Іван Білик - Цар і раб (сторінка 42)

— Поклич мого брата Рядивоя Буйтуровича! — гукнув він щосили.

— А ти хто єси?

— Князь землі Турицької!

— Не єси ти князь. Князем тепер, як Бориса вбито, став у землі Турицькій його брат Рядко. Ти єси вигадник і тать, а твоя дружина — грецька.

Борис погнав коня в холодний нахмарений степ і гнав доти, поки перед ним розляглась неосяжна гладінь озера. Вода в озері була темна, аж бура, й протилежний берег танув у сивій млі. Князь пустив повіддя й спробував зібрати думки, та вони розсипалися, мов недоварена пшоняна каша. Нічого не надумавши, він звелів сісти станом край берега. Звідси бовваніли почорнілі від старости мури города, який не відчинив перед ним воріт, а далеко на всході був ще один город, залишена йому вітцем стольниця, й Бориса раптом пройняло холодом. Неприємний здогад кольнув у серце, й князь унесилено сів на побурілу листопадову траву. Керкенітида не відчинила перед ним брами, й се могло означати що завгодно, коли б у ній сидів посадником завжди мудрий і розважливий, хоча й не вельми ратолюбний син його вітця — Рядивой.

Не може бути, сказав сам до своїх думок Борис, але не зміг їх розігнати. Пам'ять послужливо виставляла перед очі йому нові й давніші вчинки, він підвівся й пішов уздовж озерного берега, зарослого очеретом і шелюгами, й що далі йшов, то дужча тривога заполоняла душу. Я ладен оддати руку за цілоту волости, виправдовував він себе не знати для чого й перед ким. І головою би-м наклав заради сього.

Тоді щось немовби зламалося й скришилось у нього всередині, він озирнувся на стан, од якого відійшов, сам того не помітивши, тоді глянув у бік оддалілої Керкенітиди й сказав уголос:

— А чим я-м ліпший за нього? Гірший єсмь, устократ єсмь гірший. Рядивой не дав би ся так побити, як побили мене в Корсуні. Не дав би ся!

Бо під Корсунем він, Борис, зазнав поразки через власну дурість, і се вже не викликало сумнівів ні в когось іншого, ні в самого Бориса.

— Отець наставив мене над усією браттею, хоча були й ліпші за мене.

Він спроквола потяг ноги до стану, де вже курілися вогнища, й, не склепивши повік усю ніч, раннього ранку майнув до Керкенітиди, вирішивши вилити перед братом душу, мовби то був не брат, хоча й старший і сивий, а небіжчик-отець Буйтур. Як мовить Рядко, твердо сказав він, так і чинити-йму, й не через те, що ледь розвиднилось, а з якихось інших причин, і князь турицький стояв за ровом до самих полуднів. А в полуднє гору взяла знову кров, гаряча й люта кров, кип'ячена й перекип'ячена в січах і ратях. На заборолі не з'явилося жодного шолома, хоч Борис був певен, що звідти стережуть кожен його крок. Тоді лють Борисова перейшла в сором, а далі спалахнула таким вогнем, що Борис просто побіг назад до озера, де на нього чекали п'ять сотень бориславльських воїв. Обліжних веж, кількаповерхових гуляй-городень він тут не мав, не мав навіть звичайних драбин та лізниць, але якщо людину наскрізь пропікає сліпий шал, їй стає геть байдуже до всіх на світі доводів.

П'ять сотень воїв до самого смерку закидали рів трохи взбіч од надбрамної вежі, копаючи землю похідними рискалями, що їх мав кожен воїн біля сідельної потебеньки, й коли закидали добрий відтинок і перейшли на той бік, мури здалися їм ще вищими й неприступнішими.

— Найліпше було б змахати назад до Новгорода, — сказав увечері сотник Гудко, й князь тепер і сам, охоловши, пересвідчився, що то було б справді найліпше. Русявий, але чорнобородий воєвода сотні відверто глузував, але се вже не допікало Борисові.

Переночували на старому місці, вранці ж, коли зібралися вертати до Новгорода, в Керкенітиді почувся дзвін. Се вже було щось несподіване, місто після кількаденного сну подавало ознаки життя, й десяток воїв з Гудкової сотні погнали глянути, що сталося.

Звістка приголомшила Бориса. На полудні понад берегом у бік Керкенітиди пливли ладді, було видко вже навіть густі китиці їхніх весел. Увесь стан обернувсь очима в той бік, і по півгодині часу ладді вже можна було побачити й з-від озера.

— До города! — махнув рукою Борис і вихопився на підведеного коня. Сотні одна по одній вишикувалися вслід князеві, й коли підбігли до вчора засипаного рову, брама виявилась одчиненою. Князь повагався, тоді з розгону прогуркотів крізь браму в городі й гнав аж до братового дому.

