Іван Білик - Цар і раб (сторінка 45)

Пантікапейців на вулицях було зовсім мало. Повиходили тільки ті, хто під тріщання факелів минулої й позаминулої ночі волав про дружбу з Діофантом. Вони виносили з дворів ще засмолені амфори вина й частували визволителів. Савмак пішов угору Головним узвозом, та на розі аґори несподівано й для самого себе звернув на Першу терасу. Жовто-зелені смуги знайомого паркану ліворуч примусили його серце болісно стиснутись. Він стояв і дивився, хоча за строкатим парканом уже давно жили нові й напевне чужі люди. Він почав дивитися на юрмовисько з протилежного боку вулиці, та відчуття щемкого суму не полишало його. Савмак проминув Дамонів двір і натовп коло двору й поплентав аж до амфітеатру та Діонісієвого святилища, де не бував років зо два. Коли б хтось оповідав раніше, ніби любов здатна тримати людину й на відстані стількох стадіїв і стількох літ, він би засміявся вигадникові в очі, тепер же йшов і йшов, мов сновида, заполонений раптовим спалахом почуття.

Се як жар у попелі, подумав він, обминувши амфітеатр з верхнього боку. Ми думаємо, що він уже давно згас, а він тільки дрімає.

— Фратре!

Савмак од несподіванки здригнувся й став. Таким словом до нього звертавсь один-єдиний чоловік у цілому городі, його Савмак не бачив од самих гермей. От, убраний не по-весняному в теплу безрукаву гуньку, махав йому з брами Діонісієвого хорому.

— Що ти тут чиниш? — спитав він русинською мовою, й Савмак лише здвигнув плечем, бо не міг би й сам собі відповісти на таке запитання.

— А ти? — спитав Савмак, подумавши, що мав би бодай тепер поцікавитись, як почувається колісничий і чи добре зрослися ребра після тієї «піррової перемоги» на гермейських іграх, бо тільки від старої Лії чув, що От вельми довго не вставав із кравата.

Колісничого пересіпнуло злим сміхом:

— Чиню требу грецькому кумирові! Хіба-с не чув за мене, болярине?

Гіпподам розповідав Савмакові, нібито найзапеклішим прихильником «скіфського царя Палака», тобто князя Бориса, був тієї ночі колісничий От, і Савмак аж тепер кивнув у відповідь фратрові, але ж хором Діонісія не давав права притулку. Савмак нагадав про се, та той недбало махнув рукою:

— Тута маю приятеля, жерця, тож коли що, він мене сховає. Мислиш, у хоромах Посідона та Ахілла Дельфінія не займуть, коли що? Ого-го! Не чув єси про того Діофанта, коли таке речеш!.. — Він притяг Савмака до себе й палко зажебонів: — Послухай, брате, сховайся й ти, не важ головою вдруге, вона ще придасться, твоя голова!

Савмак поволі відтрутив його руку й пішов вулицею Першої тераси назад. Тоді, майже рік тому, він утік од безглуздої смерти, й сей От не кинув його в біді. Але чого він, Савмак, за сей рік домігся й що, власне, змінилося відтоді в його житті?

Усе повертається на старе, згадав він слова Платоніка, бо навіть земля — й та кругла. Сей несподіваний поворот думки спершу здивував його, та, дійшовши до смугастого зеленаво-жовтого муру, він мусив згодитися й з Платоніком, і з самим собою, й майже вголос проказав:

— Ніщо в світі не трапляється вперше.

Біля багато оздобленої мармурової брами навпроти й досі юрмився люд. Се були прибічники Дамона, які поза тої ночі вимагали впустити в місто Діофанта. Тепер сі люди враз почулися на коні й узяли дім свого вождя в облогу. Вони, кожен обнявшись із одним і двома понтійськими воями, пили вино й закушували фініками, а троє коротко стрижених, мов римські сенатори, робів великого колісничого ходили поміж них і доливали з амфор червоне вино, яке аж сюди тхнуло молодим оцтом.

Савмака сього разу помітили, й до нього, стрибаючи на дерев'яній нозі, прикульгав головний керамевт царських черепичень Хірісоф:

— Може, сядеш, твоя ласка, з нами, великий лоґофете?

Савмакові поза шкурою продерло морозом, і не від страху перед сим набродом, а тому, що він уважав Хірісофа мертвим.

— Не лякайся, кіріє, — лагідно сказав Хірісоф, угадавши думку великого лоґофета. — Я не з царства тіней повернувся. Ті четверо дали дуба ще до півночі, а мені байдуже! Тільки руки трохи понатирало, глянь! — Він випростав руки, які досі тримав під гіматієм, і Савмак побачив змащені оливою червоно-сині борозни, що пов'їдалися безногому керамевтові до кісток. — Слава кумирам! — сказав Хірісоф. — Вони вчасно відібрали в мене ногу, й мені було дуже легко висіти на хресті. А ті, що з обома ногами — тіу-у!.. — Старий метек свиснув і показав великим пальцем униз. Він і досі ясочкою заглядав у вічі Савмакові, та Савмак здогадувався, скільки важить його посмішка й чим вона може обернутися щомиті. — Чи не сядеш із нами, підлими, отут-о в пилюці випити ритон Дамонового винця?

