Іван Білик - Цар і раб (сторінка 23)

Коли кедрові весла мірно лягли на воду, сенатор з неприхованою гордістю розповів Діофантові, що дирема й справді належала колись великому карфагенському таксіархові.

— Й досі збереглася? — подивував Діофант. — Скільки ж, цікаво, вже літ відтоді?..

— Скільки?.. — Сенатор теж замислився, поринувши в спогади молодости, вельми далекої. — Тридцять шість.

Того року загинув Карфаген, переораний дерев'яним римським плугом з бронзовим лемешем. Але так само жорстоко поплативсь і грецький город Корінф, і Діофант обережно нагадав про се Сцеволі. Сенатор почав пригадувати, як се було, в розмову втягсь і молодий деспот боспорського царя, й коли римлянин почав плутати імена й роки, Савмак несподівано підправив його.

Ледь торкаючись веслами крутої хвилі, дирема пливла попід берегом на полуніч. Мури Херсонеса мовби виростали з води, могутні й уміцнені багатьма сторожовими вежами, далі, тримаючись берега, звертали круто праворуч, а по п'яти стадіях від стани — ще раз праворуч. Город стояв на правильному чотирикутному мисі, а за ним починалася така сама й розмірами, й формою затока, немовби дядьки Зевса, титани, граючись, одрізали рівний шмат суходолу й пересунули його далі, щоб Херсонес мав природний захист із трьох боків. Лиш одну брилу впустили несучи, впустили й забулись про неї, й тепер вона здіймалася в глибині затоки, стрімка й кострубата.

Вітер був дужий, і дирему кидало з гребеня на гребінь, хоч роби-далматинці й не збилися з ладу жодного разу, підкоряючись ударам бубнила в глибокому коробі судна. Не зважаючи на теплі скіфські кожухи, полудневий вітер проймав мало не до кісток, але троє чужинців, а з ними й особистий мечоносець Діофанта Евґеній не думали сходити вниз, у теплу комірчину диремарха.

Тут менше видно, що ти думаєш і чого не думаєш, мружачись од стрічного вітру, сказав собі Діофант, коли дирема попливла попід східними мурами до літніх причалів у глибині затоки. Хоча ся перевага була й недоліком, бо Діофант не міг з усією пильністю стежити за іншими. Йому дуже багато залежалося на тому, що подумає про нього сенатор сьогодні, а ще дужче — що скаже згодом, повернувшись до Рима.

Савмак не вельми непокоїв його: з ним, а до того й з Перісадом Діофант в основному домовився. Скіфського царя належало лякнути й схилити до згідливости. Головною турботою лишався сенатор, і Діофант од самого ранку чекав з його вуст виразного слова й точних оцінок.

Публій Муцій Сцевола, певно, відчував, чого той прагне, й умисне вернув розмову на сторонні речі. Діофант вирішив знову вдатися до випробуваного вранці ходу, й коли Савмак, погарнішавши на різкому провесняному нотові, дійшов у своєму диспуті з сенатором до Македонської війни, він закинув:

— Ми, східняки, ніколи не певні, якому слову римлян вірити, а якому — не дуже.

— Се ти кажеш про Велику Фріґію?

— Ні, сенаторе, кажу про «визволення» Еллади.

Оте «визволення» Діофант вимовив з таким притиском, що не могло бути й сумнівів, як він до нього ставиться. Діафіантові допоміг Савмак:

— Якби римляни тоді сказали, що збираються загарбати Елладу, греки б теж не торгували пиріжками на аґорі.

— Вони вже звикли торгувати пиріжками, — підлив у вогонь оливи Діофант, чекаючи, що з того буде.

— Хто звик, а хто й згадав би Фермопіли й Саламін. А так римляни сказали: «Воюємо з Філіппом Македонським за волю Еллади!» Гарно ж? І греки собі спокійно торгували своїми пиріжками…

Сей юний Перісадів деспот дедалі більше подобався Діофантові, й він знову кинув оком на Евґенія, що з байдужим виглядом горнувсь у тепле хутро скіфського милота. Кумири подавали Діофантові виразні знаки прихильности, й він тепер був майже певен, що сей високосний рік, який приносить людям негаразди, йому принесе велике щастя.

Усе роз'язалося дуже просто, хоча й не зовсім сподівано, подивившись на свого чорнявого високобрового махерофора, що горнувсь од вітру в кожушину, Діофант сказав:

— Евґенію, ти пішов би в короб, на тепле, може… Ніс посинів.

Евґеній уперто відмовчувався, Савмак здивовано глянув на Діофанта, який так по-батьківському піклувався про свого мечоносця, сенатор же мовив, розчулено всміхаючись м'ясистими змерзлими губами:

— Греків можна шанувати вже хоча б за їхню людяність. Ми, римляни, поводимося з робами, мов з худобою, й се ознака нашого варварства.

