Іван Білик - Цар і раб (сторінка 38)

Але, вже повертаючись із жеребкування, він зрозумів, що й ся засторога не багато дасть йому та Отові. В руках у нього був черепок із буквою «тета», що означало й число «дев'ять», і він витяг його з глибокої вузькошийої амфори сам, власною рукою.

Й тільки перед початком аґонів, коли головний аґонофет уже напружено ходив уздовж білої риси, тримаючи бронзового дзвона за язик, Савмакові раптом майнуло: ножі!..

Він знову стрибнув додолу й почав перевіряти леза довгих бойових ножів, насаджених на обидві осі. В битві вони сіяли смерть серед ворожих коней і пішаків-гоплітів, а сьогодні могли спричинитися до його власної смерти. Приведені в бойове положення ножі, схожі на довгі коси, були більші від спиць колеса й у мирний час їх переламували в коліні, загинали наперед, і в такому положенні, лезами досередини, вони не могли завдавати шкоди ні людям, ні коням, плавно огинаючи колеса спереду, всилені гострими кінцями в зумисне зроблені в передку колісниці щілини. Та коли б хтось перебив один ніж і вдарив його ззаду, він міг би потрапити зламом межи спиці, а на великих швидкостях се мусило закінчитися найстрашнішим.

— Стережися сусідів, — сказав Отові Савмак. — Обох сусідів — правого й лівого.

От глянув на нього довгим тривожним поглядом і ще раз перебрав у руках віжки всіх чотирьох коней: ліві в одну, а праві з пужалном бича — в другу.

Сієї миті вздовж ряду біґів прокотилася хвиля гомону, колісничі востаннє роззирнулися, пролунав перший, тоді другий, тоді третій дзвін, і кілька сотень людей та коней разом понеслися вперед. Давно не звідуване почуття тривожного лету, яке годі було порівняти з будь-котрим настроєм будь-якого дотеперішнього аґону, змусило Савмака забути про все на світі. До протилежного кінця бігової смуги, що ледь виднів у двадцяти стадіях попереду, обабіч ворушивсь народ, а колісниці, кожна запряжена четвериком навчених і добре годованих коней, здіймали такий гуркіт, аж годі було почути власний голос. Підкови кресали об утрамбоване в землю кришене каміння, на біґархів і колісничих летіла щебінка й груддя землі, коні хоркали, й ефеби теж кричали на коней і просто так, од радости, збудження й люті, декому вже пощастило вирватися вперед, і напруга змагання зростала з кожною миттю. Вхопившись правою рукою за кований полудрабок біґа, Савмак лівою притримував меч, який теліпався від гуцання. До першого метання сулиці було ще далеко, та він кілька разів обмацував ратища й ремінці петель. Лук і стріли теж були під рукою — мав тільки трохи нахилитись.

От почувався в своїй колісниці ліпше за небесного Фаетона, сина Геліосового, коні майже слалися по землі, й було видно, що ще не скоро запіняться. Савмак дивився збоку на його міцну, присадкувату статуру й бачив, як він управно володіє й віжками, й бичем, і голосом, бо голос його коні вловлювали навіть у гармидері й суцільному гуркоті коліс. І лише після стовпів із кошлатими снопами на версі, що означало середину відстани, Савмак уперше розглянувся.

Попереду лишалося три колісниці, яких От і досі не міг наздогнати, по ліву руку неслося теж три, а по праву — п'ятеро. Першим ліворуч був біґ зовсім світлих, аж білих ефебів, Савмакові досі не доводилося бачити їх. Праворуч гуркотіла чорна, обкута лискучою міддю колісниця ґорґіппіян у синіх хламидах, а далі майнула добре знайома біла хламида з червоним подолом, і в Савмака тривожно стислося серце. Впіймавши на собі пильний погляд Архелая, він одвернувся, та почуття небезпеки більше не полишало його.

