суден та осель захопила незбагненна радість, і вони, мов рівні з рівними, розмовляли зі своїми господарями, гомоніли про скіфського царя та про Мітрідата Евпатора, царя понтійського, міркували, скільки воїв може озброїти Херсонес, коли разом з вільними громадянами виступлять проти варварів і роби.

Такого стовпища людей аґора не бачила й на останніх Діонісіях минулого року, скрізь, мов перед потопом, народ гомонів, співав і пускався в хороводи, до мармурової плити на хоромі Діви годі було й підступити, та коли з протилежного краю з'явилася невеличка купка чужинців, перед ними, наче сніг перед факелом, розступились.

То був Діофант, син Асклепіадорів, громадянин Синопи й найуславленіший таксіарх понтійського царя Мітрідата Шостого Евпатора. Минулого дня Діофант не прийшов на ту бурхливу й десятки, довгі десятки років не бачену в Херсонесі еклесію, хоча його тричі, як велів уклад, запрошували на головну площу міста. Вчора він виправдовувався важкою хворобою, сьогодні ж просто репавсь од здорових соків, у ту хворобу ніхто не вірив, і тепер усе місто чекало, як він подивиться на нову мармурову дошку й що скаже, бо, зрештою, й ся дошка, й несподівана клятва на ній, і бурхливі народні збори вчорашні були розраховані на Діофанта й молодого, але вже могутнього володаря Понтійського царства — Мітрідата.

Разом із Діофантом ішло двоє інших сановитих чужинців, і все місто вже знало, що то — римський сенатор Публій Муцій Сцевола та новий Перісадів лоґофет Савмак. Діофант відчував на собі загальну увагу херсонітів і, свідомий, чого від нього сподіваються, йшов умисне тихим рівним кроком. З його невиразного обличчя годі було второпати настрій і думки сього Мітрідатового вельможа.

Решта чужинців нікого не цікавила, херсонітів лише трохи дратували й тілистий, стрижений, мов роб, римлянин, і негарний довгоносий пантікапеєць. Натовп розтсупався й розступався перед Діофантом, і се було навіть дивно, як така рясна череда голів і плечей, серед котрої ніде й гранатові впасти, може так широко й вільно розступатися перед високим золоченим ціпком понтійського таксіарха. Вже до хорому Діви лишалося кроків з десять, і коли попереду сяйнула новим мармуровим карбом дошка, Діофант, не глянувши на неї, звернув у праву руку.

Натовпом прокотилася хвиля розчарованого подиву, та чужинці на чолі з понтійським гостем урочисто ввійшли під колонаду біломармурового, з побитими сходами демосіона реопаґу, де з самого ранку засідали архонти Херсонеса.

Діофант із супутниками проминули передпокій і ввійшли до високої, підпертої двома рядами потинькованих колон світлиці. Діофант звиклим оком ураз помітив, що архонтів лише вісім, і підняв угору ціпок для привітання. Архонт-епонім Александр, сімдесятирічний торговець воском і хутрами, який давав назву рокові, швиденько задріботів назустріч йому й усадовив побіля себе. Сенатора й Савмака встали привітати архонт-басилевс та архонт-стратеґ, такі самі старі й благенькі, як і торговець Александр.

Лише всівшись, Діофант здогадався, кого нема: Ксенокла. Се й на краще, подумав він, бо надміру жвавий архонт, призвідник учорашньої еклесії, зараз міг лише нашкодити, а Діофант не хотів, аби римський та боспорський гості почули сьогодні все про так довго сподівану й ще довше готовану еклесію, яка відбулась учора.

— Не бачу свого приятеля Ксенокла, — сказав він. — Чи не занедужав?

Архонт-епонім, як найхитріший серед усіх старців міста, певно, вловив натяк і згідливо закивав:

— Нездужає, нездужає, Діофанте.

— Після вчорашнього бешкету йому нічого не лишалося, хіба лягти в крават, — з несподіваною для всіх жорстокою відвертістю мовив понтійський таксіарх і виразно глянув на Савмака, тоді й на римлянина. Він зумисне привів сюди обох, щоб засвідчити свою непричетність до бунтівничої еклесії. Й хоч вони десь-то здогадувалися про його погляди, та Діофант подививсь на благодушно всміхнене м'ясисте обличчя сенатора й у думці махнув рукою: хай собі здогадуються, про що кому вигідніш, а моє діло сказати.