— Евґеній не роб, сенаторе, — ніяково заперечив Діофант.

— Однаково, однаково! Наш, римський, леґат ніколи б не відіслав свого мечоносця погрітися: мерзне сам — то хай мерзнуть і всі побіля нього. — Він раптом схаменувсь: — А чого се ми й справді мерзнемо коло сих насадів?! Прошу до низу, прошу!

Вони крутими сходами зійшли в короб і поховалися в теплій комірчині диремарха на носі судна. Й уже там, роздягшись і вигрівшись, римський сенатор довірчо поклав руку на коліно Діофанта:

— Сенат завжди певен у доброму ставленні Мітрідата Евпатора до римського народу, таксіарше. Коли хтось казатиме, ніби понтійський цар умисне підбурює херсонітів проти скіфського царя, я спробую довести, що се неправда.

— А якщо Мітрідатові доведеться втрутитись у сварку між херсонітами та скіфським царем Палаком? — обережно закинув гачка Діофант, подумки гукнувши в помічниці мудру доньку Зевса, що недаремно народилася з голови батька.

Сенатор не довго вагався, певно, за сей день він уже встиг виважити всі можливі повороти розмови, й говорив, розтягуючи слова, тільки для ваговитости.

— Якби Мітрідатові довелося мирити херсонітів зі скіфами, я думаю, правлячий сенат був би однаково переконаний, що до римського народу понтійський цар лишиться щирим другом і свято берегтиме підписану його вітцем, Мітрідатом П'ятим Еверґетом, угоду про мир і братерство між нашими двома народами.

Діофант ледве стримував усмішку задоволення. Його гаряча каппадокійська кров ударила в скроні раз і двічі, він простяг руку й улив з амфори, що лежала бока долі, міцного вина й зробив два добрих, лунких ковтки, хоча в глибоких очах деспота Савмака заграли хижі зелені вогники.

На великому симпосії, влаштованому заради можновладних чужинців, поговорити більше не було змоги, та й потреби — теж. Римлянина взяли в шори херсонеські архонти, їхні ложа були далеченько, й Діофант лише чув, як діди бідкаються, що сенатор уже відіслав свого сина Квінта назад до Рима, адже Херсонес оддавен славився красунями — тут найвродливіші дівчата всього узбережжя від Істрії до Пантікапея.

Чи тямилися старці на дівочій красі, було важко сказати, зате Діофант на ній добре знався й сьогодні міг собі дозволити все. Евґеній на сусідньому ложу, досі тихий і непомітний, теж попустивсь і взяв собі слугувати гарненьку біляву германочку. Савмак, лежачи ген за сенатором, розмовляв через прохід із архонтом Ксеноклом, але се вже нічого не важило, й Діофант почав стежити за молоденькими служницями з дому архонта-епоніма Александра, господаря симпосію.

Сам кощавий, мов зав'ялена кефаль, він полюбляв м'яких і згідливих дівчаток. У вічі йому впала тілиста чорнявка в синьому хітоні, масть ніскільки не важила для Діофанта, й він лише стеріг слушного часу, коли молода роба наблизиться чи бодай гляне в його бік. Але вона з царською неприступністю слугувала наймолодшим і незначним гостям у дальньому кутку, й Діофант почав придивлятися до іншої, не менш пишної, але русявої роби.

До кінця симпосію Діофантові так і не пощастило підманити ні чорнявої, ні русої, він збуджено перекидався з ліктя на лікоть, поки Евґеній і сходив кудись зі своєю німфою й повернувся, та заким Діофант дійшов до будинку архонта-басилея Ангела, в якого завжди гостював, приїздячи до Херсонеса, настрій йому знову піднявсь.

Вони з Евґенієм спали в одному таламусі — саме навпроти таламусів ґінекею, жіночої половини, що через поважні літа господаря дому вже давно гуляла. Коли загасили світло й полягали, Евґеній сказав Діофантові:

— Ти старий віслюк.

Наперед знаючи, що буде далі, Діофант лише зітхнув. Юнак повернув йому спину й поцікавився:

— Знаєш, чому я тебе так назвав?

— Знаю, — вдруге зітхнув Діофант, бо се була їхня давня незгода. — Він міг поїхати, а ми лишилися б отут.

Якийсь час у таламусі панувала тиша, тоді з-від стіни знову почувся стриманий голос:

— А про сього що знаєш? Він — хто?

— Перісад оголосив його своїм деспотом і лоґофетом.

— Не про се питаю. Він — хто?

— Та всяке балакають… Одні звуть його скіфом, інші — робом…

— А де правда?

Діофант відповів аж по хвилі. Настрій після такого гарного дня раптом став падати, й він буркнув:

— Правду знають лише кумири та сам Перісад. — Він згадав Перісадового літописця й повагався, чи казати про нього, та згодом докинув: — Іще може знати євнух Полікрат, але то вельми хитра гладка лисиця.

