Іван Білик - Цар і раб (сторінка 34)

— Тимофею!.. Клеоне!.. — Савмак чув по собі притамований шепіт, але не озирався й ішов. — Ну, чого чекаєте?.. Ну ж!..

Потім і сих наказів не стало чути й, проминувши Восьму, евпатридську терасу, Савмак увійшов до стаєнь. Якась добра душа запрягла четвірку струнких румаків, і доки він вагався, сісти в Запряжений біґ чи не сідати, побачив Ота. Й колісниця, й усі четверо коней були Савмакові знайомі, й він спитав у отрока:

— Се ти запріг?

— Сідай! — схвильовано вигукнув молодий скіф і попхав його до біґа.

Колісниця прогриміла попід склепіннями Царського пілона й перед хоромом Зевса Евпатора відразу звернула в ліву руку. Брама Західного міського пілона була вже відчинена, й От припустив униз дорогою, що вела між садками й Перісадовими виноградниками до Феодосійського шляху. Знайомий біґ ніхто не спинив ні на перехресті, ні далі, під баштами Валової брами. Коні бігли швидко й рівно, й коли Савмак став поряд із своїм фратром, побачив під ногами в нього крутий скіфський лук і туго набиту стрілами тулу в золотім обкладі. Вздовж кутих насадів було ввіткнуто в скоряні петлі чотири сулиці.

— Куди женеш? — спитав Савмак, коли далеко ліворуч, на самім обрії, виросла гостроверха шапка скіфської могили. Забутий сором знову кольнув Савмакові в серце, й він спитав удруге, щоб чимось його притлумити: — Куди так женеш?

От обернувся на нього й прокричав тремким і ляскітливим од гуцання голосом:

— До твог… го брат… та!

Савмак ухопився за віжки:

— До якого брата?

— Бориса! Палака! — От сміявся й ляскав коней віжками, й так тривало й стадій, і два, й три. Нарешті Савмак рішуче перейняв віжки, спинив розпашілих коней і запитав:

— Звідки знаєш, що Палак… Борис — мій брат?

— Євнух сказав сьогодні! Сказав і велів переказати тобі. Я саме прийшов запрягти коней, щоб бути напоготові, коли…

— Й нічого більше не сказав Полікрат?

— Нічого.

Розділ 18

Городу, як осей, Савмакові ще не доводилося бачити. Все дивувало його в землі, що виявилася рідною, ну, а місто просто вражало. Після чотириденної подорожі вони з Отом дісталися Новгорода, але стадіїв за вісім чи десять до нього зустрічні вої сказали їм, що князя Бориса в стольному городі немає, його слід шукати в Ховах, й ось вони тут.

Бойовий кутий біґ із прибраними назад, мов прищулені віслючі вуха, ножами стояв на високому крутому пагорбі. Далі починався звір — долина, покучерявлена дубами та буком, а над урвищем протилежної, ще вищої гори видніли цупкі мури та вежі Хов.

Зітхнувши й остережно блимнувши на товариша, якого теж схвилював вигляд незвичайного міста, Савмак торкнув його за плече. От попустив віжки, й коні пішли вниз, легко втримуючи колісницю мокрими спітнілими крупами. Савмак сподівався побачити в зворі всю княжу рать, та навстріч їм траплялися лише поодинокі комонники та вози, незнайомців на грецькій колісниці спинили аж угорі, на вузькій крутій дорозі неподалік брами з вежами:

— Куди сте ся розігнали?

— До городу! — тією самою говіркою відповів От.

— А хто сте й звідкуду?

— Осе — брат князя Бориса! — От кивнув позад себе й заходився розводитись: — Їздили смо до Новгорода, речуть, князя там не є. Питаємо, де є, речуть, у Ховах, тож ми й сюди!

— Се ж котрий брат єси князеві? — спитав знову воїн. — Вишата?

— Ні!

— Може, Маломир?

— Ні…

— То котрий же?

От перезирнувся з Савмаком і сказав:

— А ти хіба всіх братів знаєш?

Воїн одповів:

— Спаси Біг, не всіх, а хіба їдного з кожного десятка. То всіх — ого!..

— Так осе й є Маломир, Мал, Малко! — не моргнувши оком, заявив молодий колісничий.

— Я-м же ж і питав тебе, чи не Маломир, так же ж речеш «ні»… А князя однаково в Ховах не застали-сте.

— Де ж він є?

