Іван Білик - Цар і раб (сторінка 32)

— А чому се мені? — спитав понтійський цар і лише тепер завважив, що скіфський воїн і справді схожий на князя Бориса. — Може, йому?.. — Він кивнув пальцем на свого таксіарха, чиїм мечоносцем звав себе й у Неаполі-Новгороді, й у Пантікапеї.

— Нє! — засміявсь княжий брат. — Речено передати тобі в руки.

Мітрідатове обличчя набуло виразу сивої нудьги, се він знав, і се часто порятовувало його під чужими поглядами; він заходився розплутувати сріблястий снурок. На телятині було стрибучими грецькими знаками написано: «Ми, херсоніти, й з усіх наших земель. Хай буде з нами воля Діви-захисниці Херсонеса! Ждемо тебе, Діофанте, як і вмовилися, під наш Новий рік. Твого слова дослухається понтійський цар Мітрідат Евпатор, хай будуть довгими літа його. Клянемося ще раз: умремо, але не житимемо під рукою сього варвара Палака, і всі надії наші в твоїх руках і в ласці Зевса Вседержителя, приводь свою рать під Херсонес, і Керкенітіду, й Калос-Лімен, ждемо до Нового року, бо після Нового року скіфи самі сядуть за нашими мурами!»

Граммата була й справді означена Діофантові, але тепер се вже не мало значення, Мітрідат навіть про людське око й око сього глузливого скіфа не передав послання своєму таксіархові, лише спитав:

— Коли ти одержав єси від князя? Нині?

Княжий брат покрутив головою — аж борода мотнулась:

— Нє! Ше того дня, як ви сте вирушили з Новгорода. Але ви-сте вельми борзо їхали, й ми-смо не здужали вас угнати.

Під ним і під рештою десятьма чи дванадцятьма були ті залізні довгогриві коні, якими понтійський цар милувався на торжищі за Новгородом; скіфова брехня світилася всіма шпарками, та єдине, чого домігся в сю мить Мітрідат, се — стулити на виду ще сіріше нудьгування.

— Речи своєму братові князю, — сказав він, зневажливо мружачись на скіфа, — що понтійському цареві до сього діла не є.

— Але ж корсуняни визнали, що се — їхніми руками писано! — так само весело завважив «скіф».

Мітрідат повагався, чи кинути скоряний згорток додолу, чи в обличчя скіфові, тоді зсів із коня, поклав узбіч дороги й знову вихопився в сідло.

— А то є їхнє діло, — проказав потім він. — Забаглося їм написати — й написали.

І погнав попереду своїх, і тільки по двох або трьох стадіях озирнувся. Скіфи теж гнали коней, і гнали в протилежному напрямку, здіймаючи хмару жовтої пилюги.

Розділ 17

Пантікапей зустрів їх не менш приголомшливою звісткою.

Був день Афіни Робітниці, який тут відзначали в декаду муніхіона-місяця. Метеки, ще зранку вбравшись у рубище, притрусивши голови попелом, ішли до святища Зевсової доньки, аби покласти в кратер коло жертовника ті три нужденних оболи, які раз на рік нагадували сим людям, хто вони тепер і ким були ще донедавна.

Дехто з метеків ішов до хорому Афіни Робітниці, що стояв серед надгробків некрополя за містом, ще вдосвіта, ледве розчинялися брами пілонів. Іншим було байдуже, що про них казатимуть роби, метеки та люди, вони спершу снідали й перехиляли ритон чистого чи розведеного вина; треті ж зумисне привертали до себе увагу перехожих, ішли серединою бруківки, голосно вітались із знайомими й незнайомими, сміялися й навіть співали пісень.

З нагоди великого свята торгівці ласощами й пиріжками виїздили до пристані та на той бік Сухої річки цілими возами, бо в сей день роби здобували волю, мали права нарівно з громадянами й тринькали копичені цілий рік мідяки та срібники, не думаючи про завтрашній день, коли все ввійде в стару накочену дорогу й пантікапейці знову поділяться на людей та робів.

Таку картину побачив Мітрідат зі своїми супутниками, проминувши Ровову браму. На узбіччях Феодосійського шляху, де не так давно стояли хрести з розіп'ятими робами, тепер було завізно й весело. Де-не-де, хоча сонце ледве підбилося над Акрополем, уже лежали п'яні, царські садки й виноградники по праворуч та городи з лівого боку шляху спорожніли, й се було звичне для дня Афіни Робітниці явище.

Та було й таке, що вразило Мітрідата, й він напинив стомленого коня. Добрий гурт робів і вільних, убого вбраних людей, що різнилися від невільників хіба що зачісками, сиділи на роздоріжжі, де від Феодосійського шляху відгалужувався шлях праворуч, одмежувавши Перісадові садки від його ж виноградників. Невільники та бідняки сиділи понад ровом під зеленими персиками й чи то співали, чи в захваті навспівки проказували одне-єдине слово, за кожним разом двічі ляскаючи в долоні: «Савмак!.. Савмак!.. Савмак!..»