Решта колісниць тонула в хмарі куряви позаду, розтягшись на два й три стадії, та тепер Савмак дивився тільки на білу хламиду з червоною смугою подолу. Тривога його ще дужче зросла, коли чорна колісниця ґорґіппіян відстала й найближчим сусідою виявивсь Архелай.

— Пильнуй! — крикнув, півобернувшись, От, і Савмак нахилився ще крутіше. Коні ледь помітно заблищали спершу на ребрах, тоді на вилоговинках крупів, а мета вже видніла попереду досить чітко. Аґонавти мали право вразити будь-яку ціль і вихопитися на будь-яку вільну доріжку. Коли до кінця лишилося з півстадії, От міцніш уп'явся коліньми в передок біґа й знову гаркнув: — Пильнуй-й-й!..

А попереду вже лишилося дві колісниці, й От упевнено переслідував їх. Савмак дістав із петель усі три метальні сулиці й спробував лук пальцем. Тятива бриніла пружно й тонко. Коли до межового ровика лишилося з двадцять кроків, От потяг на себе віжки, коні, чутливі, але розпалені, запряли вухами назад і, косуючи більмами, почали стишуватись.

Поки От розвертав колісницю, Савмак устиг відтяти мечем привішену до пакола навпроти своєї доріжки конопляну линву, метнув три сулиці в дерев'яний щит по той бік рову й межи них загородив свій трохи надщерблений, але добрий ніж із сизувато-зеленої скіфської криці, тоді й дев'ять із десяти пущених стріл.

Назад вони з Отом рушили тоді, коли їхні найближчі суперники ще цілились у щити або відтинали конопляне мотуззя мечами. От розпашів од хвилювання ще дужче за Савмака й, здалеку помітивши вільну доріжку, стьобнув коней бичем і щодуху загорлав, плутаючи рідні слова з грецькими:

— Побіда, фратре!.. Ні-ке!.. Побі-і-іда-а-а!..

Коні неслися ще краще й дружніше, колісницю кидало й од гуцання голос Отів уривався й дзвенів металевими дзвонами. На сих гермеях Савмак узяв майже всі можливі лаври, крім одного-єдиного вінка, та ся перемога, яка вже не викликала сумніву, бо тільки вони гнали назустріч припізнілим змагальникам, була для нього найдорожчою. Всі три сулиці він кинув у ціль, ніж та дев'ятеро стріл його теж устромилися поряд, таке навряд чи пощастить зробити комусь іншому, а потім іще й наздогнати гарячих і витривалих, мов кентаври, румаків зі стаєнь Перісада.

Йому кортіло похвалитись перед Отом, як він уже тоді, коли той пустив коней ускач назад, улучив двома стрілами щит і тільки раз промазав, схибив усього лише раз, бо було надто далеко й хитко. Натомість Савмак лише скоцюрбивсь у колісниці, майже ліг бородою на передок, аби менше гальмувати колісницю під шквалами зустрічного вітру, й дивився на Ота, хоч і живого, але не земного, рівного олімпійським, колісничого, й думав, що людині властиво бентежитись і притаманно перебільшувати страхи, бо людина смертна й над усе в світі боїться смерти.

Вони вже проминули й останнього стрічного біґа, якому лишалося ще багато навіть до рову з дерев'яними щитами. Дві колісниці, котрі вони випередили на повороті, йшли рівно, хоч і далеченько, кроків за п'ятдесят позаду. Ще дві топталися їм по п'ятах, і Савмак не здивувався, вздрівши на одній з них чорнобородого біґара в білій, мов умоченій у кров, хламиді.

Савмак виважив розстань від себе до них, а тоді й до головної міти попереду. Міта ближчала з кожною хвилею, але й Архелаїв біґ уже порівнявсь із іншими двома, й між ними спалахнуло запальне змагання. Їхні коні тепер неслися самі, бо в тварин чуття першости розвинене ще дужче, ніж у людей, і жоден чистокревний румак не дозволить іншому випередити себе, якщо має силу й волю до перемоги.