Ратник тільки здвигнув плечима:

— Коли би-м я відав усьо про князя, був би-м не тутки на чатах, а десь межи соцьких альбо тисяцьких воєвід.

Савмак торкнув Ота за плече, й От ворухнув віжками, спрямовуючи коней у браму.

— А пощо сте на грецькому двоколі? — спитав їм услід чатник, але Савмак лише махнув рукою.

Та тут-таки сам потяг за віжки з-поза Отових пліч і гукнув назад немолодому вже воєві:

— Як ся звеш?

— Як і ти: Маломиром, Малом! — відгукнувся чатник, і Савмакові похололо в грудях. Се була перша в землі людина, котра спитала його ймення, й він збрехав. Савмак перейняв од Ота віжки й далі правував кіньми сам, думаючи про те, що поганий знак добра не вістує.

Князя Бориса в Ховав і справді не було, й Савмак, чекаючи на нього цілу сідмицю, благав кумирів, щоб те лихе знамення й околошилося на довгому чеканні. Він здебільшого блукав вузенькими вуличками сам, давши Отові повну волю. Город ізсередини був ще дивніший, і незабаром Савмак перестав навіть городом його називати. В Ховах ніхто не жив, на вулицях, вузеньких і кривих, було повно воїв, пішаків і комонних, і жодної жони, дитини чи старця. В своєму грецькому вбранні Савмак вирізнявся серед мешканців сього диво-города, та на нього й уваги ніхто не звертав, бо в такому строї в Новгороді, як запевняв От, ходило чимало народу.

Се справжня твердь, не без захоплення думав Савмак, блукаючи вуличками города. Тут не було жодної людської хати, а воїнські оселі, розраховані на сотню воїв кожна, були вирубані просто в скелях. Навіть хором князя, якщо величезну, перегороджену муром на дві нерівних частини оселю взагалі можна було назвати хоромом, теж вирубали в кам'яній кручі. Сю твердь не може взяти жодна рать світу, казав Савмак сам собі. Хіба що роками облоги, бо й води тут вистачає, кілька потужних джерел.

Перше побачення з Борисом у нього відбулось пізнього вчора, коли перед воїнськими оселями зайнялись вогнища й От пішов просити дров. Княжий хором, куди Савмака поселив тисяцький болярин Богдан як княжого брата, тиснула на душу невимовною силою скелі. Савмак вийшов, сів у порозі, чекаючи на Ота, й у сей час, тримаючи в руці смолоскипа, підійшов Борис, а за ним — Богдан та ще двоє незнайомих воєвод чи воїв.

— Осе й він? — почувся голос князя. Болярин Богдан підтакнув:

— Осе.

Борис підійшов ближчпе й присвітив смолоскипом:

— Ти хто єси?

— Твій брат… єсмь, — відповів, нелегко добираючи слова «скіфські», Савмак. — А ти сподівавсь-с побачити Аполлона?

— Я-м і сам не Аполлон, — сприйняв його жарт Борис і перепитав тут-таки: — То ти єси й справді Маломир?

— Н-ні, я-м — Савмак.

— Хто?!

Князь Борис присвітив ще ближче, тоді махнув болярам, щоб ішли собі, й попхнув Савмака в двері. Й лише тут перепитав:

— Який… Савмак? Отой? — Він махнув рукою за вікно, на схід сонця, й Савмак одмахнув у тому ж напрямку.

— Отой…

— Сьомак?..

Борис і досі дивувався, та Савмак із прикрістю відчув, що в голосі його мало радости. Він якось не так уявляв собі сю зустріч і лише тепер збагнув, що все те повинно було статись, бо роки є й лишаються роками, хоч би як намагалася людина забути про них. Роки й розстані, подумав він по-грецькому й спитав уже мовою, яку ще донедавна вважав чужою й варварською:

— Се мене так… звати?

— Як?

— Сьомаком?

— Угу…

Борис виглянув у двері й гукнув, нікого не бачачи:

— Богдане!.. Най там їсти чогось…

Незабаром до передньої світлиці ввійшов ратник із котелком, мідною амфоркою та двома келишками, Борис умостився за столом посередині й закивав до Савмака:

— Підвечеряємо?

Савмак сів і, не торкнувшись до їжі, почав розповідати про своє життя-буття, Борис слухав із цікавістю, та раз-у-раз перепитував, і Савмак збагнув, що той думає свою думу й переважує власні клопоти, тож по довгій мовчанці запитав:

— Хто ж я ємсь… насправді?

