Іван Білик - Цар і раб (сторінка 26)

— Що пишуть із Херсонеса? — Діофант видобув з-за пазухи рурочку перґамену й простяг, але Евґеній заплющив очі: — Сам читати не вмієш?

— Умію, — слухняно відповів Діофант і заходився коротко переказувати зміст херсонеського листа: — Херсонесці підупали духом, але жерці зроблять своє діло чисто…

— Як?

— В їхньому головному хоромі буде диво…

— «Диво»! — передражнив Евґеній. — Кумири допомагатимуть не тій людині, що чекає їхніх див.

— Я знаю, найсвіт…

Мечоносець грубо урвав головного воєводу:

— Забувся, як мене звуть?

— Не забувся…

— А тут що? — по новій мовчанці спитав Евґеній.

— Він уже все про себе знає.

— Що «все»?

— Що він — скіфської крови.

— І все?

— Й що він — заручник.

— І все?

— Й що доводиться рідним братом тому… — Діофант махнув рукою за вікно, яке дивилося на схід сонця.

— І як він тепер?

— Хмара, — відповів Діофант, а мечоносець Евґеній занудьгував і надовго.

— Ти ще не все сказав? — обізвавсь Евґеній, заплющивши очі.

Діофант зітхнув і кинув найнеприємніше, кленучи сам себе за слабкодухість, бо мав би сказати се на самому початку, а потім згладити чимось менш неприємним.

— Про се знає ввесь Пантікапей…

— І що? — спитав Евґеній.

— Усім до того байдуже, — відповів йому Діофант. — Усім, крім нього самого.

— Роби ж після того розпинання полюбили його?

— Й не тільки роби, найсвіт… — Діофант хотів бути відвертим до кінця й хвилювався.

— Забув, як мене звати?

— Ні, але… не самі тільки невільники. Про нього тепер часто говорять у вільних сім'ях, я на торгах аґори, й коло пристані, й на вулицях. Дехто каже, що Спартокідам прийшов кінець, інші заперечують: не кінець, бо Савмак, якщо прийме царську діадему, то назветься Перісадом Шостим, позаяк матиме за жону Вероніку.

— Матиме, коли гусак закукурікає! — перебив його Евґеній, і Діофант більше не здобувся на слові. — А як Архелай?

— Архелай… — Таксіарх повагався. — Коли кірія Галина здасться, він може привести сю гетеру до свого дому жоною.

— А Галина здасться?

— Ніби потроху схиляється, — сказав Діофант.

— «Не можна сього припустити! — жартома продекларував когось Евґеній. — Узяти в дім Археанактідів якусь гетеру?! Ніколи! Доки всі називатимуть мене тещею Дамона?!?» — Евґеній знову перейшов на звичний лад: — Чого се він сюди ніколи не приходить? Се ж дім його сестри!

— Часом заглядає, — відповів Діофант і докинув: — Був сьогодні, я сам бачив.

Евґеній засміявсь:

— Аполлон Пантікапейський!.. А з Рима нічого?

— Ні.

На тому розмова їхня ввірвалась, а ввечері, щойно з-за мурів Акрополя війнув зефір, вони пішли в гості. Разом з понтійським таксіархом були його обидва махерофори: Евґеній і Дорілай.

У гарно прибраному затишнім екусі тільки два ложа, й Діофант, чемно привітавшись до вродливої господині, відзначив, що вона сьогодні запросила тільки його.

— Може, відіслати своїх юних мечоносців додому? — спитав він, бо зрештою мусив про те спитати, але господиня мала добре афінське виховання й в удаваному розгубленні сплеснула руками, мовляв, се її дівчата не встигли вчасно впоратись, а місця вистачить на всіх, тим паче на таких мужніх і вродливих воїв.

Вони вийшли на подвір'я прогулятися попід колонами перістилю, доки обидві роби з допомогою чемних і вихованих понтійських воїв уносили до екуса ще двоє ліж. Елена й Діофант ходили поряд, мов справжні давні друзі, й вели неважку розмову про минулі Панафінеї, на яких жоден з них не був, і про наступні Олімпійські ігри, що мали відбутися сього року.

Ся розмова перейшла з ними й до вже завдруге обставленого екуса, який тепер здавався меншим, але ще затишнішим. Елена зверталася не лише до Діофанта, могутнього таксіарха зі шпакуватою бородою, а й до йоге обох махерофорів. Дорілай відповідав одним-двома словами, зате Евґеній своїм умінням розмовляти справив на Елену добре враження, й по годині часу вона вже сперечалась із ним про переваги молодих македонських аедів над аедами старого корінфського рою.

