Іван Білик - Цар і раб (сторінка 39)

— Війні всі радіють, — сказав він поважно. — Бояться й радіють, бо кожен від неї чогось та сподівається. Й Мітрідат Евпатор, і… твій брат Палак, і Діофант, і Перісад, і… — Він почав загинати пальці, тоді махнув ручкою й докінчив: — І коли по щирості, то й ти, великий лоґофете. Навіть я.

Се останнє було найбільш вірогідним, і Савмак вирішив не заперечувати євнухові Полікрату.

Розділ 20

Діофантові кораблі всією потугою стояли в Затоці Символів коло Херсонеса, зайнявши всі три береги її аж до виходу в одверте море. На ста двадцяти дворядних і трирядних суднах із Синопи прибуло десять тисяч добірних воїв, не враховуючи веслярів, а також коні й колісниці легкі та важкі, з довгими ножами на осях обабіч.

Князь Борис достеменно знав кількість понтійської раті, та се не втішало його. Після тієї пригоди з перехопленим листом херсонітів князь не сподівався нападу, зовсім заспокоїв себе, а тепер мало не кусав собі лікті.

Коли супротивник розгадав твої наміри, треба бути останнім йолопом, щоб лізти й далі туди ж, головою в зашморг. Але Мітрідат із Діофантом перехитрили його саме в сей несподіваний спосіб, і князеві тепер не лишалося нічого ліпшого, як сказати собі безжально й відверто: вік живеш — вік і вчись. І хоч після такої мудрости теж можна було зостатись дурнем, та від сього не ставало легше.

Раті Борис мав п'ять неповних тисяч і на більше навіть розраховувати не міг після розладу, власне ж, ворожнечі з сином верховинського князя Горіслава. Княжич Горіславович неподалік Феодосії, в своїй таки вітчині мав заводь, де часом спинявся, набирав у ладді свіжої води та харчу зі свого ж, турицького верховинського села Черногір. Минулого вересня місяця, князь Вишеслав, брат Борисів, вистежив, коли Гойко пустить своїх поморів у село, й захопив усі його ладді на приколі. Гойка се розлютило, він одбив ладді назад, але Вашата зумів узяти їх удруге. Коли син князя Горіслава ще раз кинувся виручати свої судна з полону, Вишата їх попалив.

Старий верховинський князь прислав до Бориса свого болярина зі скаргою на Вишату. «Коли не забереш його з-під Феодосії, — сказав нарочитий Житан, болярин із бритою головою та підборіддям і довгим хвостиком коси на тім'ї, — то відкинемось од тебе, й хай нас тоді розсудять Юр або Дана!»

Борис не збиравсь утискувати свого брата й, нічого не відповівши слам, почав стягати воїв з Новгорода, з-над Рову, в Ховах теж лишив якусь сотню й підійшов до города свого Бориславля, який греки-херсоніти звали Палакієм. Мав здавен затаєну думку поставити в турицьких твердях власну залогу, вигнавши боїв князя Горіслава, й сутичка між Вишатою та Гойком розв'язувала йому руки.

Та щойно він зібрав полк до Бориславля, як несподівано, мов сніг перед Купалом, на голову йому впав понтійський воєвода Діофан. Борис долиною річки Черної рушив йому встріч, але стежі принесли лиху звістку: рать у Діофанта вдвічі більша.

Борис негайно вирядив до Горіслава свого першого болярина, тисяцького воєводу Богдана, й Богдан сказав Горіславові: «Княже, лишім свої которання на далій, бо прийшов супротистат на нашу землю!» На се верховинський князь відповів: «Звеш нас на супостата, аби ми смо гуртом позмагали його? А по сім узьме кнєз Борис і поверне свою рать на мене? Нє, змагайтеси тепера без нас!»

