Іван Білик - Цар і раб (сторінка 50)

Раніше сього добра бувало на аґорі купами. Торгівці ретельно готувалися до весільного місяця гамеліона ще з осени й літа, а потім, узимку, до схід сонця, коли город спав, звозили товар возами. Тепер же товару в ятках і рундуках було зовсім обмаль, і хоча ціни зросли втричі й вп'ятеро проти минулих років, але народ рвав усе з рук, бо торгівля в Пантікапеї занепала, се так, і міді та срібла стало нізвідки брати, се теж так, але весілля в усі часи лишалися весіллями, й кожен пнувсь із власної шкури, аби не потьмарити радости ні собі, ні своїм дітям, які так швидко повиростали.

До того ж сьогорічний день весіль мав бути особливим і запам'ятатися городянам на все життя. Коли через багато літ жони зберуться чи на Діонісіях, чи на «котлах» у третій день Антестерій, вони згадуватимуть день свого весілля, й особливою пошаною користуватимуться ті жони, які виходили заміж на декади, разом із царівною Веронікою.

Й найбільше за всіх пантікапейців були вдячні цареві лихварі-трапедзити, купці та перекупники, флейтисти, шевці й власники золотарських ерґастеріїв, і перетоптана вщерть аґора клекотала пристрастями від світанку до пізніх полуднів. Роби-азійці носили важкі міхи й амфори на головах, підмостивши на маківку вовняний бублик, а хто не мав роба, той тяг придбане на власній спині, пріючи й на ходу підраховуючи, скільки драхм лишилося вдома й скільки він переплатив за свою покупку проти хоча б позаминулого року.

Усі хвіртки Пантікапея, за якими жили наречені, рясніли жінками та ґірляндами з колосся торішніх ужинок, соснових гілочок, барвінку й дафінового листя — лавра. Та найбільше вражав Акрополь. Величезна зелена ґірлянда, де-не-де поцяткована яскравими квітами з ясно забарвленої соснової стружки, провисала над Царським пілоном двома розкішними кінцями. Вінки висіли на всій вулиці, що вела від брами Царського пілону до Царського клімаксу, навіть на шиях чотирьох ґрифонів, з нагоди царського весілля вимитих лугом і до блиску натертих сукниною. Вінки з барвінку й калини яскріли на шиях подоб Перісада Безсмертного й усіх решти царів Спартокідів, які володіли колись Боспорською державою. А сам царський хором був прикрашений двома гірляндами: одна тяглася попід фронтоном, друга ж провисала з кожної колони довжелезного перістилю. В глибині над дверима головного входу зеленіла третя, в якій поблискували золоті кульки та золоті лідійські статери з ликами давніх царів. Обабіч стояло два високих необмолочених снопи — житній і пшеничний, а між ними збігав сходами вгору, в ґінекей, довгий червоний килим, поки що накритий зверху рогожами: на декади, в день весілля, рогожі познімають і ним в обійми свого чоловіка зійде царівна, яку евпатриди, ставши обабіч під парапетами внутрішнього клімаксу, обсипатимуть зерном і золотими та срібними номисмами.

Савмак спершу подивував з тієї зміни — Перісад ненавидів його кожним подихом своєї душі, й се не становило таємниці ні для кого. Тоді він подумав, що справа не в любові чи зненависти, а в чомусь більшому — й ще дужче здибився. Діофант із своїм приховуваним царем побив Бориса-Палака, й тепер Перісад хоче знову скористатися ним, Савмаком, як огорожею для свого нікчемного, хиткого, зубожілого й по-суті сміховинного царства. Він оддає мені Вероніку, щоб царями в сій землі й надалі були його нащадки, сказав собі Савмак, бо мої сини будуть його внуками й матимуть у жилах загуслу кров Спартокідів.

Тоді він згадав старшого брата Бориса, про якого останнім часом дуже багато думав, сміховиння готованого Перісадом весілля раптом обернулося до нього іншими гранями, й він більше не чинив опору.