— Се не тому, як я чув, що ти — македонянка? — втрутивсь у їхню розмову Діофант. Елена палко заперечила, й тут, звичайно, виникла потреба показати гостям, на що здатні македонські аеди. Раїс і Клеопатра, які лише наскоком заглядали до екуса, тепер унесли сюди свої арфи. Одна співала глибоким грудним голосом, а друга вела гору в лад зі своєю тонкострунною арфою. Се була пісня пельського аеда про любов юнака з гірською німфою, й господиня, ледь чутно підтягаючи своїм дівчатам, раптом утихла. Разом з Клеопатрою та Раїс пісню македонського аеда співав Діофантів мечоносець Евґеній.

— Ти знаєш мою мову? — здивувалася господиня, коли голоси замовкли.

— Трохи… — сказав юнак.

— Ти не збився на жодному слові!.. Може, ти — македонянин?

— Ні, кіріє Елено, — відповів за свого мечоносця Діофант. — Евґеній — еллін, але знає й твою мову. Та й не тільки твою.

— Може, ти знаєш і латинську?

— Знаю, — посміхнувсь Евґеній і проказав напам'ять добрий уривок із Третьої книги Сівілли. Він так чисто вимовляв звуки «ц» й «з», геть неприступні для елліна, що Елена раптом засумнівалася: справді воїн лежить поряд із Діофантом чи, може, мандрівний філософ із мілетського рою стоїків?

Та згодом Евґеній почав досить грубо загравати з її робою Клеопатрою, й Елена знову впізнала в ньому воїна, що не знати де та коли набрався всього того, може, й від сього мудрого й уже немолодого сінопіянина Діофанта. Клео без бажання зносила його жарти й напівжарти, винувато позираючи в бік своєї господині, та Елена вдавала невидющу, й се в них було знаком. Дівчина дала в усіх на очах вивести себе з екуса в двір, певний час її чемний сміх дратував гостей і господиню, тоді й він ущух і всі спробували відновити перервану розмову.

Діофант заходився згадувати дні своєї молодости, коли на понтійському престолі сидів ще батько теперішнього Мітрідата Евпатора — Мітрідат Еверґет. Але се не були екусні розмови, від них неодмінно віяло сумом проминуло! молодости й звіданих страждань.

— А скільки в тому правди, — спитала Елена, — що розповідають, ніби рідна мати Мітрідатова та її брати хотіли звести його?

Діофант знав, що се запитання більше від ґречности, ніж з цікавости, бо ся вродлива, мов Артеміда, дівчина мусила про сусіднє Понтійське царство знати бодай те, що гомоніли в цілому світі. Так, сказав він їй, Мітрідатові жилось нелегко. Мати, звичайно, навряд чи вбила б його, зате брати її не спинилися б ні перед чим, і малий Мітрідат після вітцевої смерти мусив утікати світ за очі.

— Й речуть, ніби жив у лісах, як звір хижий, — підхопила Діофента Елена, бо хвиля незручности, що лягла між ними, й досі давалася взнаки.

— Всілякого зазнав, — одповів Діофант неуважно. На якусь мить йому здалося, що та цікавість до особи його царя — не тільки бажання прогнати прикрість, але тут Елена почала й сама пригадувати важкі часи своєї юности, ледь помітна хмарка голубого суму пригнітила її неймовірно гарні очі македонянки, й Діофант забув про все на світі й почав дивитися на Елену. Колись навіть значно старші й не такі гарні жінки розбуджували в ньому дику чоловічу силу, тепер же він, не бентежений нічиїми поглядами, дивився на сю дівчину, й у серці його прокидавсь теплий смуток. Я старію, з жахом подумав Діофант. — Або ж переді мною котрась утілена нереїда.

Щось подібне викликав у нього тільки схід сонця на морі, не захід, а саме схід, бо при вмиранні Геліоса завжди трохи лячно. Тепер же Діофант одзначав для себе, що й жіноча врода може викликати такі чисті почуття.

Дорілай, мовчазне біляве здоровило, перший схопився з ложа, коли до екуса вбігла всмерть перелякана Клеопатра. Хітон на ній тримавсь абияк, темні вуста зблідли, щоки — теж, а чорні вічі розплющились, мов проти мороку.

— Елено! — крикнула вона здавленим голосом. — Іди сюди!..

Елена швидко підвелася, та поперед неї вибігли й Дорілай, і Діофант, і тільки білява, чимось схожа на молодого махерофора невільниця й далі незворушно стояла в кутку біля двох арф.