Борис уважно глянув на нього, тоді перевів погляд у темний куток, де сонно блимало око смолоскипа, й нічого не відповів, а Савмак, упіймавши себе на тому, що намагається мислити однією з Борисом мовою, подумав: я вельми старанно й чітко речу кожне слово, не так, як він, і се різнить нас із Борисом. Але справа була не в тому, а в чомусь іншому, й тепер Савмак намагався збагнути причину.

— Повірив би ти-с, коли б я назвався Маломиром? — спитав він, раптом згадавши перші хвилини їхньої зустрічі.

— Маломир ма бути старший… — невпевнено відповів Борис.

Ім'я ще одного брата повисло між ними, Савмак спробував пов'язати його з якимось обличчям, але воно лишалося тільки словом, і він сказав:

— У нас є ще один брат? Його звуть Вишата?..

Борис умислився й лише по хвилі відповів:

— Сімдесятеро й дев'ятеро братів, а ти єси вісімдесятий. Маломира я видів єсмь їдного разу, ще дітеським отрочам…

— А Вишату? — Савмакові стало навіть смішно.

— Вишеслава знаю добре. Він сидить під вами.

— Де «під нами»?

— По сей бік Феодосії.

Савмака неприємно вразило те Борисове діління на ваших і наших, але він уявив себе на місці брата, а його — на своєму, й відтак лишалося тільки налити вина й теж випити. Істини для всіх не буває, сказав він у думці й так само глянув на себе та Бориса чужими очима. Голодному риба пахне, а ситому — смердить.

Се вже можна було б назвати якоюсь безсторонньою істиною, та в неї теж виявилося два кінці й два виміри, й думка повернулася до свого початку. Савмак ураз охмелів, і всі протиріччя втратили будь-яке значення. Та се тривало всього мить, і голова запрацювала ще ясніше.

— Речи мені, хто я єсмь! — нахилився Савмак через стіл і торкнув свого незнайомого брата за руку, що тримала грецький кубок. То було майже диво, але він одчув струмінь якоїсь досі невідчуваної сили, що перебігла з братових пальців до його, й він сказав собі: я п'яний, я таки п'яний, коли навіть у такому доторкові мені вчувається промисел кумирів. Але з тим самим тремом він сприйняв і братову відповідь:

— Ти єси таль, Сьомаче, — сказав Борис. — Тому двадесять і три літа наш отець Будимир оддав тебе талем Перісадові.

— Перісад здолав його в раті? — здивувався Савмак.

— Ні! Пощо се нікчемний гречин мав би побити древлянина! Талів дають і так, для вічної любови. Й Перісад нашому вітцеві дав таля — сина єдинорідного.

— У нього є син?

— Був, — одказав князь, і з його виразу та голосу Савмакові стало ясно, що брат не волів би про се говорити з новознайденим братом.

Савмак лише спитав у князя Бориса:

— А де мій друг От?

Борис потиснув плечима:

— Відомо де. Коли князі гомонять між собою, підлому не місце серед них.

Одна думка лишилася Савмакові з сієї розмови: мене продано, виміняно на щорічну дань, мов останнього вола й послідущу, хоча й дорогу, наліжницю. Й се зробив мій отець, якого я ні сном, ні духом не знав і не знаю.

Й то було найприкріше, й з тим, коли змінилася перша варта, Савмак і заснув. Але вранці, згадавши мудрості старого Арістотеля про те, що підданці належать цареві, а сам цар — престолові, Савмак трохи іншим оком поглянув і на брата Бориса, й на вже померлого вітця, й навіть на себе.

Князь видався йому привітнішим, ніж учора, й се теж було зрозуміло. Вони ходили вчотирьох, і Савмак мимоволі дослухався, як щиро гомонять із ледве знайомим болярином Богданом його друг От. Нагадавши вчорашню розповідь Савмака, Борис почав удруге про євнуха:

— Я-м знав його, ще коли наш отець Будимир вештався на сьому світі.

— Звідки? — спитав Савмак.

Але Борис, не знати чому глянувши на свого тисяцького воєводу Богдана, тільки плюнув:

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tsar_i_rab.docx)Ivan_bilyk_tsar_i_rab.docx
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tsar_i_rab.fb2)Ivan_bilyk_tsar_i_rab.fb2