Іван Білик - Цар і раб (сторінка 6)

— О-о!.. Старі афінські манірності… Ми тут уже давно не розводимо вина. Бачу, Елено, ти справдешня афінянка, та ми люди морські й кажемо так: краще менше, зате справжнє, ха-ха! Не слухай, Елено, що ми говоримо по-грецькому. В наших жилах багато всякої крови, найменше ж еллінської.

Господині було, зрештою, байдуже, як питимуть вино: ціле кухлями чи розведене — відрами. В тому була хіба давня еллінська нещирість. Вона кивнула Раїс, аби піднесла гостям питва, й відповіла купцеві:

— Я чула, що й сам басилевс ваш, світлочолий Перісад… — Елена запнулася, подумавши, чи не буде се надто сміливо, проте докінчила: — … має й негрецьку кров у жилах.

Узявши з рук Раїс позолочений ритон, Евтихій спершу вмочив у нього булавицю свого ціпка, поклав назад і випив до дна, лише тоді відказав:

— То дурне й дрібне, Елено. — В горлі йому ще дерло від шпаркого напою. — Се нас найменш обходить. Якби тільки се… Хай я лусну й розіллюсь отут усім вином, цілим і розведеним, що його випив за свої п'ятдесят літ, коли то не дурниця!

— А що ж?.. — Елена ще не знала, як повестися. Сьогодні вона вперше запросила гостей до свого дому, й було б великим глупством іти напробій.

— Що?! — погрозливо глянувши на неї, гарикнув гість, аж Елена ледве стримала посмішку. — Все! Все-е!.. Все валиться в нашій державі, слухай мене, бо я хоч і далекий, а родич Перісадові: правдивіш тобі ніхто не скаже.

— А мури ж у Пантікапея міцні, бачу. Й оселі гарні, й діоди вдягнені!.. — Елена подумала й додала: — На пристані кораблів усяких повно, й аґора гомонить.

— Гомонить? А ти пройшлася б та побачила, як вона гомонить. Кожне горлає й галасує, лави повні аж гнуться, але що то? — Евтихій почав перелічувати всякий непотріб: — Фібули, гребінці, горщики, та полумиски, та віск, та… — Йому не вистачило пальців на руці й він тільки рукою махнув: — І кожне дивиться, щоб продати, а купити нема кому: срібло попливло за море, попливло! А борошно ти там побачиш? А пшоно? А шкури? А мед, а зерно пшеничне? Нема! Нема-а, кажу тобі! Колись Пантікапей вивозив до самих Афін двісті тисяч медимнів хліба. А ще ж Фанаґорія з того берега Боспорської протоки, а Ґорґіппія, а Феодосія, а Гермонасса, а мій Німфей! Чотириста тисяч медимнів! А того літа? — Евтихій аж підвівся на ліжку: — Того літа, що ти думаєш, ми самі купували в Асії зерно! Такого ще не бувало.

Він знову ліг і простяг Раїс порожній ритон. Коли білява фріґійка налила йому, Елена сказала:

— В нас там про басилевса вашого й досі ходить слава: найбільший торговець хлібом.

— Слава! — відгарикнувсь Евтихій і почав знову пити. — Перісадові добре: його пірати не займають.

— Як се: тільки його?

Торговець з Німфея розпачливо махнув рукою. Елена більше не допитувалася. Їдучи сюди, вона знала, що Перісад уклав з Однооким Дибоспоритом угоду, та про се тут, певно, не було заведено говорити. Вона теж попросила в Раїс вина, й коли втома на мить пройшла, Елена мовила, дивлячись у бік Евтихія, бо обидва юнаки за ввесь час не прохопилися й словом і наче позакохувалися в дівчат:

— Може б ви, діти мої, взяли свої арфи? Що ми мордуємо гостей такими нудними розмовами? Гляди, більше й не схочуть прийти до нас?

— О-о! — гаркнув Евтихій, щиро вражений скромністю господині. — Хай мене забере дочасно смердорука Кер, коли я дозволю вам нудьгувати!

Клеопатра вмить ухопила свою арфу, знову сіла на ложу біля одного з близнюків і засяяла очима:

— Якої, люба?

— Домовтеся з нею, — кивнула Елена до другого юнака, де стояла Раїс. Фріґійка знехотя пішла по свою арфу, й під невисокими стелями екуса полинула тягуча дорійська пісня про Тала Остров'янина, який поплив з друзями шукати долі, та так і не вернув додому, зачарований, мов колись цар Ітаки Одіссей, зрадливим співом сирен. Даремно тепер щороку приносить жертви Ахіллові Дельфіону наречена Талова. Літа минають, і з кожною новою жертвою на її скронях тільки додається сивини.

Гості розходилися під опівніч добре хмільні. Близнюки Теодосій і Досітей нарешті оговталися й у темному дворику почали щипати дівчат. Факел устиг вигоріти й лише чадів. Евтихій теж узяв Елену за плечі й спробував поцілувати, та вона вперлася йому ліктями в груди:

— Що за вигадки!

