Іван Білик - Цар і раб (сторінка 44)

— Що — вони? Сінда Теодор продав у Візантій, а Парфянку я подарував у хором.

— У який хором?

— Олімпійського цілит… теля.

Савмак пригадав свої позаторішні мандри в мірмекійський заміський хором Асклепія, й од страшного здогаду по спині в нього полізли мурахи.

— Вона вже… померла? — спитав він по часі.

— Ні, ще жива… — Євнух принишк і згодом знову засвистів носом, а коли Савмак, струснувши з себе спогади й здогади, встав, той озвався: — Он отам візьми…

— Де?

— В скрині зверху.

Савмак одважив коване віко скрині й дістав те, задля чого прийшов до сього дому. Грубий стос дбайливо підрізаних перґаменів був згори й зі споду стиснений двома дошками й ізшитий з одного боку. Се не здивувало Савмака, бо в євнуха всі дорогі перґамени зберігалися в такий спосіб. Він одкинув верхню дошку й почав читати чорним тетраменом списані, жодною червоною буквицею не оздоблені рядки:

«В день гебдоме фтінонтос місяця антестеріона першого року сто шістдесят п'ятої Олімпіади прийшов під мури Пантікапея Анахарсіс, брат Палака, скіфського царка, переможеного Діофантом, сином Діофанта Синопського, й Перісад затремтів, і наклав Анахарсіс дань многу на царство Боспорське, й цар почав знімати кожен обол із своєї давно спорожнілої скітниці, де велися самі миші та пацюки. Й мав Анахарсіс воїв жменьку, та нікому й на думку не спало захистити землю прадідів. І всі ще раз побачили, яка нікчема сидить на царському троні та як глибоко загнилося все царство. Кожен евпатрид готовий гуртом і вроздріб продавати вітчу землю кому завгодно: й сенаторові римському, й цареві понтійському Мітрідатові, й усякому, хто назвав би себе покупцем сього славного колись города.

Й коли з'явився на діерах і тріерах Діофант Синопський, усі в Пантікапеї сказали: ось наш покупець. І багато дехто в городі вже тягне руку по ньому, й мало хто впирається, бачачи нікчемність останнього в династії Спартокідів, і лише скіфи пантікапейські почали збиратися купами…»

Савмак зиркнув на лоґоґрафа, який уже не спав, а тільки вдавав заснулого, й сердито ляпнув верхньою дошкою:

— Се що? Одне — для царя, а друге — для себе?

— Для людей, для людей! — квапливо заговорив, не підводячись, євнух, тоді таки підвівся, й голос його від хвилювання аж шкварчав: — Перісад помре, й солодкий єлей піде за ним у могилу, й уся їхня влада западеться в тартар, а се буде! Буде, побачиш! Ти молодший за мене й доживеш, коли люди перегортатимуть осі аркуші перґамену, й дошукуватимуться правди, й знайдуть її ось тут… — Євнух скотивсь із кравата, простирало потяглося за ним, але він підібгав його ногами й укляк біля скрині з дорогими йому перґаменами, тоді враз притих, споважнів і почав горнути висле голе тіло в полотнище простирала. — Думаєш, правдивий історик у наші дні може писати правду? Правда розкриває всі виразки й усю гидоту, а сей труп, — євнух широким рухом махнув у бік Акрополя, де мешкав цар, — сей труп смердить і тому змащує себе всіма на світі пахощами й єлеями, щоб забити дух тліну й сховатись від людей.

Кожен вертається на стару стежку, подумав Савмак, дивлячись на споважнілого історика. Се він уже чув од нього, та воно раптом ще дужче вразило його, ніж раніше.

— Й ніхто не знатиме твого ймення, — сказав Савмак. — І ніхто не повірить, що се писав ти, бо ти все життя змащував Перісада медом.

Проти сього не можна було заперечити, й господар дому знову почовгав до ліжка.

— Але історикові не се — головне, — кволим голосом одповів євнух. — Історик живе для правди, щоб його правду знали ті, що народяться після нього. Я задля сього ім'я своє офірую. Підпишу в кінці: «Історії сі склав і записав лоґоґраф Скімн, для якого над усе була істина».

— Скімн уже давно помер.

— Не вельми давно, — з сумом глянув на нього євнух. — І він був молодшим од мене, й усі повірять, що сі писання склав він, коли нікому буде заперечити, бо люди не безсмертні. Згадай Платоніка: «Ми не пам'ятаємо людей, які жили перед нами, але так само й нас не пам'ятатимуть люди, які житимуть пізніше». Вічною лишається тільки істина.