Тисяцький болярин повернувся ні з чим і тепер сидів у наметі свого князя. То було другою дурістю Бориса протягом сього літа, й він уже не знав, що робити далі. Верховинці-туричі, запеклі з прадіда й прапрадіда вороги грекам, раптом відмовилися йти на своїх споконвічних недругів, і в тому тепер Борис винуватив тільки себе та рідного брата Вишеслава. Авжеж, думав він караючись, і я би-м не пішов ризикувати за того, хто тебе згодом самого ковтнути може.

Се було гірке звіряння, яке, до того ж, не приносило й полегші. Тисяцький болярин радив обминути вночі лиман річки Черної й заскочити зненацька Діофанта, що стояв станом на протилежному березі. Але йти з одкинутим заборолом на вдвічі дужчого ворога Борис не зважувався, Богдан нічого іншого не пропонував, а решта четверо тисяцьких взагалі мовчала.

— Робім, що речу, княже! — гарячкував досі завжди спокійний і врівноважений болярин Богдан. — Так хоча б згори супроти них іти-ймемо. Бо коли той гречин Діофант обмине лиман і підійде до нас, то він мати-йме сю перевагу. Чуєш, княже Бориславе?

Чути Борис його чув, але зважитися на ризикований крок не мав сили. Та й чого се він мусить одкриватися крилом своїм, щоб обминути сей клятий лиман річки Черної, думав він. Але то було самозаспокоєння, й князь добре се усвідомлював. На крайній випадок у нього з лівого крила був свій город, за мурами якого він міг сховатися сам і сховати всю рать.

Наказавши тисяцьким пильнувати кожен рух Діофантових полків, князь Борис подався вздовж берега. Залога в Бориславі була міцна, п'ять сотень власної дружини, й на випадок чого князь міг пробитись у город на відсид. На верховині вже почались осінні дощі, а річка Черна каламутилася й скипала над берегом, й хоч вої всім полком стояли по сей бік, та Бориславль лишався на тому боці, ближчий Діофантові, ніж йому, Борису.

Він дійшов аж до того місця, де лиман вужчав, і повернувся знову назад, так і не вирішивши головного: вдарити понтійського воєводу вночі, згори, чи стояти й далі, поки Діофант розкриється сам. І тільки коли тисяцькі, комонні та обозні воєводи прийшли до його намету, хоча він на вечір їх і не скликав, і мовчки повсідалися, він прийняв рішенець.

— Що робимо-ймемо, княже? — за всіх спитав головний болярин Богдан, і відповідь народилася негайно, в ту-таки мить, наче Борисові її нашептали кумири.

— Рити-ймем окіп! — рішуче й схвильовано мовив він і навіть сам собі здивувався, як се йому раніше не спало на думку таке просте рішення. Але ж і тут жодне не згадало про окіп, подумав Борис, уже спокійніше й лагідніше ковзнувши оком по бородатих болярських обличчях.

Уночі випав дощ, холодний осінній горянин шарпав намети боляр і воїв, багаття позаливало й попідтоплювало, в усьому стані було тривожно й мокро, вої, що не мали наметів, тулилися до коней, але коні теж тремтіли, перемерзлі й голодні. Сій ночі, здавалося, не буде краю; коли ж нарешті розвиднилося, ратники побачили над собою важкі, мов сіра глеювата земля навколо, хмари, а на всході, зовсім поряд, кроків за п'ятдесят від себе, високий вал і рів перед ним.

Багато хто в подиві тільки чухав потилицю, дивуючись, як се князеві Борису пощастило так швидко звести загороду, кожен думав на своїх сусідів, і нікому й у голові не засвербіло, що рів чорніє по сей, а не по той бік валу, невідомо, кого й від кого захищаючи.

Та коли сутінки зовсім розсіялись і стало видно далі, всі побачили, що понтійської рати на протилежному березі лиману вже немає, з-за валу ж, який тягся до самого моря, визирають голови в чужих, досі не бачених шоломах.

