Іван Білик - Цар і раб (сторінка 51)

Він не міг назвати себе щасливим, отже, й те Геродотове застереження не стосується його, та на серці від того не ставало ні легше, ні спокійніше, і коли обряд підписання скінчився, він пішов у протилежний край хорому, де не був уже кілька днів, перебравшись на другий поверх.

Лія здавалася теж стривоженою, й він спитав її:

— Ти не радієш? — Стара роба спробувала всміхнутися, та не зуміла, й він поклав руку їй на плече: — Ти чула щось недобре?

— Приїхав Діофант, — сказала Лія, й з очей їй скрапнула сльозинка.

— Коли?

— Осе допіру…

— Хто тобі сказав?

Домова невільниця підвелась і відхилила ширму. За ширмою стояв От.

— Він привіз тобі дари на весілля, — сказав молодий пантікапейський скіф. — Але з амфори, що її Аґлая колись подарувала своїй суперниці Каллірої, вилізла змія…

Савмака несподівано розсмішила так, певно, довго й старанно вишукувана притча, й він голосно засміявся, сказавши давньому другові, що злюбний декрет уже підписано царем.

— Роб завтра буде зятем басилевса! — засміявсь він знову, та друг уперто дивився в підлогу, а стара роба плакала. Савмак обняв її за кощаві плечата: — Чого ж ти рюмсаєш? Ти з завтрашнього дня — вільна, я підпишу тобі ісотелію.

— Ти смієшся, — сказала Лія, — пропустивши повз вуха його слова про волю, — а твої очі лишаються сумні.

— Того не може бути.

Савмак якийсь час обдумував сказане робою, тоді рушив до дверей, і молодий скіф наздогнав його вже за порогом світлички.

— Видиш осе? — спитав він, показавши йому широкий ніж під гіматієм, і швидко «скіфською» мовою заговорив: — Я-м рипнувся на той бік хорому, де цар, але… мене не пустили. Чуй… бери сей ніж… Його я-м освятив у ворожій крові… Я-м був там, де твій брат Борис… Якщо не вб'єш його сегодні, вони вб'ють тебе взавтра…

— Кого мав би-м убити? — сам того не помічаючи, перейшов на його мову Савмак. — Брата Бориса?..

— Перісада! — просичав От.

Савмак довгим поглядом виважив товариша й простяг руку:

— Дай мені сего ножа.

От мовчки віддав, Савмак усилив його лезом за пас під гіматієм і так само мовчки пішов, лишивши друга палестрійських років у півтемних переходах амфілад. Ось до чого оті речіння, й досі по-скіфському сказав собі Савмак, згадавши Геродота. — Кумири завидющі… й за кожний спокійний день беруть із смертного подвійну платну виру…

Й се виявилося сущою правдою, й лише одного не зміг передбачити Савмак, що платня сього разу виявиться потрійною…

Діофанта впустили через Полунічний пілон одразу, й не тому, ніби мав при собі зовсім малу дружину, якихось півтисячі гоплітів, а через те, що так наказав великий колісничий Дамон.

Дамон же привів його й до Перісада. Се сталося над вечір, і гості просиділи в царя до глупої ночі, виставивши поряд із махерофорами Клісфена й своїх чатників: десятьох при головному вході й ще десятьох — під дверима царських покоїв.

Евпатриди, свої й приїжджі, схвильовано никали анфіладами, та пройти до царя жоден з них так і не зважився. Відчувши замах на своє щастя, Вероніка підмовляла Савмака пройти на вітцеву половину задніми дверима, з боку ґінекея, вона спершу трималася, тоді втратила над собою владу, почала плакати й суто по-жіночому звинувачувати в усіх на світі гріхах. Але Савмак рішуче відмовився йти до Перісада навіть тоді, коли роба Вероніки, довготелеса покоївка Тімо повідомила, що Діофанта вже в хоромі немає, його чатників — теж.

Кумири завидющі, сам собі торочив Савмак Геродотове речіння, й торочив знову не по-грецькому, а так, як після відвідин Ота. Й хоч від тих слів нічого не ставало зрозумілішим, але вони дивно заспокоювали, й Савмак навіть у такому стані знав причину сього явища. Коли людину раз назвати собакою, вона обуриться, коли ж назвати її сим словом дев'яносто дев'ять разів, людина звикне, збайдужіє й перестане слухати.

Але в тому була правда, Савмак її боявся, бо могло вийти так, як в Алкеноя, коли за сотим разом людина справді почала гавкати.

Ніч була тривожна, в Пантікапеї то там, то там блимали криваві цятки факелів, Савмак повигонив із покоїв усіх робів та махерофорів і засунувся зсередини. Й не тому, що його лякали ті люди й ті факели — просто хотілося бути самому й нікого не бачити. А хором теж не спав. Далеко після опівночі в двері торгнуло, Савмак не пішов одчинити. Почулося легеньке шкрябання, тоді й голос. Вероніка благала впустити її, та се тепер здавалося йому найстрашнішим. Він рипнув якимись дверима всередині своїх покоїв і нишк, аж доки басиліса перестала скіглити. Все має свої межі, сказав він собі, й така проста на перший погляд істина зненацька виросла в усеосяжний закон природи, бо тільки кумири могли бути безкраїми, хоча тепер Савмак і в се не дуже вірив.

Не має меж тільки жіноча хитрість, вирішив він, одчинивши двері й побачивши коло порога клубочком скулену Вероніку, яка дивилася на нього широко розплющеними й майже безтямними вічми. Савмак пропустив її всередину й почекав першого слова, та Вероніка лише витягла з-за пазухи довгий вузький ніж-акинак, один з тих, що їх полюбляли в січі піші скіфи.