Підібравши довгий поділ голубого в білу повздовжню смужку хітона, господиня вбігла до ґінекею останньою. На розлогому краваті, сколошканому й ізсунутому з місця, лежав нерухомо чорнявий мечоносець, якась зиза хвороба покоцюрбила йому руки й ноги, навіть очі дивилися в різні боки, чужі й нерухомі. Елена скрикнула, Діофант нахилився й прикрив юнакові тіло простирадлом.

Евґеній потроху стямлювавсь і відходив, руки й ноги йому розслабли й випростались, й тільки очі й досі дивилися в різні боки.

— Хай повиходять… — нарешті почувся голос хворого, й Елена, вхопивши Клеопатрі за руку, почала задкувати до порога.

Клацаючи зубами, Клеопатра швидко заторохтіла, коли вони повернулися до вже порожнього екуса:

— Якісь кумири казали мені сьогодні: «Не йди! Не йди!» Я й не хотіла, та… Тоді він потяг мене, я випорснула, він знову потяг й кинув на крават, і почав мене боляче м'яти, а вічі в нього горять, страшні-страшнісінькі, й мені стало дуже страшно, тоді я глип — а вічі йому згасли й розбігаються в усі боки, тоді він геть зів'яв і впав на мене, я кричати, а голос пропав, як у сновидіннях ото буває, тільки хриплю з жаху, хотіла вилізти з-під нього, та в нього руки позціплювались і позводилися, мов у мерця, насилу його скинула, й коли вже скинула, дивлюсь, аж…

Елена далі не могла слухати знетямлену від жаху Клеопатру, гукнула Ніневію й наказала їй одвести дівчину до себе, сама ж сперлася на холодний мармур колони й спробувала дати собі раду. Подія налякала й приголомшила Елену, в такому стані вона й виряджала гостей.

Дивна хвороба попустила юнака, додому він уже йшов самотужки, але був такий слабкий, що навіть не глянув на господиню. Діофант заходився перепрошувати Елену, що мимоволі зіпсував їй вечір, та Елені тепер було не до вибачань, бо й у самої ще тремтіли руки-ноги.

Безмовно шкрьобаючи по плитах темного дворика, Ніневія з допомогою Раїс уклала Клеопатру в крават, Клеопатра довго не хотіла лягати, бо їй увижався понтійський махерофор із нестямними зизими очима, й заспокоїлася тільки тоді, коли внесли світло й поряд на' краваті сіла її подруга.

Вранці Елена гукнула Раїс до себе й поцікавилася здоров'ям Клеопатри.

— Нічого їй немає! — відповіла русява фріґійка й сердито станула плечима. — Сопе й усміхається вві сні, мов непорочниця.

— Ну, добре, — сказала Елена й здивовано глянула на робу, яка після сих слів мала б вийти, натомість уклякла коло порога. Елена повторила: — Добре, — та се теж не вплинуло на Раїс.

Вона підійшла й показала Елені черепок сірої амфори:

— Що се таке?

На черепку було невправною рукою видряпано двоє орлиних крил, а в колі між крильми — щось схоже на людську постать. Елена поблажливо всміхнулася й пішла з таламуса перша:

— Не знаю, дитино моя.

Та вернувшись цо часі до таламуса, застала Раїс у тій самій постаті.

— Сходи спитай, як його здоров'я, — сказала вона трохи роздратовано.

Раїс пішла через дорогу, де стояв будинок великого колісничого Дамона, й незабаром повернулася:

— Всі на аґорі.

— Й він? — перепитала Елена.

— Й він, і Діофант, і той здоровий, і Дамон з близнюками.

— Я просила тебе не називати Дамонідів сим вуличним словом.

Раїс пішла, незабаром голоси всіх трьох невільниць уже линули з поварні, й Елена дістала зі скрині складень доброго лянного полотна. Се був дарунок із таких рук, з яких Елена не хотіла б мати нічого. Хвилину й дві вона дивилась на тонку антіохійську тканку, жовту по ще жовтішій основі, привчаючи себе до думки, що, попри своє небажання, мусить пошити з того гіматій. Але жовті лянні нитки дедалі дужче її дратували, вона згорнула полотно складенем, кинула назад, а тоді згадала про черепок із розбитої сірої амфори.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tsar_i_rab.docx)Ivan_bilyk_tsar_i_rab.docx
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tsar_i_rab.fb2)Ivan_bilyk_tsar_i_rab.fb2