У стані зробилося тихо й моторошно, десятники помаленьку, мов злодії, посповзалися до своїх сотників, але знайти їх не могли, бо ті самі подались на пошуки тисяцьких.

А тисяцькі вже сиділи в наметі князя Бориса, який ходив од дверей до задньої стінки й не міг видобути з себе слова. Такого можна було сподіватися, бо ж понтійський цар прислав сюди всі свої кораблі й десятитисячний полк, але ніхто не чекав подібного від Діофанта саме в сю буремну дощову ніч.

Князь ходив по наметі не тому, ніби не знав, що робити, а для того, щоб заспокоїтись і не зрадити себе голосом. І голос його, коли Борис урешті став коло дверей спиною до всіх, був несподівано тихий і врівноважений:

— Богдане, твій полк найближче до рову — ти й станеш першим цепом. Стримувати-ймеш понтійців ще на валу.

Се означало виставити себе й свою тисячу на безглузду смерть, але болярин Богдан і не подумав сперечатися, лише спитав:

— Може, й нам окіп супроти їхнього вирити?

— Вже пізно! — нетерпляче махнув рукою Борис, і той порух зовсім не тулився до його спокійного, навіть упроквол, голосу. — А ви за Богданом — кожен у десять рядів.

Тисяча болярина Богдана дуже швидко розтяглася понад викопаним уночі ворожим ровом, зайнявши його від берега лиману до морського берега, й вої, спішившись, стояли рідко, на три й на п'ять кроків один від одного в гостроверхих і круглих шоломах, у бронзових та скоряних різницях, тримаючи в руках списи та щити.

Решта тисяцьких стала за шеренгою десятьма лавами по дев'яносто ратників у кожній, лишивши десятку на конях. Комонні сотні, яких було чотири, тирлувалися біля самих обвозів та прив'язів, залишені тут для підмоги й про всяк випадок. Та час минав, а з понтійського стану не було чути ні рогів, ні якогось руху, й князь Борис, який стояв у вільному проході між середніми полками, почав непокоїтись.

— Може, зіб'ємо ті шоломи? — кивнув болярин Богдан у бік валу, де зрідка стриміли голови понтійських зайд.

Так тривати далі не могло, князь Борис одчував, що коли не зробить бодай дурної дурниці, вої з Богданової лави, та й з інших тисяч учинять непоправне. Він навіть не знав, скільки війська чатує по той бік глейового насипу, міг би подумати, що той насип і той рів по сей бік насипу виникли самі по собі, коли б над валом не блищали тьмяним лиском ворожі шоломи.

— Хай позбивають їх звідти! — сказав князь.

Та доки він гукнув вісникові, над валом зблиснуло кілька чільницьких шоломів і почувся гучний голос:

— Не стріляйте! Сли від понтійського воєводи!

На валу виросло п'ять постатей, і коли вони зсунулися з укосу в рів, а звідти вилізли нагору й підійшли ближче, в одному з п'ятірки князь упізнав Діофантового мечоносця Дорілая.

— Привіт тобі від Мітрідатового таксіарха Діофанта, архонте Палаку!

Не зсідаючи з коня, Борис мовчки підняв руку, й Дорілай, голос якого досі мало кому доводилось чути, різко гукнув:

— Кумири грецькі й перські допомогли нам уночі обгородити всю твою рать осим ровом і валом. З одного вашого боку тепер вал і рів, з другого — лиман, а з третього — море. Тобі, архонте Палаку, немає куди втікати. Славетний таксіарх Діофант каже тобі, архонте: склади мечі свої в одну купу, копія та сулиці — в другу, луки й стріли — в третю, а щити забирай собі й уклонися великому цареві Мітрідату Евпатору! Таксіарх Діофант шанує тебе й не зачепить. Ви підете звідси додому живі й здорові.

