Іван Білик - Цар і раб (сторінка 43)

Сього разу Діофант мав усі підстави бути гостем самого царя, а не його чинця Дамона, й понтійський таксіарх і наварх скористався з доброї нагоди. Пир почавсь одразу й тривав з невеликими перервами до пізньої ночі. Діофант напівлежав поряд із басилевсом, другим по ньому був Мітрідат, схований під личиною таксіаршого мечоносця, се дивувало евпатридів, їм здавалося геть зайвим — приводити з собою махерофора на врочисту учту, де вшановують тебе друзі, але Діофантові сьогодні було б нечемно заперечувати, й він, крім Мітрідата-Евґенія, привів і Дорілая, й навіть іще одного юнака — двадцятирічного пафлаґонця Неоптолема. По другий бік від царя мостився Савмак, непомітно стежачи за Діофантом, який час до часу позиркував у бік свого махерофора Евґенія. Всі здравиці були на честь героя Діофанта й «далекого, але всім отут близького» володаря його Мітрідата Шостого Евпатора Діоніса. Й смішно було слухати, як жоден, називаючи понтійського полководця героєм і переможцем, жодного разу не назвав того, кого він переміг.

Уранці наступного дня в хоромі діялося невірогідне. Двері екусів, наданих Діофантові та його «махерофорам», не зачинялись. Діофанта поодинці й гуртом одвідали всі без винятку евпатриди Пантікапея, мовби тут царем був не Перісад П'ятий, а він. Ті, що вже встигли побувати в понтійського таксіарха й наварха, поверталися додому на Восьму терасу, та й у затишних екусах евпатридів розмови точилися тільки про нього.

Раз у раз тихо рипали двері й у покоях басилевса, й серед перших був великий колісничий і таксіарх Дамон. Прибравши незалежної постави, полководець доводив цареві, що так жити далі не можна.

— По нас, басилевсе, топчуться всі, кому є в тім охота. Досі ми мали за ровами скіфів, і Палак щоліта приходив тягти з нас жили. Тепер Палака немає, а ми не можемо зітхнути, трясемось перед кожним розбишакою…

— До чого ти хилиш, Дамоне? — блимаючи на нього втомленими червоними повіками, запитав цар. — Кажи вже впрост, аби й мені стало ясно.

— Для чого ображаєте понтійського таксіарха, Перісаде? — вигукнув Дамон, сіпнувши бородою.

То було не все, про що хотів би поговорити великий колісничий, цар се знав, але давав йому волю вибалакатися.

— Про пілони кажеш? — спитав знову він. — Хочеш одкрити пілони?

Дамон повагом кивнув:

— Коли б Діофант мав до того якусь охоту, він би й так узяв наш Пантікапей. Чи я кажу неправду?

— А коли злодій лізе у вікно, невже господар мусить одчинити йому двері? — спитав і собі Перісад. — Чи се теж неправда, колісничий?

Дамона на мить збентежила така думка, та він лише випнув сиву бороду вперед і підійшов до вікна, звідки було видно визубні Дугової вежі Акрополя.

— Коли б у мене, переможця й героя, зачинили перед носом браму, басилевсе, я знайшов би спосіб оддячити таким гостинним господарям…

Се сказав Дамон, маючи на оці Діофанта, але сказане в його вустах звучало так недоречно й чужо, що Перісад хрипко захихотів:

— Ти — герой!? З тебе, Дамоне, такий самий герой, як із… — Він навіть не знайшов придатного слова для виразу й мусив порівняти з собою: — Такий самий, як і з мене. Старі ми поставали, Дамоне, старі й немічні, не можемо ні на коня сісти, ні на колісницю… А згадай-но, як ми колись у Сіндії з тобою!.. Не було ліпшого біґа за наш.

То було схоже на примирення, й Дамон підійшов і сів на найближчому ложу, та Перісад мовби прокинувся від спогадів і рипучо крикнув:

— Ні, ні, того не буде, Дамоне, йди!

Савмак не чув тієї розмови, але він був великим лоґофетом і не міг не знати всього. Побачивши серед Діофантових гостей і лоґоґрафа Полікрата, Савмак потяг його до себе й спитав, дивлячись око до ока:

— Ти також за те, щоб одчинити сьому хижому тигрові брами?

Євнух Полікрат захихикав хитро й глузливо, й се витверезило Савмака.

— Я мав тебе, великий лоґофете, за свого учня. Й досі маю, але в тобі частіше, ніж треба, озивається твоя гаряча скіфська кров. Більше я нічого сказати не маю, можеш мені вірити.

Савмак посміхнувся його ж лукавим посміхом:

— Невже ти полюбив мене, вчителю?

— Вчитель завжди ненавидить своїх учнів, бо вони йдуть далі за нього.

— Хіба в тому є товк, щоб дурніший повчав розумнішого? — майже весело засміявся Савмак.