Се не було схоже на заколот, але не скидалось і на просту розвагу підпилих робів, одпущених до вечора. Мітрідат вислав Архелая на вивіди, й Архелай незабаром повернувся блідий, мов мармурова подоба.

— Радіють за того роба, — проказав він пошерхлими вустами, й Мітрідат усе зрозумів.

У нього були свої підстави не радіти з сього приводу, зовсім одмінні від підстав Архелаєвих, і він неприязно глянув на свого нового прибічника, навіть спробував поглузувати з нього:

— Вихопив з-перед носа?

— Роб!.. — удруге процідив Архелай, усю жовч того слова линувши на Савмака, хоча й розумів ставлення Мітрідата.

Сього слід було сподіватись, і такої вісти в Пантікапеї чекали вже давно, ще з того вечора після заколоту робів, коли Перісад проголосив Савмака своїм найближчим родичем-деспотом, оддав йому жезл великого лоґофета й привселюдно натякнув, що може віддати йому й свою доньку Вероніку.

Вчора ж увечері, на врочистій відправі в хоромі Аполлона Лікаря, де зібралася вся знать Пантікапея, Перісад у розкішно обляпаному ягнячою кров'ю білому омофорі головного жерця оголосив усім, що віднині великий лоґофет іменуватиметься не лише деспотом боспорського царя, а й нареченим його єдиної доньки Вероніки.

Обряд заручин відбувся тут-таки, коло хорому Аполлона Лікаря на Дев'ятій терасі. Молодих, за давнім поконом, зв'язали по руках перевеслом зі ще зеленого ячменю, линули їм на голови джерельної води з ґроту Кібели й змусили поцілуватися. Всі чекали чогось од басиліси, та вона тільки шарілась од щастя й дівочої сором'язливости. Клопоту ж завдав усім Савмак. Молодий деспот раптом закам'янів і не піддався на промовисті поштовхи євнуха Полікрата. Й коли незручна тиша затяглася надто довго, становище врятував сам верховний жрець хорому Перісад П'ятий.

— Сей крок мені підказали кумири, — мовив він ледве чутним голосом, але всі добре знали, про що йдеться. Аби скинути з себе надмірні обвинувачення, Перісад завчасно, ще перед двома місяцями, звернувся до Ератосфена, провидця сього-таки хорому: чи може він, цар боспорський, оддати свою доньку за Савмака? Ератосфен сказав: «Голуби мостять гнізда, коли нереститься камбала». Белькотання провидця можна було тлумачити як завгодно, й Перісад у супроводі великого колісничого Дамона та свого далекого родича Евтихія пішов сам до ґроту й удруге спитав: «Чи може басиліса Вероніка стати дружиною великого лоґофета?» Перестаріла жриця Кібели Даїра відповіла недвозначно: «Може, коли того хоче басилевс». Але й така відповідь мало влаштовувала Перісада, перекладаючи на нього всю відповідальність, і він одіслав Евтихія з багатими дарами в славетний хором Аполлона під Дельфами. Піфія дельфійського оракула зрозуміла боспорського царя, влещений його дорогими пожертвами Аполлон теж перейнявся спочуттям до Перісада, й Евтихій повернувсь із чіткою відповіддю: «Піфія каже, що сю думку тобі навіяли олімпійські кумири».

Тепер Перісад оголосив оракул піфії привселюдно, й хоча Савмак знав те ще з позаминулого вечора, коли повернувся з Дельф Евтихій, але тільки тепер одтанув і цмокнув розгублену від його впертости Вероніку в скроню, хоч мав би поцілувати у вуста.

Про се Мітрідат сьогодні-таки довідався від Архелая, Архелаєві ж розповіла мати, кірія Галина, яка була присутня на тій урочистій відправі та на царських заручинах, додавши, що Савмак тепер поводиться страшенно зухвало, навіть перебиває в розмовах самого царя.

— Доживемося, що басилевсом Боспору стане сей скіф і роб, — мовив Архелай, принісши докладні відомості про події останніх днів.

Мітрідат майже перекисливсь од сивої нудьги, але думка його працювала чітко й безжально. Кумири, перські й грецькі, відвернулись од нього, й се недаремно, бо вони спомагають лише розумним і діяльним. Щось я вґавив, сказав він сам собі, але ніяк не міг уторопати, що, коли й чому.

Перебравши ще раз у пам'яті ввесь перебіг своїх невдалих розмов із Борисом-Палаком і долучивши сюди події пантікапейські, він удруге прийшов до неприємного для себе, але цілком справедливого висновку, що кумири спомагають лише розумним і діяльним людям, які не ждуть від небожителів дарованої ласки і виборюють її власною головою й рішучими діями.

Прийнявши на ніч маленьке зернятко миш'яку, бо впродовж усієї дороги з Неаполя Скіфського не мав такої змоги, він, ліг у крават, наказавши Діофантові й Дорілаю збудити його до схід сонця, хоч би як він почував себе після отрути.

