Іван Білик - Цар і раб (сторінка 27)

Елена гукнула Раїс у вікно й, стримуючи хвилювання, спитала:

— Де ти взяла той черепочок, дитино моя?

— На смітнику! — відповіла фріґійка.

— Так ото помережений?

— То Клеопатра видряпала шпилькою фібули.

— Коли?

— Вчора, коли ж! Як її тіпало.

— Де ж той черепок?

— Ось! — Дівчина дістала уламок розбитої амфори з-під пояса, й се ще дужче схвилювало Елену; поки вона тримала черепок у руках, пальці почали ледь видимо тремтіти.

— Що се таке — ти знаєш? — спитала Елена, перехопивши погляд Раїс, яка теж дивилася на її довгі білі й тремкі пальці.

— Знак Ахеменідів, — на превелике здивування Елени відповіла Раїс.

— Хто се тобі повідав?

— У Фріґії се відає кожен малюк. Мітра, кумир Сонця, син Ахурамазди. В нас у Кайструпедії щочетвертий — персіянин.

— А звідки сей знак опинився на черепку?

Раїс подивилася на Елену довгим поглядом, але врешті відповіла:

— Я вже тобі казала звідки.

Я дуже хвилююся, мовила собі Елена, — мушу насамперед заспокоїтись. Вона звеліла гукнути Клеопатру, й доки дівчата прийшли, встигла прибрати свого звичайного виразу й вигляду. Навіть зуміла стриматися, коли Клеопатра відповіла на її запитання:

— Такий знак був у нього на грудях, люба…

— Висів на шиї?

— Ні… Виколотий синіми крапочками під лівим соском.

Елена поплескала знічену дівчину по щоці, сьогодні блідішій, ніж звично, й з притиском двічі повторила:

— Ніколи, не можна дратувати чужих кумирів, дитино моя. Чужі кумири не зносять такого.

Перелякана дівчина пішла з наллятими слізьми очима, та Елену се не вельми заспокоїло, бо Раїс подивився на неї крізь пухнасті приспущені вії, й у тому погляді Елені ввиділося презирство дитини до дорослих, які хочуть її задурити, вважаючи й досі малою.

А вона вже не дівчинка, з тривогою подумала про Раїс Елена, й руки її мимоволі потяглися до скрині й до жовтого сувою в ній. Елена, мов приворожена, дивилась на мигтючі смуги сирійського полотна й думала, що сказав би на все те сенатор Публій Муцій Сцевола.

На саму згадку про римського сенатора їй стало моторошно, й вона тричі, як закляття, вже з чистою латинською вимовою повторила се важке для шепелявого грецького язика ймення: Муцій Сцевола… Муцій Сцевола… Муцій Сцевола…

Коли ввечері, разом з обома близнюками Дамонідами прийшов Архелай, Елена ще була під враженням сьогоднішніх думок і здогадів, розмовляла з низьколобими атлетами невважливо й лише вичікувала нагоди, аби зостатись із Архелаєм. Елена не змогла. Коли б, крім нього, були тільки Теодосій і Досітей, вона могла б оддати їх своїм дівчатам, а тепер і сього не випадало.

Елена змирилась, хоч Евтихій і всамітнювався на півгодини з Клеопатрою, й коли всі розійшлися, послала Раїс навздогін, не дуже, проте, сподіваючись на успіх.

Однак Архелай прийшов, і вона зробила все, щоб він лишивсь ночувати. Не через бажання тіла й не від потягу вилити перед ним душу, та він зрозумів її саме так, і се прикро вкололо Елену. Абияк притлумивши в собі внутрішній опір, вона спробувала бути тільки жінкою, ніжною й люблячою. Се вдавалося важко, бо коли тіло людини в розладі з її думками, шкода й зусиль. Але Архелай упокорився їй і небавом заснув.

Можна було б думати, що все повернулось на колишнє, сказала собі Елена, до самого ранку лежачи з розплющеними очима. Як бувало раніше.

Але в житті все минає, й двічі в ту саму річку не можна зайти. Се казав котрийсь давній філософ, і його слова виявились невблаганними. Повторивши ім'я Публія Муція Сцеволи, Елена встала ще вдосвіта, вмилася холодною водою, а коли й се не розвіяло її вчорашньої думки, вона збудила Архелая й розповіла йому про знак Ахеменідів.

Архелай засміявся й показав їй наколи на своєму міцному бронзовому тілі. Під лівим соском у нього була Афродіта, під правим — Афіна Родоська, підперезана змієм, на лівому рамені — серце, протяте махером, а на правому — символ вічної загадки — Сфінкс. Елені сі наколи були добре відомі, вона десятки разів торкала їх пальцями, намагаючись увібрати в себе, разом із теплом Архелаєвого тіла, смисл вічних символів. Але тепер його легковажність лише дратувала її, й вона спробувала ще раз довести Архелаєві, яка жахлива павутина сплітається й снується навколо них. Перед очима раз по раз поставав брезклий вид старого римського сенатора й екс-консула, од того власні слова здавалися ще страшнішими, та вона в сю мить бажала бути лише жінкою, а не тим, чим зробили її люди, чи кумири, чи лиха Доля, й прагнула застерегти коханого.