Євнух випростав зморшки на своїм обличчі, воно стало ще кволішим, але в нього вже бодай можна було заглянути, як у тиху воду каламутного джерела. Євнух промовив:

— Сього просто ніхто не знає, великий лоґофете. Кожен з нас має себе за найрозумнішого. В тому вся хитрість кумирів, бо тільки вони здатні розуміти самих себе.

Савмак із раптовим захопленням глянув на євнуха. Сей женоподібний чоловік, якого він усе життя намагався розкусити, так і лишився для нього сфінксом. Савмак потяг євнуха до свого майже з робською вбогістю обставленого екуса, де порядкувала стара Лія, й вони довго сиділи на цупкому краваті й пили нерозведене дешевеньке міцне вино.

— Споганився царський хором, — сказав євнух. — Колись тут роби пили ліпше пійло, ніж осе ми з тобою. — Він дістав зі згинок свого неосяжного гіматія рурку перґаменів і ляснув себе ними по гладкому, мов у невипрацьованої жони, коліні: — Все підробка, ефебе, все — й вино твоє, й осе писання… Коли людина йде в Царство тіней, її змащують єлеєм, щоб забити дух тліну й вередливий хабарник Харон не погидував витягти з її смердючих вуст стертий обол за перевіз на той бік Стіксу. А держава — теж як людина…

— Що то в тебе? — спитав Савмак.

Євнух Полікрат якусь мить тупо дивився на сувій перґаменту.

— Се те, — озвався він згодом, — за що Перісад покалічив мене; тільки покалічив, а не вбив на смерть!..

І він з огидою кинув перґаменову рурку, мов живу бридку істоту, рурка вдарилась об стіну й знову впала на крават між лоґоґрафом і лоґофетом. Лоґофет розгорнув і почав читати рівною рукою виведені рядки. Уставні й півуставні буквиці були червоні й кричали з мертво-жовтавої собачої шкіри. Глянувши на скам'яніле обличчя євнуха, Савмак заходився читати десь наприкінці:

«…В день гебдоме фтінонтос місяця антестеріона першого року сто шістдесят п'ятої Олімпіади прийшли скіфи тридцятитисячною потугою й стали під стінами священного Пантікапея. Й рекли скіфи: дайте нам дань по п'ять мін з кожного дому вашого, й по драхмі від кожного зубця на заборолах мурів, і по десять мін од святилища кожного кумира, а не дасте — зринемо ваш город разом з мурами й пройдемося плугом по руїнах його. Й ще дайте нам наліжницями по діві непорочній з дому й по робі, аби слугувала наліжниці, а не дасте й сього — не бачити добра ні вам, ні дітям вашим, ні вашим онукам, ані кумирам.

І не затремтіло серце в мудрого й велеміжного басилевса, володаря всіх земель од Феодосії Таврійської до скель Кавказу, й вийшов усеблагий і сонцеликий Перісад, син і онук Перісадів, нащадок Перісада Безсмертного Олімпійця, якому в Пантікапеї чинять требу так само пишно й урочисто, як і всім іншим еллінським кумирам. І встидалися сивих власів його скіфи, й убоялися вогню очей його, й повернули своїх коней усп'ять, і запалися в землю від страху. Й заспівало в священному Пантікапеї старе й мале, славлячи великого царя й полководця Перісада П'ятого Спартокіда, й пеан чути було на обох берегах Боспору, й пирував священний город цілий день і цілу ніч, славлячи визволення, й чужинці з-за моря пливли під його неприступні, Аполлоном обережені мури, щоб почути врочистих пеанів. І прийшов до Пантікапея далекий гість, воїн славний і знаний, увінчаний лаврами багатьох звитяг Діофант, таксіарх могутнього царя понтійського Мітрідата, щоб схилити коліно перед рівним Гераклові героєм. А вулицями до самого ранку ходили процесії з факелами й співали пеани Перісадові, сонцеликому паладинові нашому, який веде свій рід од кумира олімпійського».

Перше, що напучило Савмака, був сміх, і Савмак зареготав, звеселений управністю євнуха, який зумів кожній події надати свого тлумачення й свого змісту, поперекидавши все з ніг на голову. Та що дужче він сміявся, то лячніше ставало йому на серці, й він нарешті замовк і втупивсь у євнуха. Євнух Полікрат косував на нього лівим оком, і в тому оці було стільки п'яної злоби, наче він од усіх на світі людей мусив найдужче ненавидіти саме його, Савмака.

Великий лоґофет обережно поклав сувій туди, звідки й узяв його допіру. Досі євнух Полікрат ніколи не давав йому читати своїх писань, учив на зразках давно віджилих і давно померлих патріархів лоґоґрафи Гелланіка, й Геродота, й Фукідіда, й кого завгодно. Й сього, що нині зробив, Савмакові не слід було робити, бо людина зненавиджує ближнього найдужче тоді, коли її застукають на ганебному й негідному людини вчинкові.

— А про факели ти вже вигадав, — не знати й для чого сказав Савмак.