Князь Рядивой зустрів його при порозі й навіть очей не ховав, коли Борис кинув йому перегірклі за довгі дні слова:

— Зачинився-с? Продався-с отому?

Рядивий мовчки повів його до найдальшої світлиці й, вирядивши звідти двох челядників чи робів, які лагодили розхитану ніжку довгого столу під вікнами, відповів:

— Я-м не був тута, братку. А про тебе пішло, ніби-с наклав головою під Корсунем.

Він заклопотано дивився в очі молодшому братові, й той теж дивився на старійшого Буйтуровича й не знав, що казати.

— Звели своїм людям викидати землю з рову, — мовив він урешті.

Старий Рядко зітхнув:

— Я-м уже звелів. А чи впораються?..

Й досі не вірячи своєму найстаршому братові, бо то скидалося на байку — ота його відсутність, Борис махнув рукою, що було, те було, а що буде — ввидимо, й разом із Рядивоєм пішов оглянути приготування до оборони. Місто вирувало, Діофантові ладді були вже зовсім близько, й кожен городянин по-своєму лаштувався зустріти лихо.

— Коли що — греків переб'ємо, — сказав Рядивой, але Борис на те не відгукнувся, тож старий Буйтурович мовчки поліз на мури перший. З морської надбрамної вежі море здавалося ширшим, і Борис налічив сімдесят ладь дворядових і трирядових. Старійший брат теж закінчив лічити й пояснив:

— Діофант приплив не всіма кораблями. В заводі по той бік Корсуня його вої почали зводити новий город, Евпаторій речений.

— Хто тобі повідав? — зиркнув на нього Борис.

— Хто? Мої стежі…

— Де за Корсунем?

— На півдня дороги берегом.

— А раті скільки тута маєш? — перевів на геть інше Борис.

— Одну тисячу вповні, а ще п'ять сотень з другої тисячі.

Борис подумки підрахував, що на сімдесяти ладдях можна вмістити й шість тисяч воїв, а двадцятьма сотнями проти такої потуги встояти годі, якщо Діофант займе й берег, і всі рови кругом Керкенітиди.

Незабаром передня ладдя пристала до порожніх чалів, за нею підходили інші й теж ставали взбіч, але на берег іще ніхто не сходив, і дрібненькі люди під надбрамною вежею намагались вигребти з рову всю накидану вчора землю до приходу супротистата.

Діофант почав мірну облогу тільки по обіді. З приколених ладь, мов з бездонного міха, сипонули заборонені латами й калантирями чужі вої. Неширока вервечка їхня на поважній од мурів відставні заходила з лівої й з правої руки города, беручи його в обруч. І коли той обруч зімкнувся, до брами підійшло троє понтійців, а середній з них крикнув:

— Таксакісе!.. Архонте Таксакісе, озовись!

Рядивой висилив голову з бійниці:

— Чого тобі?

— Розчиняй обидві брами!

— Хай перед тобою брами аїду розчиняться! — відповів Рядивой, якого понтяни звали по-грецькому Таксакісом. Борис глянув на свого старійшого брата й уперше повірив, що між ними не пролягла жодна тінь.

Понтяни вмовляли Рядка ще довго, обіцяючи не зайняти ні його, ні городян, ні города, тим часом же з ладь ізсаджували облогові вежі — гуляй-городи й підкочували їх, запрігшись по п'ятдесятеро в кожну, навпроти веж Керкенітиди.

А з гір скочувалася довга чорна хмара, яка могла принести й дощ, і сніг…

Розділ 22

У кінці дев'ятого місяця, елафеболіона, коли кумир вітрів Еол послав свого сина Нота, що досі спав по той бік Халкедону, на полуніч і замерзла протока скресла, зі сходу, подолавши Кіммерейський і Тірітакський вали, до Пантікапея присунула численна скіфська рать. По тому, як Борис-Палак після виснажливої облоги нарешті здав Діофантові Керкенітиду й Калос-Лімен — Красну Заводь, Борисів брат Вишеслав, якого пантікапейці звали Анахарсісом, нарешті домовився з верховинськими туричами-таврами й, заручившись їхньою підтримкою, не визнав себе «другом Мітрідата Евпатора».

Вибиті зі своїх твердей Діофантом, верховинські туричі-таври згуртували під Бескетами свої недобиті полки й прилучилися до Вишати Буйтуровича. Старий князь Горіслав уже був негодний тримати меч, але син його, княжич Гойко, повів другою жоною доньку Вишатину й став під руку тестя. Під мурами Пантікапея зібралося добрих три тисячі полку, й Вишата, розташувавши його в царських виноградниках та садках евпатридів, почав правити з Перісада важку дань.

Перісад мав усього п'ять сотень рати й не міг упиратися з'єднаним силам Вишеслава та Гойка, але не міг виконати і їхніх вимог, бо царська скітниця від осени лишалася порожньою.