От почав неспокійно озиратися й підганяти свій четверик, який біг попереду, ні з ким не змагаючись, і хоч головна міта з суддями й морем глядачів швидко близилась, але й відстань між першою колісницею та наступними теж коротшала, ледь помітно, проте вперто.

Нічого, дарма, заспокоював себе Савмак. Доки наздоженуть, уже їм ніколи буде випереджати, бо й наші коні не дадуть обскакати себе, не дадуть, се вже видимо. Й знову далекою іскриною в серці зажевріла так само далека радість, що людина схильна все перебільшувати, бо такою створили її кумири.

А все окошилося двома нікчемними підковами, сказав собі Савмак і тепер уже зрадів близькій перемозі по-справжньому, бо ті невідомі дурні дорого заплатили за дві стерті підкови.

Все почалось тоді, коли Савмак. озирнувсь і побачив, що Архелаєва та ті дві колісниці вже зовсім близько, а за ними суне густою лавою ще восьмеро чи десятеро біґів. Уп'явшись коліньми в передок, товариш почав щодуху стьобати вкритих милом припряжених коней, особливо лівого, який вибивавсь із сил. От вйокав і знову бив, і знову вйокав, і кричав на всю горлянку. Савмак заходився й собі підохочувати криками виснажених коней, і коли вдруге зиркнув назад, почув незвичний вигук Ота:

— Фра-а!..

Савмак од несподіванки мало не втратив рівновагу й, заточився, ударився ліктем об кований полудрабок. От щосили тяг усі восьмеро віжок і кричав:

— Стрибай!.. Стрибай швидше-е!..

Савмак глянув туди, куди вп'явсь очима От. Стрибати було вже нікуди. Затесаний окоренок ясенового дишля виліз із гнізда майже повністю й кожної миті міг випасти зовсім. До головної міти лишалося кроків зо сто, не більше, колісниці ж суперників гуркотіли зовсім близько, їхні коні хоркали червоною піною чи не в самий задок.

— Стрибай на коней! — гаркнув Савмак у вухо товаришеві й, доки той утямив, сам опинився на мокрому слизькому крупі правого корінного. — Стрибай і ти, кажу!..

От ступив через передок і розігнався, та в сю мить дишель випав з гнізда й запідскакував по трамбованій щебінкою дорозі, колісницю шарпнуло в один, у другий бік, поставило дибки й знову кинуло нею об землю, бо схарапуджені коні бігли ще шаленіше, тягнучи її самими посторонками. Не знати яким дивом ухиляючись від розтелесованих коліс, полудрабків та серпатих ножів, товариш теж біг, ухопившись обома руками за посторонку лівого корінного, ошалілий і зовсім голий.

— Підтягайся!.. Підтягайся іще трохи!.. — кричав Савмак, сам намагаючись дістати рукою підпругу лівого корінного й притягти його ближче до себе. Але колісничий От, стрибаючи невірогідно широко, мов на крилах, тягнений оскаженілими кіньми, навіть не слухав чи й не чув Савмака, й далі несучись між лівим корінним і лівим припряжним, між їхніми крупами й страшними кованими копитами. Задні колісниці трохи відстали, щоб не наразитися на небезпечну колісницю Савмака, відстали трохи, всього на п'ять або сім кроків, і їхні двоколи почали звертати ліворуч і праворуч, а коли Савмак, марно пнучись, аби допнутися рукою до збруї сусіднього корінного коня, теж зіслизнув і, боляче вдарившись об землю п'ятами, тоді стегном об дишель, який також стрибав, повис на збруї між середньою парою коней, десь узявся вершник, а потім ще один. Якийсь час вони гнали рівнобіжно з кіньми побитої колісниці, тоді таки похапали за гнуздечки обох припряжних коней і незабаром спинили ввесь четверик і волочений слідом бойовий біґ з уже повідламуваними ножами.