— Се той, що з роду Археанактідів?

— Той.

Знову запала тиша, й коли Діофант був певен, шо Евґеній уже спить, той обізвався знову:

— Розповідай все про нього.

Мовчки лайнувшись, Діофант почав розповідати все, що знав про нового й несподівано юного лоґофета Савмака, згадавши й про його минуле, оповите таємницею, й про любов до нього з боку Перісада та їхню не більш зрозумілу взаємну зненависть, і про те, що боспорський цар умисне оголосив Савмака своїм деспотом, аби потім оддати за нього рідну доньку. Евґеній нетерпляче підганяв Діофанта, бо все те було йому відоме, й допитувався нових і нових подробиць.

— Хіба то дурниця, — почав сердитися Діофант, — коли цар хоче віддати йому свою доньку?

— Хоче, щоб трон не посіли Археанактіди, — заперечив Евґеній. — У тому ніякої дивини. Що ще знаєш?

Діофант почав удруге про євнуха-лоґоґрафа, найосвіченішого серед усіх пантікапейців, але Евґеній завважив, що коли цар уже давно вирішив посадити на троні отого Савмака, то мусив дати йому й найкращу освіту, пристойну для царя.

Лише коли Діофант, уже впадаючи в розпач, пригадав, що сей дивний Савмак не любить басиліси Вероніки й закохавсь у якусь там залітну гетеру, Евґеній раптом схопився й сів і ложу:

— Се ж те, що нам треба, старий віслюче!

Діофант щасливо засміявся й теж сів, теліпаючи кощавими ногами в повітрі.

Розділ 13

З-понад Акрополя ще не встигло потягти вечірнім зефіром, бо сонце ледве сягнуло визубців, як до причалів підпливло невелике дворядове судно, що змусило митників оглянути діеру — тепер уже ніхто сказати не потрапив би. Та коли митний маґістрат зажадав од діерарха спустити дошку на берег, той раптом відмовився. Маґістратові здалось підозрілим — чому се родоські купці не дають оглянути свій товар. Мито з них узяли б невелике — між островом Родосом та Пантікапеєм ще дванадцять літ тому було підписано угоду про взаємні пільги. Коли маґістрат удруге зажадав од діерарха допустити митників на корабель, той спершу відмагавсь, покликаючись на давні угоди, тоді сказав, ніби зламалось лазиво.

Геть розсердившись, маґістрат наказав своїй митній сторожі притягти лазиво з сусідньої тріери, на високому носі якої видніла голова Горґони. Та доки митники притягли важку щаблисту дошку, родоський діерарх рубонув причальну линву мечем, у нутрощах діери пролунав наказ «Оп-о-оп!», весла, підкоряючись йому, знялися вгору й дружно ляснули по воді шістьдесятьма лопатями й під дружний хор веслярів «Рап-па-пай!..» понесли діеру в море.

Митний маґістрат звелів ударити в дзвони. Такого в Пантікапеї вже давно не було, відколи, за злими чутками, басилевс Перісад уклав угоду з ватагом найстрашнішої піратської ватаги — Однооким Дибоспоритом. Навперейми родоському суднові, що так несподівано почало втікати, кинулося п'ятеро легеньких двадцятивесельних сторожових ладь, але весняне море було тихе, мов мед у фіалі, й наздогнати втікачів не пощастило. Довгі весла діери швидко здіймались і падали, покірні наказам керманича, тож незабаром і вигуків «Оп-о-оп!» та хорової відповіди веслярів «Рап-па-пай!» не стало чути.

Тоді нарешті прокинувся ледачий зефір, од суходолу потягло свіжими вечірником, на ладдях підняли вітрила, діера ж утікачів з невідомої причини йшла й далі на самих веслах, і відстань між переслідувачами та втікачами почала зменшуватись.

На діері підняли величезне вітрило тільки тоді, як сонце сіло на визубні Пантікапея. Але було вже пізно, дві ладді ковзали біля самих весел діери, ще дві сиділи на хвості, а п'ята забігала спереду, ледь не торкаючись бойового бивня діери, що стримів залізним списом над водою.

З правої ладді кинули зашморг, упіймали одне весло з верхнього ряду й тим самим розстроїли мірний лад весел. Діеру занесло праворуч, передня ладдя, уникнувши небезпечного бивня, теж упіймала два весла — з верхнього й нижнього ряду, тим часом решта двоє ладь шугнули попід веслами, й навтіли вчепилися баграми за боки та насади діери.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tsar_i_rab.docx)Ivan_bilyk_tsar_i_rab.docx
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tsar_i_rab.fb2)Ivan_bilyk_tsar_i_rab.fb2