Савмак запропонував одкупитися від свого незнаного брата, накинувши на кожен двір городу стольного по півміни сріблом, а з евпатридів — по п'ять мін. Але евпатриди, на словах погодившись із великим лоґофетом, на ділі всіляко зволікали й гальмували збирання данини для князя Вишеслава.

— Сім талантів!.. — зітхав на тронній раді великий колісничий Дамон, якого Перісад призначив на час облоги таксіархом пантікапейської рати.

Архонт-маґістрат Гіпподам, сухотний прихильник Савмака, тихенько кашлянувши в жменю, завважив:

— А чим упрешся скіфам? Он вони толочать наші садки, й виноградники толочать. Поки ми тут… — Він знову відкашлявся, шукаючи найменш дошкульного для Дамона слова. — Поки ми тут думаємо, Анахарсісові вої геть попалять усі сливи та персики басилевсових садків. — Гіпподам важко глянув на великого лоґофета й ще похмуріше закінчив: — Ночами ж холодно!..

А Савмак, сховавши очі під бровами, вирішив, що правильно наблизив до себе сього хитрого евпатрида. Перісад зараз устане й підійде до вікна, подумав він, бо сухотний Гіпподам улучив добре. А сі останні слова хитрюга підмостив мені. Жодного разу не назвав мого брата ні варваром, ні ворогом.

Перісад і справді підійшов до вікна й уп'явсь очима в чорні мури Акрополя, за яким стояли невидимі звідси скіфи й толочили його садки та виноградники. Й коли повернувся знову до трону, Савмак уже знав його рішення.

— Дамоне, — сказав благеньким голосом Перісад, — сім талантів — то багато, ми досі платили дань Палакові по п'ять, але ж зволікати не можна. Коли наші роби за декаду чи дві вийдуть копати садки, що вони там знайдуть? Самі пні та попіл. Маєш унести п'ять мін срібла, а як не внесеш, то матимеш збитків на два таланти.

Він умовляв, але се для Савмака вже не мало значення. Решта евпатридів, за винятком трьох-чотирьох, які тяглися по Дамонові, вже були майже згодні, й Савмак умисне байдужим діловим голосом проказав:

— Тоді — до ранку?.. В обід прикличемо Анахарсісових рученців.

Перісад закивав головою, й усі теж почали нерішуче кивати; хоча сі останні слова належало виголосити басилевсові, та евпатриди давно звиклися з таким.

Але рано вранці, щойно над Азійським берегом Боспора встало кволе провесняне сонце, сторожа, яка чатувала на західних мурах та Західному пілоні, помітила в царських виноградниках дивний рух. Скіфи князя Вишеслава-Анахарсіса сідлали коней, а садки евпатридів по той бік некрополя, досі зайняті верховинцями-таврами, тепер просвічували наскрізь: там не було жодної людини.

Архелай приніс вістку Савмакові, й Савмак, і досі накульгуючи після минулих гермей, пішов пересвідчитись на власні очі. З вежі найвищого муру Акрополя було видно довгу вервечку ратників, які поволі їхали Феодосійським шляхом поміж царськими садками та царськими городами в бік Валової брами.

Й доки він дивувався, чому се його незнаний брат Вишата раптом зняв облогу, підбіг «рябоголосий» декарх мечоносців Клісфен і, затинаючись, розповів, що сторожі з Полудневого пілона вздріли півсотні діер і тріер, які вийшли з Тірітаки й уже пливуть поза мисом до Пантікапейської затоки.

— Мітрідат? — вигукнув Архелай, і Савмакові здалося дивним і його дзвінкий голос, і геть недоречний блиск чорних очей.

Він довгим поглядом виважив гектарха й поправив його:

— Може, Діофант?

Архелай нічого не відповів, лише нахмурився.

У протоці дмухав нот, весняний долішній вітер, ладді, помічені строжею, сховалися по той бік обсадженого мису, й коли нарешті виринули знову, всі впізнали насмолені єгипетською смолою важкі білі вітрила понтійців. Останні скіфські вершники зникли за Тірітакським валом, і тоді до пантікапейських причалів підпливла перша ладдя понтян, на якій були таксіарх Діофант і його найближчі люди. Назустріч Діофантові вийшла ціла процесія евпатридів, вітаючи свого збавителя. Його негайно всадовили на врочисту колісницю, супровідників — на інші біґи, й доки решта суден причалювала й причалювала, Діофант уже йшов мармуровими сходами Царського клімакса, помахом вітаючи родовитих пантікапейців, що прийшли вшанувати його аж на басиліку перед хоромом.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tsar_i_rab.docx)Ivan_bilyk_tsar_i_rab.docx
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tsar_i_rab.fb2)Ivan_bilyk_tsar_i_rab.fb2