Та й Перісад, після довгих місяців хвороби ставши схожий на власну тінь, усіляко запобігав перед майбутнім зятем, знаючи його впертість і незгідливу вдачу. Тепер я ждатиму Перісадової смерти, — подумав Савмак, і він теж се знає не гірш од мене, та головне не в сьому…

Головне було в іншому, й воно тісно перепліталося з братом. Бориса підібгав під себе Діофант, отже ж і Мітрідат, Борисові належало допомогти звільнитися від їхньої важкої опіки, а се можна було зробити, тільки здобувши всю повноту волости тут, у Пантікапеї.

У Савмакові раптом прокинулися братні почуття, й він із завмиранням у серці дослухався їх, щемких і досі не звіданих. А згодом, поступово й непомітно, вони почали перекидатися з Бориса на інших братів і на все, чим вони жили, й на їхню землю, й на їхніх людей, які так несподівано виявились одноплемінцями. Савмак дякував кумирам і сліпому випадкові, що розтулили йому вічі й вивели з зачарованого кола, бо почуття крови було чимось геть відмінним од усього, що всі роки оточувало Савмака, чужинця й самітника серед чужих людей.

Він ходив нескінченними екусами й таламусами своїх нових покоїв, куди нарешті згодивсь переселитися, й думав про рідного брата. Був тетрас істамену, четвертий день місяця, до весілля лишалося шість день, похмурий ойконом-домажирич, колишній метек, а тепер — один з найбагатших громадян, Зеноній, порядкував зі своїми робами, готуючи покої до весілля. Роби тягали ложа й столики, з кутка в куток переставляючи порожні гідрії та триноги, хоч усе стояло на місцях давніх і звичних.

І ще думав Савмак про Вероніку, сю тепличну мімозу, яка перед весіллям несподівано для нього обросла шипами. Вона довго чекала сього дня, думав Савмак, і тепер боїться за себе й за мене. Ті шипи не личили їй і здавалися чужими, се Савмак знав і не дуже дослухався до голосу Вероніки, який лунав то в одному, то в другому екусі.

Довгі місяці, коли вона ночами приходила до нього, перебравшись у гіматій своєї роби, змирили їх і навіть зблизили, чого Савмак найменше сподівався. Вероніка в його обіймах була втіленим вогнем, і, думаючи тепер про неї, Савмак не без жалю знаходив причину сього невірогідного зближення не в тому вогні й навіть не в дитячих мріях, ущерть заповнених Веронікою, а в чомусь, що вивищувало його у власних очах. Вона перша розкрила переді мною таємницю жіночого тіла й жіночого світу, подумав Савмак, хоча се було дуже дивно, бо навіть наймолодші ефеби мали власних наліжниць, а чи бодай бігали до дешевеньких міських гетер, якщо наліжниця виявлялася не по кишені.

— Зевсе!

Савмак, замислившись, і не почув, коли до напівприбраного таламуса ввійшла Вероніка. Сим недозволеним для смертного ім'ям вона звала його щоразу, лишаючись із ним віч-на-віч. Спочатку почала була звати Аполлоном, але се нагадувало Савмакові Архелая, та й звучало воно ніби насміхом, не тулячись до його грубого обличчя. Ти — мій кумир, у хвилину розчулення казала вона. Як же маю звати тебе? Савмак сердито буркнув: Гефестом! Але олімпійський коваль Гефест був кривим на ногу, Вероніка ні за що не погодилася й відтоді звала його пошепки Зевсом, і се нагадувало йому дитячу забаву, яка перестала тішити дорослого. Се від того, подумав він, дивлячись у ясні карі вічі басиліси, що я по-справжньому досі любив тільки одну жінку, а сю полюбити не зможу…

Савмак холодно глянув на щасливу наречену й сам розізлився. Так було щоразу, коли він при Вероніці згадував іншу. Царівна відчула в ньому зміну й поблідла, й се теж не було для нього новиною.