Та се не доходило. Ще раз незлобиво позбиткувавши з Елени, Архелай сказав їй те, що мав би сказати ще звечора:

— Мати кличе тебе в гості.

Елена знесилено примостилася на ребрі кравата. Сі слова могли значити лише одне, вона їх чекала так довго, як не чекала ще нічого в світі. Й усі дотеперішні гризоти здалися марницею, Елена спробувала уявити себе саму в сю мить, але не змогла чи не зуміла, бо вся мовби випрозоріла й розчинилась у повітрі. На думку спливли сто разів од учорашнього ранку повторювані три слова «Публій Муцій Сцевола», та вона опустила повіки й тихо заплакала, змивши ті слова слізьми, неначе від багатократного повторення вони поналипали й присохли до щік риб'ячою лускою.

— Ти плачеш! — сказав Архелай. — Ти не рада.

— Кожна жінка хоче бути лише тим, чим створили її кумири, — відповіла, не стримуючи сліз, Елена. Сі слова вона вперше промовляла вголос, і сьогодні вона мала право на них.

Архелай із подивом зорив на Елену. Йому здавалося, що він уперше бачить її, і така, слабка й заплакана, вона нараз уявилася йому живим утіленням олімпійського духу, він, одчувши шпаркий мороз по спині, вклякнув біля Елени й охопив руками її холодні коліна, поклавшись на них головою.

Розділ 15

Од певного часу Архелай змінився, й се сталось по тому, як він віч-на-віч поговорив із Діофантовим махерофором Евґенієм.

Архелай зайшов до сестри, молодої жони повдовілого Дамона, й, шукаючи господиню по всіх екусах її великої оселі, випадково здибав Евґенія. Діофантів мечоносець од несподіванки сіпнувсь, і череп'яний тонкошиїй алабастрик упав на мармурову підлогу й розбився. Евґенієва поведінка здалась Архелаєві підозрілою, й він суворо спитав:

— Що ти тут чиниш?

Евґеній не зразу відповів, і се здалось Архелаєві ще дивнішим.

— Є хтось удома, крім робів?

— Немає, — відповів Евґеній і заходився ногою згортати череп'я до купи. Між скалками дорогого єгипетського алабастрика видніли невеличкі сірі зернятка. Архелай нахилився й підняв одне зерня пальцем, тоді глянув зблизька й нюхнув, але Евґеній застережливо підняв руку: — Може, ще й покуштуєш?

Глузливий посміх його не сподобавсь Архелаєві, він сапнув повітря, щоб одповісти в належний спосіб сьому зарозумілому мечоносцеві з Синопи, тоді йому спало на думку, що в розбитім алабастрику була отрута. Він знову подивився на зернятко й упізнав миш'як, а тоді, як часто трапляється в таких випадках, рух за рухом відтворив у пам'яті всю хвилю їхньої несподіваної зустрічі. Виходило щось геть незрозуміле, проте він суворо виважив очима зятевого гостя й спитав:

— Ти що, хотів отруїтися? Евґеній по хвилі крутнув головою:

— Ні.

— Я сам бачив, як ти ковтав миш'як! Чи, може, вирішив звести зо світу котрогось нашого пантікапейця?

Евґеній перестав згрібати ногою скалки глечичка та розсипане сіре зерня й лише презирливо посміхнувся. Й тут Архелаєві спало на думку щось цілком нове, він обережно приступив до Діофантового махерофора й, коли спинився на крок од нього, раптовим і точним рухом, як навчили його в палестрі, шарпнув Евґенія за груди. Полотно хітона з лунким свистом роздерлось, оголивши юнакові душу, й трохи нижче від чорного соска, напроти серця, Архелай побачив синій крапчатий накол, кумир Сонця, син Ахурамазди Мітра на розчепірених орлиних крилах.

Архелай стояв, не знаючи, що робити й як повестись далі; ся думка сяйнула в його мозкові блискавицею, не давши навіть зважити наслідки подібного вчинку. Евґеній теж стояв із розшарпаними грудьми, в очах його не було й крихти злости чи бодай якогось іншого почуття, й се ще дужче бентежило Архелая.

— Ти се зробив умисне? — рівним голосом поспитав Евґеній. — Чи просто хотів одлупцювати мене? — Пантікапейський декарх і досі мовчав. — Скажи, тоді я знатиму, як повестися.