Увесь стан, принишкнувши, чув гучні грецькі слова, й коли Дорілай закінчив, лавами прокотився потамований гомін, який дужчав і дужчав, і Борис одчув настрій свого полку, й так само голосно, як допіру й Діофантів вісник, вигукнув грецькою мовою:

— Перекажи шановному таксіархові Діофанту, моєму другові, що сидів за моїм столом і пив моє вино в стольному Новгороді, мовляв, ми шануємо грецьких кумирів, але шануємо й своїх. А наші кумири не дозволяють коритися ворогові, бо хто зігне коліно тут, на сім світі, той згинатиме його й на тім довіку, а хто вмре, потятий у січі, той буде вільним і в іраю!

Він знав, чим відгукнеться на се його рать, і зумисне вимовляв кожне слово чітко й неквапом, щоб утямили й почули навіть ті, хто ледве вмів по-грецькому. Полками в ліву та праву руку покотився гомін, і то вже не був шепіт, а рокотання зваги тисяч людей, які воліли вмерти, ніж датися в руки ворогові живцем.

— Чуєш, мечоносцю? — звернувся Борис до грецького й перського вісника, осягнувши помахом свої бойові лави. — Се й перекажи… моєму другові Діофанту!

Дорілай скинув шолом, тоді знову надів його на голову, обернувся білою гривою до князя й пішов між лавами розгойданих тисяч у бік валу, а четверо супровідників його подалися слідом. Незабаром на валу з'явилась понтійська рать. Вої в куцих хламидах ішли щільно, заставившись довгими щитами, через голови Богданової тисячі свиснули стріли, та се завдавало понтійцям незначних збитків, і вони сунули й сунули вперед. І тільки на рихкому схилі, слизькому від нічної зливи, їхні лави трохи зламалися. Се підняло настрій «скіфської» рати, стріли почали вибивати з понтійського полку одного воїна за другим, тут і там утворилися пробоїнки, й хоч решта не припиняла руху, але на ногах устояти мало кому щастило, понтійці зсовувались у рів, тоді починали дертися з рову на гору, і тут щити вже не могли захищати їх.

Древляни задніх тисяч проскакували через ріденьку лаву своїх товаришів із Богданової тисячі й стріляли в розгублених і геть обвожених сірою глиною понтійців. Наступ захлинувся ще в рові, й по той бік валу незабаром просурмили в ріг. Уцілілі вої Діофанта під свист і гаркіт почали дертися назад, ковзаючи й знов сповзаючи до рову. Щити в них були закинуті за спини, та древляни ціляли в руки й ноги. Рів, який дивом виглибів у древлян під самим носом, поки вони мокли на холодному дощі, став останнім ложем для кількох сотень понтійців.

Над древлянськими лавами гуло й телесувалося, несподівана перемога розколошила й розкидала стрій на всі боки, та Борис не поспішав святкувати змогу. Пославши боляр дати лад своїм тисячам, він витяг із пазухи оберегу з подобою свого вітця, й коли тисячі, які сього разу не втратили більше десятка воїв, нарешті вгамувалися, зашилив оберегу назад у пазуху, наказав гінцеві зібрати боляр і почав чекати нової ворожої навали.

Маючи таку перевагу, замкнувши супротивника на трикутній латці мокрої землі між ровом, лиманом і морем, Діофант не міг уґавити щасливого випадку, хоч і втратив на радощах кілька сотень воїв.

Борис устиг подумати, що за битого двох небитих дають, коли над гребенем валу виросла густа шерега понтійців. Щити сього разу в них були ще довші, як у римлян, але вої не посунули з насипу вниз, а поставили їх й попригиналися за щитами. З-поза них з'явилися голови інших ратників, безшоломних, і на древлян сипонули роєм стріли. В лавах почулися крики й зойки, дехто впав і заметався в смертельних муках, і найбільше зазнали від першого обстрілу ратники Богданової тисячі, яка стояла попереду.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tsar_i_rab.docx)Ivan_bilyk_tsar_i_rab.docx
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tsar_i_rab.fb2)Ivan_bilyk_tsar_i_rab.fb2