— Який сьогодні день?

— Тетрас істамену! — непривітно відповів Савмак. — Ти задля того й прийшла, щоб спитати?

Вероніка тихо проказала:

— Я ще тебе сьогодні не бачила, Зевсе… — То було не зовсім так, бо тетрас істамену почався з третьою вартою, о дванадцятій ночі, а вона пішла з його вигрітого кравата після четвертої варти, — Тебе кличе басилевс, — нарешті здобулася на відсіч Вероніка й зовсім ображена вийшла.

У мене дуже важкий норов, зітхнув Савмак. Хотілося бодай поглядом утішити Вероніку, але по ній уже й кроки затихли. Він вийшов і почав спускатися клімаксом униз, на перший поверх. Ноги нечутно ступали по м'якому, ще вкритому рогожею червоному килимі. Савмак вирішив помститися собі за свій нестерпний норов і розмовляв із царем умисне лагідно, навіть двічі всміхнувся до нього. Перісад вимагав обставити весілля якнайбучніше, щоб декади гамеліона закарбувалися в пам'яті кожного громадянина довіку.

— Й се не заради тебе чи мене, — голосом старого стоїка міркував Перісад. — Я вже доживаю віку, й ти теж смертний, усі люди — смертні. Се заради держави, яку…

Примирливий голос і благенький, уже потойбічний вигляд могли б розчулити кого завгодно, лише не Савмака. Не слухаючи тихих міркувань старого, який намагався від чогось застерегти його, як кожен старий — молодшого, Савмак думав про те, на чому тримається примарна влада сього царя й усе його сміховинне царство, яке вже давно протрухло згори до споду.

То було майже невірогідно, але Савмак відповів собі на се запитання тільки влітку, в день Нового року. Відбувши врочисту требу над майже пересохлою Сухою річкою, він пішов і пішов берегом, а з містка повернув до моря, де двоє рибалок витягали з води стару барку: дід і малий отрок, схожий на нього, Савмака. Савмак знав старого лише з виду, проте взявся допомогти. Потім рибалка дістав з глибокого човна мушлю й простяг йому:

— Глянь, деспоте, як улаштували кумири!

До мушлі прикипіла тулубом зеленкувата актинія з кількома десятками мацаків, а з мушлі виглядали клішні величезного рака.

— Таких потвор багато на Кіпрі, я сам — кіпріот і знаю, а в пантікапейських водах ще ніхто не ловив подібного… — Він зробив широкий рух у бік царського чинця, який щойно допомагав йому витягти барку, мов останній роб: — Візьми собі, кіріє деспоте, коли маєш охоту.

Але Савмак уже побачив те, що було приступне небагатьом у сьому городі, й з огидою кинув облиплу слизьким тілом актинії мушлю. Держава — се ось ота мертва шкаралупина, до якої присмокталась актинія, хоча там уже сидить рак. Він тягає актинію, вона ж за те своїми отруйними мацаками відлякує од нього небезпечних для рака хижаків, і користь обом, ще й не абияка.

Котрим же визначили кумири бути мені? — подумав Савмак, слухаючи Перісада, який уже стомився й ледве переборював обважнілі повіки. Раком чи актинією?..

Великої різниці між ними не було, й пройнятому огидою до самого себе Савмакові сієї думки вистачило на два дні, коли з найвіддаленіших полісів царства почали з'їздитися весільні гості: намісники басилевса в Тірітаці, Мірмекії, Зеноновому Херсоніті, Тірітамбі, Феодосії, Гермонасі, Фанаґорії й навіть Баті на Пагрі. Лише з Ґорґіппії ніхто не приїхав, і Савмакові раптом стало шкода, що серед усіх пихатих евпатридів не буде Добривоя-Каллістрата, про якого в Савмака лишилися найкращі спогади.