В його тихому безбарвному голосі Архелай учув загрозу, та відступати не звик. Серце йому шалено закалатало в грудях, і він раптом од чув, що ся хвилина може бути вирішальною в його житті. Тепер усе залежить од того, — майнуло йому, що я відповім і яке слово скажу першим. Закликавши в порадниці Афіну Родоську, Архелай притамував подих, і коли серце відлунило боєм у вухах, видихнув:

— Умисне!

Й посміхнувсь лише очима, несвідомо відчувши, що сказав саме те, потрібне й єдино правильне слово. Евґеній неквапом одійшов, скинув роздертий хітон просто під ноги, переступив через нього, лишившись у самих штанцях понад коліна, кремезний і жилавий, мов з темних мідяних перевесел, і почав одягатися в інший хітон, яких на жердині за ложем було добрий десяток.

— Ну гаразд, — промовив він одягтись і підперезався паском. — Ти сподобався мені. Тепер іди. Коли треба буде, я тебе покличу. — Архелай схвильовано тупцяв на місці, й він зненацька гримнув: — Ну!

Декарх Перісадових махерофорів підстрибнув і зник за дверима, й незабаром його швидкі кроки заскреготіли бруківкою Першої тераси. Він ішов і навіть мугикав пісеньку, та коли звернув од аґори поза вогким ґротом Кібелиного святилища й Головним узвозом побрався вгору, знову відчув холод під ложечкою й по-справжньому злякався. Й се почуття, то слабнучи, то спалахуючи з новою силою, не полишало його всі наступні дні. Раз він бачив себе в золотім обладунку на білому коні з царських стаєнь, удруге ж уява малювала похмурі картини, й на серці починало тихо млоїти, мов перед нещастям.

Тепер Архелай днював і ночував у царському хоромі на Акрополі, охоче виконував будь-які доручення й був чемним навіть із Савмаком, якого доти не міг зносити, навіть попросив молодого лоґофета, свого колишнього фратра по палестрі, сказати за нього слово Перісадові.

— Про що? — спитав Савмак, підтримуючи запропоновану Архелаєм гру в приятельство.

Архелай почав красиво, довго й заплутано тлумачити свою думку, з якої Савмак утямив лише те, що нащадок колишніх династів уже соромиться того чину, яким донедавна пишався.

— Добре, фратре, — відповів Савмак, дозволивши собі навіть звернутися до нього тим словом, яке було в ужитку між ефебами палестри, де всі вважалися братами.

Через три дні великий колісничий, чільник усієї пантікапейської рати, викликав свого юного шуряка й призначив гектархом — сотником важкої кінноти.

Се знову діло його рук, подумав Архелай про свого колишнього фратра Савмака, який, мовби зладнавши йому підвищення, насправді вирядив з царського хорому. Та він і далі знаходив час якнайдовше просиджувати й у чинних світлицях, і в екусах басилевса, блискаючи золотою лиштвою гектаршої хламиди, й щораз опинявся коло клімаксу жіночої половини, тільки-но басиліса Вероніка лаштувалась вийти з ґінекею.

Вона його ненавиділа, він її теж, але се не бентежило нового сотника. В сих багато оздоблених екусах, — сказав Архелай сам собі, всі ненавидять одне одного й усі якось уживаються між собою. То було мовби духом чи душею великого звіра, на котрого люди казали «держава», й він уперше подививсь на досі незрозумілу ворожнечу Перісада й Савмака по-новому. Лише своїх стосунків із колишнім фратром не міг оцінити зосторонь, бо се виходило за всі на світі рамки й не підлягало виважуванню.

Єдине, що бентежило Архелая, — се новий чин сотника важкої царської кінноти. Перісад тримав би до скону нащадка роду Археанактідів у куцій хламиді декарха. За всіма припусками виходило, що сього чину домігся для Архелая навіть не його можновладний зять Дамон, а Савмак, лоґофет і новооголошений деспот. Коли в ньому прокидалося почуття провини, Архелай хмарнів і днями не з'являвся в царському хоромі.

Елена вже добре вивчила його й у такі дні намагалась оточити увагою й спокоєм. Третього дня останньої декади місяця елафеболіона він з'явивсь незвичайно збуджений, однак за тією збудженістю Елена відчула нещирість. Утримавшись од розпитувань, вона почастувала його піррою, улюбним червоним вином, линувши в кратер дві міри перевареної води з льоху.

Архелай сьорбнув, але потім підняв амфору з триноги біля дверей і заходився пити просто з шийки.

— Що з тобою?.. — Елена була вражена його вчинком.

Архелай уставив амфору гострим дном в обруч триноги й підійшов до Елени. Від нього тягло вином, і вона спробувала обережно випручатись, коли Архелай узяв її в обійми. Молодий гектарх просто душив її, Елена піддалася його грубим пестощам, але в сей час до таламуса ввійшли обидві роби, й Архелай пустив Елену.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tsar_i_rab.docx)Ivan_bilyk_tsar_i_rab.docx
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tsar_i_rab.fb2)Ivan_bilyk_tsar_i_rab.fb2