Вранці Мітрідат ледве плентав, підтримуваний здоровилом Дорілаєм, сходячи Головним узвозом до брами Полунічного пілона. Ще звечора налаштована діера знялась і понесла його в одверте море, в бік далекої рідної Синопи. Після миш'яку в очах і досі каламутилося, болів живіт і розламувалася голова, та він, дослухаючись мірного плескоту ста шістнадцяти весел діери, здобувся на силі востаннє глянути вздовж молу. Тієї спаленої діери серед суден уже не було, се ще дужче зіпсувало йому настрій, але й рішучости додало, й Мітрідат подумав, що мстиві й заздрісні кумири зглянуться над ним.

Ззаду лунав ляскітливий голос керманича: «Оп-о-оп!..», а з нутра діери та верхніх лав йому дружно, за кожним помахом весел відповідали веслярі: «Ра-па-пай!..» І сі бадьорі голоси, й зелень далеких берегів Кіммерійського Боспора обабіч діери потроху заколисали Мітрідата, й він поринув у важкий сон, востаннє блимнувши на зубчатий Акрополь Пантікапея, схожий на потемнілу від часу царську корону, яку він ще мусив побачити.

День Афіни Робітниці минув, але збудження в Пантікапеї не спадало. Роби й скіфська голота столиці, а разом з ними й найубогіші греки за кожної нагоди збиралися купками й мотками, обговорюючи події останніх днів. Савмака вони вважали за людину свого кола, тепер же він був не тільки великим лоґофетом, що вже само собою багато важило, а й нареченим мужем царівни, й кожен робив свої припущення й охоче мріяв про той день, коли Гермес візьме душу Перісада й Хароновим човном перевезе її через Стікс до царства Аїда.

Зате в покоях царського хорому й у цілім Акрополі все поринуло в похмуру мовчанку. Евпатриди, які досі мирилися з Савмаком та його карколомною метаморфосою, тепер, коли Перісад привселюдно, коло жертовника найбільшого в Пантікапеї святища, заручив з ним свою доньку, вони раптом стали диба. Відвертих розмов іще не було, та кожен, вигадавши якусь нагоду, сам чи в супроводі роба сходив униз, до Першої тераси, де край аґори стояв у строкатім оточенні купецьких та трапедзитських дворів єдиний евпатридський хором Дамона. Великий колісничий несподівно притяг до себе погляди всіх евпатридів, і його дім аж розсідавсь од гостей.

Савмак і досі жив у своєму маленькому таламусику, слугувала йому лише стара Лія, хоча за чином своїм мусив би перейняти бодай третину царського хорому з усіма його екусами, таламусами та численними робами.

Перісад іще кілька місяців тому казав Савмакові звести собі хором десь на Восьмій терасі чи влаштуватися пристойніше бодай тут, але Савмак лише зневажливо махав рукою.

Тоді Перісад особисто заглянув до Савмакової комірчини, хоча в сьому крилі, де мешкали ґрамматії, махерофори, хоромні техніти, справники та роби, не бував принаймні двадцять років.

— Ти, може, й басилісу думаєш привести сюди? — спитав цар, неприємно вищерившись золоченими жрецькими зубами, й Савмак побачив, скільки лютої зненависти в Перісадових очах. І сей чоловік хоче мати мене за сина, з раптовим збридом подумав Савмак. Далі впіймав себе на тому, що й сам дивиться на царя з не меншою відразою.

Він сказав собі, що причина ж зовсім не в тому, й спробував мовби збоку глянути на старезного володаря, в якого тремтіла борода, замащена чи то медом, чи оливою. Я теж ненавиджу сього чоловіка, вже спокійніше подумав Савмак, і доньку його теж не люблю й ніколи не покохаю. Й разом з тим беру її собі жінкою, а сього старця називатиму вітцем…

Ся думка, вперше так ото просто й відверто висловлена самому собі, здалась йому настільки химерною, що він сумно всміхнувся й сказав, аби подрочити старого:

— Жона має ділити з чоловіком усі його радощі й прикрощі. Приведу сюди, бо ліпшого житла не маю! — Тоді подумки повторив слова, які викликали мимовільний опір, слова сього вже зовсім нікчемного й нікому не потрібного володаря: цар належить не сам собі, а своєму тронові.

Йому раптом стало байдуже, де житиме в сій комірчині, з вікна якої видно пляму давно колись розбитого яйця на мурі, чи десь-інде, й він сказав:

— Чини як знаєш, лише мені дай спокій.

Та цар од того ще дужче затряс благенькою сивою бородою:

— Вероніка реве!

— То що маю робити?

— Вона реве, а ти знову до тієї гетери бігаєш? — Перісад кричав, але голос його був такий тихий, що навіть Лія за ширмою не дослухалася й совала по мармуровій підлозі свою легеньку скриню. Те образливе слово Савмак чув із царевих вуст надто багато разів, щоб ображатися чи вибухати, як траплялось раніше. Він підійшов до вікна й утупився в пляму на мурі, та вона більше не перетворювалась на стрункощоглий корабель, бо Ясон розлюбив Медею.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tsar_i_rab.docx)Ivan_bilyk_tsar_i_rab.docx
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tsar_i_rab.fb2)Ivan_bilyk_tsar_i_rab.fb2