— Нема далі змоги, Діофанте, — знову за всіх відповів йому архонт-епонім Александр. — А з понтійськими царями в нас угода ще ген з якого часу… Ще коли був молодим отець теперішнього скіфського царя — Скілур.

— Але ж ви ще за Скілура стали данцями скіфів і мусите берегти клятву вірности! — з кам'яним виразом обличчя кивнув Діофант.

Александр удруге розвів руками, звертаючись і до Діофанта, й до гостей з Рима та Пантікапея.

— Вельми тиснуть варвари. Ми платили Скілурові десять талантів сріблом у рік, а його синові Палакові платимо сімнадцять… — Він підвівся, й Діофант відчув, що старий архонт-епонім довше не стримається. — Поки був молодший друг наш Перісад, ми ще якось упиралися скіфам, а тепер він геть охляв, регочуть, нібито й махера в руках не вдержить.

Яким другом Херсонесові був Перісад — се Діофант відав добре, та й Перісадів лоґофет Савмак розповів йому про задавнену тиху ворожнечу між Херсонесом та Боспорським царством. І через се, а також заради того слова «варвари» Діофант, з діда-прадіда каппадокієць, дозволив собі гримнути на Александра:

— Коли роб зрадив господаря свого й перейшов до тебе, не дуже вір йому, бо може й тебе так само зрадити, архонте!

Він подивився на сенатора; той і досі не втрачав голови й невиразно всміхався, зате Перісадів лоґофет Савмак дивився на Діофанта з-під густих брів пильним незрушним поглядом. Сей ще геть молодий вельміж справив сьогодні на Діофанта неабияке враження тверезим і гнучким розумом і водночас незрозумілою для такого сану хапливістю. Тоді понтійський таксіарх був вирішив, що справи в Перісада зовсім кепські, якщо доручив таку владу вчорашньому ефебові. Але сей прямий погляд Савмака змусив Діофанта засоватись на місці, й він подумав, що надто передчасно дав йому таку оцінку.

— Так я кажу, деспоте?

Діофант хотів заскочити Перісадового деспота й лоґофета, але той і далі вивчав його нерухомим поглядом своїх надміру глибоко втулених очей.

— Я ще не позавчивав напам'ять таких мудрощів, таксіарше, — відповів Савмак, і се здалося Діофантові тонким глузуванням, бо вранці молодий пантікапеєць переказував йому без затинки цілі хартії з Арістотелевих «Політій».

Примусивши себе забути пильний погляд Перісадового деспота й лоґофета, Діофант зробив широкий рух ціпком і промовив до всіх архонтів:

— Я, найнижчий слуга й роб свого царя, царя царів Мітрідата Шостого Евпатора, не раджу вам, херсоніти, виходити з-під високої руки скіфського царя Палака. Коли б ви зважилися зрадити свого скіфського володаря, якому платите дань уже п'ятдесят літ, мій цар, вірний слову свого вітця Мітрідата П'ятого Еверґета, мусив би йти війною проти скіфів. Так? — Архонти мовчали, й він грюкнув підкутим ціпком по мармуровій підлозі: — Але ж ми маємо дружбу з Палаком, і мій цар, цар царів Мітрідат Евпатор Діоніс не схоче ламати слова своєї чести.

У сей час на порозі виросла постать невисокого на зріст, але стрункого й гарного юнака, й усі здивовані погляди вп'ялись у нього.

— Ти кликав мене, Діофанте? — розглядаючись, мовив юнак.

Діофант розгубився й, закликавши всіх кумирів, одповів юнакові:

— Йди й сядь он там, коло порога.

Юнак скромно сів, а Діофант пояснив архонтам:

— Мій махерофор Евґеній не залишає мене самого й на крок!