Савмака се схвилювало дужче, ніж він міг сподіватися. На пам'ять спливли власні роздуми й власні вагання, й він із запалом вигукнув:

— Але ж Платонік мовив й інші слова! Він казав, що в світі не буває нічого такого, що б уже не було колись, усе повертається й вертає на стару стежку, й коли тобі щось видається новим і не баченим, не вір очам своїм: се вже теж було в давніші часи, лише ми про нього не знаємо!

Він вийшов, аби забути про все дрібне й огорнене мулом буднів. Серце його билося важкими поштовхами, наче після струсу, й у голові стояв лункий відгомін того биття. Якась думка, велика й досі не звідана, витала навколо нього, він спробував осягнути її, але не міг зосередитись. Вулиці вирували людом, усяким збудженим людом, наче в Пантікапеї народився новий кумир і всі шукали його й не знаходили.

Кумири народжуються в нашому серці, подумав Савмак і рушив навпростець аґори, для сієї пори дня незвично гомінкої. Й вони народжуються в несяжній радості або у великому горі, в час потрясінь, — думка виструнчувалася сама, й він ішов, продираючись у тисняві пантікапейців, не чуючи вигуків і голосів, спрямованих до нього, й дослухався лиш до одного, народженого в серці, голосу.

Пізнього вечора, коли небо всипали весняні зорі, він виліз на мури Акрополя й пішов попід визубнями кам'яного заборола, й що далі йшов, то дужче переймався радістю передчуття. Лоґоґраф казав правду, подумав Савмак. На верхніх і нижніх терасах палахкотіли вогні, десятки, сотні факелів, і що нижче від Акрополя, то їх ставало рясніше. Всіх вільних од сторожування на мурах воїв Дамон кинув у те вже давно не бачене в Пантікапеї вировище, та що могла вдіяти сотня-друга гоплітів супроти цілого міста. Коли вогонь охоплює скирту сіна, — згадав Савмак байку Езопа, то марно гасити його: від води полум'я ще дужче розгоряється.

А те, що Савмак бачив з високих мурів Акрополя, було й справді схоже на пожежу.

Акрополь стояв німий і глухий до того, що діялося в городі, та се теж могло бути оманою. Біля засуненої колодами брами чатували сторожі знадвору й ізсередини, на мурах та вежах теж тьмяво зблискували до далеких факелів щити варти, а півсотні вбраних у римські лати гоплітів розташувалися просто серед хоромного двору, на басиліку, біля подоби Перісада Олімпійця.

Рада зібралась із самого ранку, коли з молодого листячка на священній бузині ще й роса не висохла, й евпатриди та чинці були брезклі й невиспані, мов після глухого перепою. Минула ніч далася їм узнаки, і Дамон схвильовано переповідав їм і Перісадові, який чи то куняв, чи просто час од часу схиляв на груди обважнілу від думок голову. Цілу ніч гопліти Дамона розганяли натовпи й збіговиська, та городяни з однієї тераси переходили на іншу, й знову спалахували сутички, й на голови гоплітам з-поза мурів летіло каміння й дрюччя.

— Чого вони хочуть? — спитав, мов прокинувшись, Перісад.

— Чого?.. — Дамон підвівся й почав говорити стоячи: — Одні кричать проти шанованого Діофанта, понтійського таксіарха, наварха й нашого благодійника, інші ж кричать, що треба цуратися дружби з Діофантом та Мітрідатом Шостим Великим Евпатридом Діонісом.

— Ото й усе?

Дамон розгублено закліпав, охопивши поглядом усіх присутніх, наче шукав у них сили й підтримки. Савмак лише слухав, глибоко в підбрів'ях сховавши вічі. Перед радою архонт-маґістрат Гіпподам зайшов до нього, коли той ще тільки вмивався після сну, й розповів, сухотно кахикаючи, що найбільшими гуртами цієї ночі збиралися пантікапейські скіфи — карамевти, золотарі, кувачі та інший технітський люд з нижніх терас, до них прилучалися й скіфи-купці, й навіть чимало греків, і всі вони вимагали зовсім не того, про що казав Дамон Перісадові. Вони ходили терасами, закликаючи не слухати ні тих, ні тих, а закликати до себе князя Бориса й відчинити перед ним брами міста. Й раз по раз вигукуючи Савмакове ім'я, називаючи його «царем Боспору».

Дамон так нічого й не відповів цареві, тож Перісад, заплющивши вічі, спитав:

— У поруби багатьох зачинено?

— Більше нікуди, — відказав Дамон. — Мов яблук у кошику.

Так само не розтуляючи повік, Перісад промовив:

— Розіпни двох або трьох коло хорому Кібели.