Але євнух, не зводячи з нього очей, пропищав тоненьким голосом:

— Кажеш, вигадав? Я — вигадав?.. Тоді вийди сьогодні вночі на мури Акрополя. Побачиш факели. Я не довчив тебе, юначе. Ти ще не знаєш багато такого, про що я вже встиг і забути. Факели будуть, се я вже відчув сьогодні, йдучи сюди.

Він непевно зсунувся з кравата й ще непевніше ступив за ширму, де сиділа глуха до всіх на світі розмов Лія. Савмак пішов услід йому, але від порога рушив назад, почуваючи себе зле й негарно. Та євнух раптом пазурями вп'явся йому в душу й потяг до виходу:

— Ні, тепер ти п… підеш зі мною! Коли посмів проч… читати осе ось, то вже мусиш прочитати й інше… Й саме сьогодні, поки я п'яний, бо завтра…

Не звертаючи уваги на евпатридів, які поступалися їм, здивовані, що захмелілий великий лоґофет і зовсім п'яний лоґоґраф ідуть, учепившись один одному в гіматії, вони проминули ґрифонів царського клімаксу, скотилися з Дев'ятої тераси на Восьму та Сьому й почали гатити кулаками в хвіртку євнуха. Спершу виглянув конюший сторож з Перісадових стаєнь, теж обдивився двох поважний царських чинців з голови до п'ят і поволі сховався в стайнях. Лише тоді десь із не знати яких нутрощів лоґоґрафового двору почулася спершу рипуча лайка старої роби Іфімедії, а тоді й сердиті кроки. Вгледівши господаря п'яним, вона склала руки на грудях і подивилася на нього по-курячому спочатку одним, тоді другим оком, наче й не помітивши царевого зятя.

— Не впізнаєш, стара гетеро? — захихотів євнух, але входити не зважувався, бо Іфімедія зайняла собою всю хвіртку.

— А ти себе впізнаєш?

Лоґофет ляснувсь по м'яких стегнах і зайшовся вдаваним регітцем:

— Ти тільки под… дивись на сю кік… кімору, подивись, подивись!.. Та як візьму зараз дрюка, та як розмахаю…

Роба ще раз по-курячому придивилася до нього, тоді враз, мов граблива сойка, схопила євнуха взакарк і потягла до двору, хряпнувши хвірткою в Савмака перед самим носом. Савмак слухав її грубий голос уже через мур огорожі:

— Ехей, ти, гладкий вирізаний кабанюко, як турну зараз у нужник, то й Посідон тебе не відмиє!..

Далі почалося якесь тузіння й вовтузіння, люте й мовчазне, й лише коли все втихло, з хвіртки з'явився й «ведмідь» — діерарх євнухової дворядної ладді Теодор, про якого Савмак лише недавно довідався, що він — метек, одпущеник лоґоґрафа.

— Хайре, кіріє великий лоґофете! — привітався він із знанням чинности й труснув гривою. — Кірій лоґоґраф чекає на тебе в своїм екусі. Не зважай на ту бабу Іфімедію, вона кого завгодно…

Савмак аж тепер подумав, який смішний вигляд мусив мати збоку, й швидко ввійшов у двір. Євнух чекав на нього вельми своєрідно. Він лежав на краваті зовсім голий і тонко свистів носом, та коли Савмак, неприємно вражений сим видовищем, рушив був іти геть, почув за собою плямкання:

— Я сю стару гетеру колись так про…провчу, що… — Євнух прудко підвівсь, аж не вірилося, ніби допіру свистів носом, і прикривсь нижче гладкого черева смугастим простирадлом: — Ти мого сина бачив?

— Кого?.. — Савмак од несподіванки сів на дзиґлик.

— Сина… сина… — проказав євнух і крикнув у двері: — Ехей, стара гетеро! Принеси сюди Ніколая, кажу, ну!

Іфімедія на продиво покірливо виконала його волю й з'явилася з пикатеньким хлопчиком років до півтора в руках.

— Дивися! — сказав євнух. — Схожий на мене хоч трохи?

— Схожий, мов рибка на рака! — віддячила-таки за свою покору Іфімедія й понесла малюка геть.

— Ото тепер мій син, — сказав євнух, знову впавши на крават горілиць. — А що: хай пропадає все моє добро за так? Усиновив його, вже й до фратрії записав минулого місяця. Хай тепер кажуть, що я євнух і нічого не вмію…

Він посміхавсь, але слова його звучали не так весело, й Савмак спитав:

— Де ти взяв ту дитину?

— Ніде! Було в мене двоє робів позаторік: Сінд і Парфянка. Я їх застерігав, нещасних, щоб не встругали мені байстря, — не послухали. То я й узяв його собі за сина.

— А вони?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tsar_i_rab.docx)Ivan_bilyk_tsar_i_rab.docx
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tsar_i_rab.fb2)Ivan_bilyk_tsar_i_rab.fb2