Усі погляди знову звернулися до самовідданого мечоносця, й Діофант упокоївся й повів далі свою думку:

— Мітрідат Шостий Евпатор Діоніс дуже високо цінує раз комусь дане слово, архонти!

Напруження, яке досі висло під склепінням холодної світлиці, тепер ще дужче згусло, й архонт-епонім Александр уже зовсім невпевнено запитав:

— А що ти порадиш нам, Діофанте?

— Змініть оту мармурову дошку перед хоромом вашої Діви й не дратуйте кентавра, — без довгих вагань одповів Діофант, мигцем зиркнувши на свого мечоносця біля порога.

— То ґрифон, ґрифон, а не кентавр! — обізвався ще один голос, і Діофант із подивом глянув у сльозаві очі архонта-басилевса Ангела. Раніше, коли теперішній цар Понта Мітрідат Шостий боровся за престол з рідною матір'ю, Діофант, іще не розтринькавши вогонь юнацьких захоплень, уважав, що демократія ліпша від влади монарха. Та коли демократію віддавати в руки таких немічних старців, то вже ліпше мати царя, для якого розум радника важливіший од його років. А сі греки, подумав тепер Діофант, і досі живуть, мов у часи троянських героїв, і навіть нікчемним архонтом у них не можна стати, не досягши шістдесяти літ.

Мені теж не набагато менше, зітхнув він, згадавши свої п'ятдесят, але Мітрідатової вини в тому немає, найсвітліший і сам усього перед трьома літами зіпхнув матір із трону. Перейнявшись чуттям великої вдячности до свого царя, Діофант блимнув на юнака під дверима, тоді на боспорського вельможа й, миттю порівнявши їх, із виглядом украй заклопотаної людини, яка не хоче, щоб інші думали про неї зле, спитав мовчазного й привітного римлянина:

— Скажи ти, сенаторе: так я розсудив сих старців? — Усмішка й досі не зійшла з сенаторового виду, й Діофант удався до відвертости, яка часом найшвидше зближує: — Ти людина з досвідом, був і консулом, і проконсулом, і претором у провінціях, а ще ж наділений і мудрістю юрисконсульта, авгура й Великого понтифіка. Чи може згодитися на такий учинок цар царів?

— Думаю, не може, — сказав сенатор, іще не знаючи до пуття, чи вгадав хід думок Діофанта. — Але хіба личить критянинові підказувати беотійцям, з якої струни починати мелос?

Публій не був критянином, так само, як і всі, що тут сиділи, — беотійцями, але стара еллінська приказка, а може, й фраза з котроїсь давньої драми, трохи спантеличила Діофанта, й він теж вирішив одбитися грецьким епосом:

— Я просто хотів нагадати тобі про троянського коня, сенаторе.

Се вже могло значити що завгодно, й сенатор сприйняв його як спробу відвертости, чого й домагався Діофант. Коли теперішній цар Мітрідат Евпатор був ще малий, а на троні сидів його батько, Мітрідат Евпатор, старий і кволий нездара, римляни відібрали в нього всю Велику Фріґію разом з руїнами Трої. Сенатор Публій Муцій Сцевола, який на той час уже встиг побувати консулом і проконсулом, першим серед римлян приймав у столиці Великої Фріґії клейноди римського намісника: сніп лози з сокирою. Коли понтійці самі натякають на ганебну сторінку своєї історії, значить, ідуть на щирість.

Так мусив, на думку Діофанта, міркувати римський сенатор, і він не помилився. Сього разу троянський кінь не зрадив троянців, не без утіхи підсумував Діофант, коли в супроводі сенатора й пантікапейського деспота залишав світлицю демосіона Юґурту з двома шерегами потинькованих під вогнистий мармур колон.

А ввечері він пересвідчивсь у сьому.

Сенатор запросив його на невеличку прогулянку морем. Його високозада дирема стояла коло зимових причалів, піднявши вгору всі свої сто двадцять весел, гарна й зі смаком обмережана по насадах найліпшими різбярами вже давно померлого Ганнібала.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tsar_i_rab.docx)Ivan_bilyk_tsar_i_rab.docx
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tsar_i_rab.fb2)Ivan_bilyk_tsar_i_rab.fb2