Евтихій підкорився її негучному голосові й пустив. А коли за гостями причинили хвіртку, Елена повернулася до розкиданого екуса. Зібгані подушки й порожній посуд ще зберігали доторки чужих пальців. Їй стало тоскно, вона гукнула принести собі мису з водою й пішла в таламус, дозволивши Клеопатрі помити їй ноги. Дівчина мила й винувато зирила на втомлену господиню, й коли взялася до рушника, не витримала:

— Казав… а не прийшов… Тільки ж він не казав, що сьогодні…

— Дарма, дитино моя, — тихо відповила Елена й скинула з себе одяг. — Ти в мене така гарненька, що прийде.

Їй зараз було й справді байдуже до всіх на світі евпатридів, навіть до декарха царських мечоносців. Хотілося лише спати. Та перед сном вона все-таки спробувала пригадати слова грубіяна Евтихія, неотесаного моряка й торгівця.

Розділ 4

Савмак став на нижній сходинці царського клімаксу під тінню правого ґрифона й глянув униз понад дахи Восьмої тераси. Перісадові стайні було видно тільки частково. Там неначе вимерли — навіть собаки не тинялися просторим дворищем. Савмак звернув у праву руку, дійшов до дороги й побіг крутим схилом у бік брами. Туди було рівно дві плетри, сто вісімдесят кроків, за своє життя він уже не раз вивірив і виміряв відстань од Верхнього Акрополя до Царського пілона. Стайні містилися коло самої брами, якраз навпроти дому лоґоґрафа Полікрата. Савмак повагався, чи заглянути до вчителя, та роздумав і почав гатити кулаком у дубові ворота стаєнь. Вартівний конюх був, певно, за ворітьми, бо відразу ж одчинив, упізнавши грюкання Савмака.

— Живи сто літ, кіріє, — відповів конюх на короткий помах юнака.

— От уже прийшов?

— Ще вдосвіта!

Савмакові стало прикро, що друг по палестрі От випередив його, та настрій був бадьорий, вузькі зручні холоші скіфських, шнурованих спереду ногавиць міцно обтягали стегна, м'які підкуті чобітки кресали з каміння бруківки іскри, а куценька бойова хламида від швидкої ходи маяла за плечима червоними крильми. Він ускочив до стаєнь і розмашним кроком пішов уздовж кінських крупів. Жеребці й кобили озиралися на його хламиду, й се мовби теж якось підбадьорювало. Савмак спинився коло крайніх ясел, де була його ворона четвірка меринів. От уже встиг вичистити коней, і вони шаруділи губами по порожніх яслах, дозбируючи останні зернини вівса.

— Де ти, розбишако? — гукнув Савмак у безлюдну стайню й аж сіпнувсь, почувши поряд голос.

— А що, сонько?

От не знати звідки й виринув і тепер стояв, заклавши руки за спину, стрункий і кремезний, як і Савмак. Вони ляснули один одного по плечах і заходилися виводити коней. Біґ, викочений з довгого ряду колісниць, прошиливши небо дишлем, стояв серед витоптаного двору.

— Колеса змастив?

— Ждав, поки прокинешся!

Весело перегиркуючись, вони швидко запрягли обох корінників, тоді й орчикових коней і під байдужими поглядами робів та конюшних воїв пустили коням віжки. Новенький, кований мідними пасмугами високозадий біґ прогуркотів під ворітьми й вихопився на дорогу. Коло самої брами Акрополя збоку майнуло жовтаве обличчя євнуха:

— Ехей! Куди се?

Та Савмак лише махнув рукою. Його колісничий От потяг за ліву віжку, й коні понеслися в бік старого, зруйнованого акрополя, від якого лишивсь один мур та брама без ворітниць. За брамою розмита дощами дорога спадала круто вниз. Напнувши віжки, От садовив коней мало не на круп і пустив їх тільки тоді, як проминули лунке склепіння Західного пілона, вже відчиненого на день. Чатники привітали їх щитами, впізнавши й коней, і Савмака, і його колісничого.

— На шлях чи в садки?

— Давай на шлях, а там побачимо, — відповів Савмак, спершись на високий окутий полудрабок. От не попускав, доки проминули некрополь із новими й старими стелами та надгробками, й дав волю коням лише тоді, як з лівого боку потяглися садки пантікапейських евпатридів, а з правого — величезний трикутник царських виноградників, що тяглись і тяглись, навіть коли за роздоріжжям урвалися садки евпатридів і замигтіли довгі стрункі ряди персиків царевого садка.

На новому роздоріжжі От сам спинив колісницю. Вони з Савмаком завжди починали свої вправи тут, де кінчався клин Перісадових виноградників, а садки тяглися далі й далі на схід повз його ж огороди, відмежовані широким і добре вкоченим Феодосійським шляхом.

— Давай проженемо раз, хай коні побачать дорогу, — сказав Савмак.