З гурту почали вигукувати двозначні здоровлення Савмакові, й Савмак поплентав далі, переслідуваний голосами й висвистами.

— Якщо хочеш поговорити з шановним Діофантом — скажи! — почув Савмак сміх безногого керамевта. — Я проведу тебе, він тут, у Дамона!

Головний узвіз був уже забитий понтійськими воями, дехто заходив на подвір'я городян, інші й досі чемно сиділи попід парканами та на сходах, а за брамою Царського пілону було порожньо, навіть евпатриди не вешталися на своїй Восьмій терасі. Всі вони зараз у Дамона, подумав Савмак. — Усі, бо такий закон зграї. Він рівним кроком піднявся царським клімаксом і так само спокійно проминув головну браму хорому. Ніде не було ні душі, тільки в далеких анфіладах майнула згорблена постать Лії, й у тому теж була закономірність. Савмак ішов анфіладами царської половини, яким, здавалося, не буде кінця, й коли дійшов до тронного екуса, почув збуджений жіночий голос:

— То ти відчинив йому пілони? Ти?.. Скажи — і я накладу на себе руки!.. Я знаю, се ти зробив. Ти ненавидиш мене, що я не народилась мужем, і зробив се в наскоці старечої помсти!..

У сьому домі всі ненавидять одне одного, подумав Савмак і відчинив важкі двері. Цар сидів долі, біля підніжжя свого трону, в повному бойовому обладунку, навіть щит, який споконвіку висів над троном, тепер лежав догори ремінням коло Перісада. Вероніка ж стояла над ним і, мов сліпоока кумира Феміда, таврувала свого батька простягненою вперед рукою. Побачивши Савмака, вона підбігла до нього й залилася слізьми, повисши в нього на шиї, безвільна й убита горем.

— Захисти мене, захисти!.. — хлипала вона в безтямі. — Він і тебе ненавидить, що віддав мене за тебе… Він усіх нас ненавидить… Усіх ненавидить!..

Савмак підняв її й поклав на перше-ліпше ложе, як клав безліч разів на свій цупкий, майже невільницький крават, коли басиліса Вероніка, знехтувавши поконом, приходила до його таламусу серед ночі, перебравшись в гіматій своєї роби Електри. Вероніка зіщулилася й притихла, сторожко пильнуючи кожен рух Савмака, й коли він підійшов до Перісада й так само легко, як допіру її, підняв на рівні ноги й поставив, крикнула:

— Не вбивай його!

Савмак узяв басилевса за ріденьку сиву бороду й підвів угору:

— Се ти зробив?

Старий цар почав пручатися й видирати борідку з його рук, але Савмак тримав міцно.

— Пусти…

Савмак побачив у його очах сльози й з огидою відтрунив од себе:

— Боявся віддати доньку за роба? Тепер і сам робом будеш, кумири тобі не подарують. Будеш робом Мітрідата. Чи то пак: «другом понтійського царя»!

— Ні, ні! — раптом захрипів Перісад і почав бити себе в груди: — Не я відчинив і не я велів одчинити. То Дамон, Дамон, хай буде прокляття його насінню! Дамон…

Савмак вийшов і потяг ноги до свого таламусу. В хоромі було тихо й мертво, мов Гермес повиряджав усі душі до царства тіней, але сій тиші не належало довірятися, бо в хоромі все з гори до низу просякло оманою. В щілини всіх дверей і ширм за Савмаком стежили десятки пар очей, і він одчував їх, мов поколювання голками по шкірі, але байдуже тяг ноги далі й далі.

Ся тиша тривала до кінця дня й до сходу сонця, й коли сонце ожило й осяяло визубні муру за Савмаковим вікном, усе раптом ожило й загомоніло довго тамованими голосами. Цареві в гості завітав Діофант, який досі сидів у Дамона, та се гостювання тривало дуже коротко, й він знову пішов, дзенькаючи срібними острогами об мармурову підлогу хорому.

Як потім довідався Савмак, Діофант вельми люб'язно попрощався з Перісадом і ще люб'язніше запевнив його, що незабаром знову повернеться. Понтійська рать квапливо кидала город і точилася крізь браму Полунічного пілону до пристані, а городом уже гуляла радісна звістка, що скіфський цар Палак, якого Діофант розбив ущент і поклав був на обидві лопатки, раптом відкинувсь і повернув собі городи Керкенітиду й Калос-Лімен, званий скіфами Красною Заводдю.