— Я вже поставив хрести! — Дамон ожвавився. — Але не коло Кібелиного хорому, а біля Полунічної брами. Наш друг і благодійник Діофант ображений отими факелами, а ми не можемо в сей важкий для царства час нехтувати таким другом. Я, всеблагий басилевсе, поставив п'ять хрестів, і хай тіла ворогів твого царства тіпаються на них до скону.

— Хай буде п'ять, — із заплющеними вічми проказав цар Боспору. — П'ятьох найзапекліших, що хотіли відчинити брами Діофантовому військові.

— Як?!

Перісад аж тепер глянув на Дамона й на всіх і, нічого не додавши, вийшов, тягнучи ногу.

Хрести так і лишилися гуляти цілий день, і цілий день до царя ходили евпатриди та інший чинний люд, а пізнього надвечір'я завітав і гість Перісадів — понтійський таксіарх і наварх Діофант. Він просидів у царя до півночі, тим часом коло дверей у царські екуси стояла варта, й се означало, що ніхто не повинен чути розмови царя з понтійським воєначальником.

Савмак не втручався в хід подій, але євнух, який тепер сидів у хоромі з ранку до вечора, запевняв Савмака, що події розвиваються на його, Савмакову, користь. У тому запевненні великих радощів не було, але молодий лоґофет знав, що євнух ненавидить Діофанта ще дужче. Савмака євнух мав за скіфа й варвара, зате грек Діофант заслуговував на найвище презирство, бо старався навіть не для себе, а для свого володаря Мітрідата, нащадка перських царів Ахеменідів — Кіра, Дарія й Артаксеркса. Якщо б священний Пантікапей діставсь Мітрідатові, то дістався б назавжди, навічно, до скону днів, або, як казали юдейські пророки, до Страшного суду.

Вранці Перісад нікого не впускав до себе, невільники говорили в його покоях пошепки, ходили навшпиньках і завертали всіх од царських таламусів-спочивалень:

— Нездужає найясніший… Нездужає після вчорашньої розмови з гостем заморським…

Але в обід стало відомо, що ті п'ятеро хрестів, які цілий учорашній день лякали городян жахливою, сповненою таємничих погроз голизною, вже дочекалися своїх жертв. Савмак послав Лію глянути, кого розіп'ято, та стара роба, повернувшись, не могла від потрясіння й слова мовити. Савмак удався до послуг махерофорів, і незабаром «рябоголосий» декарх Клісфен притишеним голосом, як таємницю, повідомив:

— Археллл… Архелаєвого економа, кривого Хіріс… Хірісофа ке-керамевта. Ну, й ще трьох. Усі кричали впустити Ді-Діофантовий полк до Пантікапея, великий лоґофете!

Діофант по обіді теж зачинивсь у відведених йому екусах, як і Перісад, і теж не приймав гостей, а після заходу сонця таки домігся в царя нової розмови. Зустріч їхня тривала й сього разу до півночі, Савмак, не дочекавшись краю, пішов спати, коли ж прокинувся, Лія сказала йому, нахилившись до самого вуха:

— Перси, дитино моя… Втікай кудись…

І не через те приохочення, а від її звертання, якого Савмак змалечку не чув, йому стало шкода й доброї старої Лії, й себе, й ще чогось, чому Савмак і назви не склав би. Він вихопився в анфілади й побіг на площу басиліки. Важко зоружених римським обладунком гоплітів коло царя-кумира вже не було, брама ж Царського пілону світилась розчинена.

Савмак побіг до пілону й побачив у хвіртці крайнього дому заспану Іфімедію.

— Де твій господар? — спитав Савмак, хоча євнух Полікрат зовсім не був йому потрібен.

— Ось я! — почулося з двору, й попід руку мужеподібної жони просунулося баб'яче видиво господаря дому. — Проспали ми, лоґофете, царство! — сказав євнух, і досі виглядаючи з-під руки Іфімедії. — Проспали й пробз…

Не звертаючи уваги на його непристойний вираз, Савмак побіг у навстіж розчинену, ніким не чатовану браму Царського пілону.

Перших воїв Діофанта він побачив одразу за хоромами Зевса Евпатора та Зевса Робітного. Обвішані зброєю й невиспані понтійці байдуже сиділи попід мурами й хвіртками городян, і ся їхня байдужість найбільше вразила Савмака. Що далі вниз головним узвозом ішов він, то ряснішало чужинців, а в браму Полунічного пілону заходили нові й нові сотні.

П'ятеро хрестів праворуч од надбрамної вежі знову стояли вільні й, широко розчепіривши обійми, чекали нових жертв.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tsar_i_rab.docx)Ivan_bilyk_tsar_i_rab.docx
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tsar_i_rab.fb2)Ivan_bilyk_tsar_i_rab.fb2