От нап'яв сиричні віжки й свиснув, коні зірвалися й понесли двоколісний біґ уперед. Ліворуч тяглася суцільна стіна дерев, а праворуч, розмічені грядками від Феодосійського шляху до самої річки, зеленіли городи. На грядках де-не-де вешталися роби, чоловіки й жінки в куцих хламидах і хітонах, і під пильним оком наглядачів сапали царську городину, носили коромислами воду з річечки й поливали.

— Тпру-у! — нарешті спинив розпашілих коней От, і сам порожевівши від швидкої їзди. Тут був край і садам, і городам і починався високий вал, що перегороджував півострів, тягнучись од Меотіди на полуночі до городу Тірітака. Лише вузький прохід лишався в тому валу, однак і його стерегли дві кремезні вежі з кутою залізом брамою.

Вал мав сажнів зо п'ять угору, Савмак стрибнув з колісниці й одним подихом вихопився на вимощений дерниною вал. Груди йому розпружились, і він гукнув Отові:

— Йди сюди, глянь, який сьогодні степ!

— А коні? — не пускаючи віжок, одповів От. — Ганятимешся з ними наввипередки?

Савмак одвернувся й глянув униз. Під валом починався глибокий рів, певно, теж сажнів на п'ять або й шість. Лоґоґраф казав, що цей вал будували в незапам'ятні віки, коли тут ще греками й не пахло, люди з кумедною назвою кімерійці. Савмак спробував пригадати, як мовлять на тих кімерійців скіфи, та не зміг. Із такого валу можна було малим військом стерегтися від цілих полків, і головне таки полягало в сьому, а не в назвиську давно зниклих племен. Савмак скотився валом униз і сів на колісницю. До гермей, свята ефебів у Ґорґіппії, лишалося небагато — всього кілька місяців, а вони з Отом заледве на тому тижні взялись об'їжджати коней.

— Басилевс учора сказав, — обізвався Савмак, коли От розвертав коней: — «На тобі буде бойова хламида».

От стьобнув лівого орчикового коня, що, косуючи назад, огинався й не хотів тягти — аж посторонки провисли. Звичайно, думав колісничий, на кому царський плащ, до того й усі очі прикипатимуть. І лише стурбовано крутнув головою.

— Архелай же не спить! — обернувши назад голову, на всьому ходу крикнув він Савмакові.

Савмак іще їздив на вчення без оружжя й стояв у задку, тримаючись однією рукою. Але слова друга вплинули на нього, й він подумав, що з наступного разу треба брати й щит, і ромфею, й сулиці, й меч і навіть важку бронзову різницю та шолом.

— І ти приходь у всеозброєнні! — гукнув він Отові. От кивнув, зрозумівши хід його думок. — І кнеміди на коліна почіпляй! — Той знову кивнув, стьобнувши хитрого лівака. Савмак озирнувся. За ними слався густий хвіст пилюки, якого тихий вітер поволі зносив на царські садки. Найголовніше в Ґорґіппії буде, подумав він, се не потрапити в ту страшну куряву.

Савмак обережно приступив уперед і став за спиною в Ота. Сей друг, скільки й училися разом, ніколи не підводив його. Від сієї думки стало приємно й легко, Савмак перехопив віжки й почав далі правувати сам. Тепер От опинився позаду, й коли між мордами корінних коней блимнула жовтаво-сива пляма роздоріжжя, крикнув:

— А ти ще не ходив до тієї гетери?

В очах у Савмака потьмяніло, й він спинив коней далеко до роздоріжжя. Страху не було, та він подумав: «Коли б не напинив учасно, сталося б не таке…» Й раптом обернувся й схопив Ота за горлянку:

— Чуй, скіфе!..

Й аж тепер злякався й дурману перед очима, й тієї дурости, якої мало не зробив. От же стояв у хиткій колісниці й здивовано блимав на друга. Такого раніше не траплялося, й він і досі не міг прийти до тями.

— Чого се ти? — ніяково посміхаючись, мовив він. Вогонь сорому залляв Савмакові вид і він спробував передужити той сором криком:

— А того, що коли хочеш перемогти на гермеях, повинен забути про все на світі! Втямив?!

Вийшло придуркувато, геть по-хлоп'ячому й жіночому, коні тупцювали й сіпали біґ, і Савмак, щоб не бачити ображених очей Ота, віддав йому віжки. От розвернув коней, і всю відстань у вісім стадіїв од роздоріжжя до валу вони здолали мовчки. Коні нарешті пішли рівніше, лівий орчиковий, покуштувавши з десяток бичів, більше не перекладав вагу колісниці на інших і тяг з усіх сил. Але сонце підбилося високо, припікало, й треба було дати тваринам перепочинок. От мовчки зліз, і Савмак теж послідував за ним, і добрих півгодини вони сиділи на траві збіччя, відвернувшись один від одного.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tsar_i_rab.docx)Ivan_bilyk_tsar_i_rab.docx
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tsar_i_rab.fb2)Ivan_bilyk_tsar_i_rab.fb2