Пантікапейці раділи з того, що ще вчора лякало їх, і в тому теж була вічна істина, бо від радости до смутку кумири лишили відстані в один-єдиний крок.

Розділ 23

Забравши воїв з Пантікапея, Діофант одіслав їх до Херсонеса й, лишивши на Дорілая, а коли внавсправжки, то під оруду самого царя Мітрідата, подавсь однією лише ладдею через Понт Евксинський до стольниці Понтійського царства Синопи, де вже чекав споряджений добрий полк важко зоружених комонців і пішаків.

Доки він барився в Синопі, Мітрідат запасся в Херсонесі харчем, бо в голодранському Пантікапеї всі припаси скінчилися, й почав відходити до Керкенітидської затоки.

Він підійшов увечері, бо весняна буря серед білого дня відкинула була його ладді далеко в море, й се несподівано повернуло йому на користь. Скіфські вивідники на човнах-чайках, уздрівши понтійців далеко від берега, донесли се Борисові-Палаку, й той поквапивсь перевести всі ладді турицького княжича Гойка на полуніч, сподіваючись появи ворога спершу коло Красної Заводі — Калос-Лімена.

Й се була головна помилка Бориса-Палака.

Слідом за ладдями він вирядив і свою рать у Калос-Лімен, лишивши в Керкенітиді брата, старого князя Рядивоя, з малою залогою. Вже десь на півдорозі він зрозумів, що чинить не те, але доки повернувся до Керкенітиди, минув увесь день і ціла ніч, за сей час понтійські ладді пристали до берега й Мітрідат без особливих трудів вийняв з Керкенідити й Рядка, й усю його нужденну рать у триста п'ятдесят мечів і зачинився в городі сам, тримаючи пристань під прицілом легких катапульт.

Борис-Палак спробував виправити свою помилку, та марно. Катапульти кидалися з мурів камінням і важкими, мов сулиці, стрілами, князь постояв оддалік день, а після смерку знявся.

З такою малою раттю, як у нього, можна було хіба що відсидітися за високими мурами, й він рушив угору, до Красної Заводі.

Сей город створили самі кумири, ліпшого місця годі було знайти. Красну Заводь, у якій спочатку жили туричі, потім обжили греки, поступово витіснивши первожителів, оточили город невисоким кам'яним муром. Вищого зводити й не виникало потреби, бо город лежав на довгому півострові між морем, затокою та гарним озерцем. Лише з одного боку, східного, від суходолу, мур був значно вищий і товщий і мав дві надбрамні та дві наріжні вежі. Рів сполучав затоку з озером, се була найтихіша в світі пристань, ще в давнину поморяни-тури назвали її Красною Заводдю, а греки сю назву переклали по-своєму: Калос-Лімен.

Коли мешканці городу хотіли, вони могли не пропустити в озеро через рів жодної ворожої ладді. Їхні ж судна стояли попід полудневими мурами, захищені від обстрілу широкою гладінню заводі.

Ворог не міг наблизитися до городу й з боку моря, бо на п'яти вежах полунічного та східного мурів стояли пороки й катапульти. В сей город, який удався ще під руку його вітця Буйтура, й поспішав тепер князь Турицької землі Борис, якого греки звали Палаком.

Під Борисовою булавою були його брати Войко, Станко, Грядич, Ізімир і Стоїл, був син верховинського князя Горіслава — Гойко, навіть велій болярин Богдан, якого Борис викупив у Діофанта після поразки восени. Та раті під рукою в Бориса було всього три з половиною тисячі й чотирнадцять ладь Гойкових на два ряди весел кожна.

Коли підходили Керкенітидським шляхом до города й над тихим плесом заводі побачили низькі мури, велій болярин Богдан зітхнув, і князь теж зітхнув, упіймавши його на думці.

— Аби смо були здорові, — сказав він сам до себе. — Доведеться піднімати сей західний мур.

Але болярин не погодився:

— Піднімай — не піднімай, до неба ж не піднімеш…

Княжич Гойко почав ще здалеку лічити свої ладді й недораховувався двох. Він зострожив коня й погнав понад берегом заводі до рову, болярин же неприязно дивився йому вслід. Борис перехопив його погляд і собі погнав, лише не за Гойком, а до Західної брами. Сей княжич дозолив йому чи не найбільше за всіх. Після осінньої поразки Борис мусив підкоритися Діофантові, брат же Вишата, нарешті змирившись із Гойком, разом із ним пішов на власний розсуд правити дань з нікчеми Перісада. Й вони були б узяли дань, коли б знов не зрадив Гойко.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tsar_i_rab.docx)Ivan_bilyk_tsar_i_rab.docx
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tsar_i_rab.fb2)Ivan_bilyk_tsar_i_rab.fb2