Коли Савмак почав розуміти, що відбувається навкруги, підбігли два роби з ношами й ще двоє вільних од аґон ефебів і почали вкладати його на ноші. Виявилося, що, падаючи, він переламав об стрибучий дишель ліве стегно й роздер литку, хоч болю й досі не відчував.

Савмакові раптом стало байдуже до всього на світі й захотілось одного: тиші й темряви таламуса. Він без жодного жалю слухав розмову двох ефебів, що лаврів їм, Савмакові й Отові, не дадуть, бо, хоча й прийшли першими, але ж потрощили свій біґ.

Ота вже теж ніде не було видно, Савмак побачив його тільки в домі пресбевта Добривоя-Каллістрата, й він теж лежав із переламаним ребром, не дивлячись на Савмака від сорому й прикрости.

Та коли повернувся з аґон господар дому, з'ясувалося щось геть інше. Разом з ним увійшло троє аґонофетів, і в руках у головного було два тугих лаврових вінки.

— Рада аґонофетів, — сказав він, — оддає лаври першости тобі, великий лоґофете, й твоєму колісничому. Ваш біґ обламавсь, але в тому вашої провини немає. Хтось перепиляв шворінь дишля, тож сі лаври ви заслужили чесно.

Він поклав один вінок на подушку біля Савмака, а другий — коло Ота, відійшов досеред таламуса й урочисто мовив:

— А великий вінок загального переможця гермей тобі буде вручено завтра в еклесії, коло хорому Олімпійського Вісника, на аґорі.

У Савмака піднявся жар, в очах пекло й щеміло. От спав, певно, теж у жару, й не чув ані слова. Ніяково потоптавшись, аґонофети зникли, коло хворих лишився тільки господар дому.

— Все йшло так, як і мовила та дівчина, — сказав Добривой-Каллістрат. — На кого мислиш, Савмаче?

Перша Савмакова думка була проти Архелая, та він тільки зітхнув і заплющив очі, тоді знову глянув на пресбевта, всміхнувся й стулив повіки. Ся перемога дорого обійшлася їм з Отом. І все-таки, сам собі сказав Савмак, «оті» переплатили.

По декаді часу Савмак вертався додому з. тріумфом, везучи в діері стільки лаврів і нагород, скільки в Ґорґіппії не діставалося нікому протягом останніх сімнадцяти років. І ще віз у серці солодкий щем розлуки. Два дні тому до Ґорґіппії приїздила Елена, й в очах її Савмак вичитав не жіноче спочуття й навіть не схиляння перед сильним і мужнім чоловіком, а щось більше, значно більше.

Коли ж пристали під молом у Пантікапеї й Савмак, спираючись на два костури, зійшов з діери, його вразила незвичайна тиша й порожнеча в місті, хоча й евпатриди, й городяни, які прийшли зустрічати переможця, галасували, продираючись один з-поперед одного. Й мол, і вся широка підкова пристані стояли незвично голі, й рівна хвиля з протоки билась у намости берега.

— Де всі кораблі? — спитав він у лоґоґрафа. Широко розплющивши сховані в жовтих брижах і зморшках вічі, євнух проказав:

— Тривожно в нас, великий лоґофете…

— Що сталося? — пильніше глянув на нього Савмак.

— Війна… Мітрідат прислав у Херсонес Діофанта на ста двадцяти суднах…

Савмак обернувся й, щоб не бачити його збентеження, почав дивитись на. свою діеру, звідки четверо молодих робів обережно зносили його вірного товариша й колісничого. В очах у лоґоґрафа Полікрата Савмак помітив не тільки тривогу, й се змушувало замислитись. Він аж пізнього вечора запитав у євнуха, не приховуючи роздратування:

— Чому радієш, лоґоґрафе?

Євнух не вважав за потрібне лукавити.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tsar_i_rab.docx)Ivan_bilyk_tsar_i_rab.docx
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tsar_i_rab.fb2)Ivan_bilyk_tsar_i_rab.fb2