А чи тільки його я хотів би побачити — спитав себе Савмак безжально, мов сторонню людину. Але такі думки ні до чого доброго не привели б, і він поквапився їх збутись, занурившись у вир нових людей, хитрощів і словесного мережива. Навіть од того, котрий гість у котрого пантікапейця знайде притулок на час весільних урочистостей, залежало багато дечого, й сим нехтувати не можна було, хоча перед очима поставав то Перісад із його нещирими софізмами, то шкаралуща мушлі з актинією та раком у ній.

Гостей день у день більшало. Вже в кожнім евпатридськім домі на Восьмій терасі Акрополя були приїжджі, а краю їм Савмак не бачив. Їхали кіньми й волами, верхи й на возах, ведучи по собі цілі зграї синів, доньок і невільників, але жоден ще не наважився прийти в хором із порожніми руками, й коштовні дари, часом навіть коштовніші, ніж можна було сподіватися від зубожілих евпатридів Боспорського царства, лежали окремо й купами по всьому хоромі.

Окремі дари привозили жони іногородніх евпатридів басилісі Вероніці, й вона раділа їм, наче дитина, й із кожною річчю бігала до Савмака:

— Зевсе, глянь!

То був дорогий ґердан, або фібула з величезним кривавцем чи смарагдом, або діадема, або золотий кілік.

Дев'ятий день перед декадами, ената, почався тим самим, що й усі попередні: набридливими відвідинами та обрядом уручення дарів. Сі люди, які зневажали й ненавиділи Савмака, так щиро всміхалися йому, що він міг би, не знаючи їх, навіть розчулитись. І від сього їхні дари здавалися ще гидкішими.

— Що ти хочеш? — спитав євнух, дивлячись на його кислий вид. — І від кого! Від отого Никона?

Феодосійський намісник привіз царевому зятеві величезний срібний кратер, карбований талановитим технітом і позолочений. Про Никона всі знали, що він підтримує з піратами Одноокого Дибоспорита найтісніші стосунки, а за виправдання їхніх злочинів бере хабарі, але він належав до давньої династії Археанактідів, тож Савмак лише скосував на євнуха:

— Дивно чути таке від тебе, Археанактіда, лоґоґрафе!

У свої сімдесят з гаком років Никон залишався красивим, чимось нагадуючи Савмакові Архелая.

— Кожна отара має свою шолудиву вівцю!.. — багатозначно відповів євнух, і Савмак здогадався, на що він натякає: замолоду Никон любив більше хлопчиків, ніж дівчат і жінок.

Дивний спокій і примирення, які оволоділи Савмаком із самого ранку, почали лякати його. На думку раз по раз спадали слова Геродота: «Кумири заздрісні!..» Савмак спробував одігнати те наслання, та воно раптом здалося йому чимось вагомішим, ніж здавалось досі, й він ледве долав себе вислуховувати евпатридів, аби дати бодай пристойну відповідь на їхні численні, здебільшого порожні, але часом і досить підступні, хитро замережені словами й посмішками запитання.

Що се зі мною діється? — почав уже не на жарт лякатися Савмак, коли немічний цар своєю роздриженою рукою притискав печать срібного характера під декретом про видання Вероніки, басиліси, доньки Перісадової, єдиної спадкоємниці Боспора з усіма його землями й городами, за високорідного деспота й великого лоґофета Савмака Пантікапеянина, евпатрида.

Декрет має бути оголошеним наступного ранку над жертовником Аполлона Лікаря, де два роки тому відбулись і заручини. Евпатриди, присутні на підписанні декрета, пошепки перемовлялися між собою, й з їхніх усміхнених облич можна було виснувати, що шлюб деспота, евпатрида Савмака з басилісою змащує медом та миррою їхні серця. Та Савмак, дослухаючись голосів у своїй власній душі, знову питався: що се зі мною діється?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tsar_i_rab.docx)Ivan_bilyk_tsar_i_rab.docx
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tsar_i_rab.fb2)Ivan_bilyk_tsar_i_rab.fb2