— Убий його! — страшно вирячившись, прошепотіла Вероніка, й Савмак мимоволі відлічив: се вже вдруге. Він аж тепер згадав про той ніж, що йому дав сьогодні фратер, дістав його з-під згинок гіматія й кинув на найближче ложе. Ніж ковзнув і з брязкотом упав додолу, аж Вероніка прокинулась і глянула на свого нареченого вже ясними, хоча й стомленими очима.

— Щоб убити людину, для цього дуже багато треба, — сказав Савмак, і сам подивувавшись із свого повчального тону. Але се теж одна з вічних істин, які в останні дні відкрив для себе, сказав він удруге, однак уже подумки. Вероніка зів'яла й схилилася до нього, й з очей її нарешті побігли сльози. Савмак обережно відтрутив басилісу й вийшов. У всіх анфіладах і досі горіли світильники й лампіони, й він згідливо кивав головою до кожного з них, мовби вони потверджували його думку та його рішення.

Першою людиною, яку вранці, щойно на світ зазорило, побачив Савмак, був німфейський купець і далекий родич Перісада — Евтихій. Не стримуючи голосу, Евтихій почав на всю світличку кричати, лаючись і кленучи царя всіма ериніями, що терпець уже ввірвавсь, і не тільки йому, а багато декому, й треба нарешті покласти край безкінечній аґонії знікчемнілого царя, в якому вже й душа не відомо де тримається, хай би його проковтнула Харібда.

Не встиг Савмак байдуже відзначити сього вже третього приохочення, як увійшла Лія, а за нею — євнух Полікрат. Якби я став на перехресті коло святилища Кібели й простяг руку, мідяки, певно, не так часто падали б у них, як ножі сих людей.

— Ти приніс ніж? — спитав він із похмурим глузуванням, і євнух мовчки дістав такий самий, як уночі — басиліса, скіфський акинак. — Се вже дев'яносто дев'ятий, — сказав він і пояснив трохи розгубленим гостям: — Як на мене, то вже — дев'яносто дев'ять.

Він лишив їх у своїй комірчині й пішов на протилежний край хорому, де стояло двоє мечоносців. Перісад не спав, певно, й зовсім не лягав у ліжко, бо мав дуже кепський вигляд, пом'ятий хітон на ньому висмикався й провис, і ліва нога теж тяглася, мов переїхана хурою з камінням, коли він устав і зробив два кроки в бік Савмака.

— Чого прийшов? — крикнув кволо цар.

Савмак із жалем виважив його поглядом і зітхнув:

— На весілля.

— Яке весілля? Яке весілля? Весілля не буде!

— Буде, — сказав Савмак. — Мене вже дев'яносто дев'ять разів умовляли, що буде.

Цар закашлявся й замахав на нього руками:

— Не буде!.. Я вже й декрет… порвав…

Се слово, певно, дорого йому коштувало, він повернувся назад і сів, Савмак удруге посміхнувся й лише тепер побачив басилісу, яка стояла за трьома колонами біля вікна.

— Він хоче віддати мене Мітрідатові, Зевсе, — чужим голосом проказала Вероніка. Й сей голос, і широко розплющені очі Савмак уже пам'ятав з ночі й пішов і собі до вікна, щоб пересвідчитись. І що ближче підходив, то страшнішим ставав погляд Вероніки, й нарешті вона закричала: — Стережися, Зевсе!..

Савмак зрозумів, що вона дивиться не на нього, а мимо, неквапом обернувсь і побачив Перісада, який, піднявши над головою акинак, збирався метнути його в Савмака. Та стареча рука схибила, й моці в ній уже зовсім не було, й довгий ніж, який сюди, певно, теж принесла Вероніка, впав посередині й ледве доковзнув Савмакові під ноги.

Савмак підняв старого царя за кощаві передпліччя й посадовив на ложе, лаштуючись висловити йому все, що накопичилося в душі й про нього, й про його загниле й затліле іграшкове царство, бо для сього й прийшов до царя в таку ранину. Він узяв Перісада за благеньку нитяну борідку й накрутив собі її на руку, щоб цар не тупив очей. Та раптом голова старого повисла в його руці, бляклі вічі пойнялись імлою, Савмак пустив бороду, й цар ліг бока, звісивши ноги з ложа. В грудях йому захрипіло, ротом і носом пішла кров, тіло з останніх сил сіпнулося й утихло.

Перісад одійшов у царство тіней.

Вероніка тихенько, навшпиньки, приступила й, ховаючись нареченому за спину, глянула на батька.

— Я казатиму, що се не ти його вбив, — прошепотіла вона, заворожено дивлячись у розплющені, але вже невидющі очі. Савмак здивовано озирнувся на неї, та лише здвигнув плечима. Перісад надірвався, надто різко замахнувшись на нього скіфським ножем. У голові майнула думка — щоб убити людину, для сього багато треба. Перісад не зумів, і се взайве стверджувало думку.

Савмак обернувсь і, відсторонивши Вероніку, яка плуталася в довгому гіматії, вийшов, зіткнувшись у порозі з євнухом і німфейським купцем.

— Він мертвий, — сказав Савмак, і евпатриди нараз поклякли, несміливо заглядаючи в двері, звідки виходила бліда Вероніка.

— Ти вбив його? — Обличчя євнуха нап'ялось, розгладивши зморшки, й очі з-під капшучків дивилися так само нестямно, як допіру й очі Вероніки. Евтихій топтався, не наважуючись одчинити дверей, тоді таки ввійшов, і звідти почувся його приглушений голос.

Не дослухаючись, Савмак стенув плечима й пішов геть. Прийшли всі троє, майнула його думка. Нема лише Ота, четвертого. Він дійшов до своєї робської комірчини, де за ширмою незмінно сиділа Лія, й коли глянув на неї, раптом усвідомив усе. Стара плакала й одверталась, і се означало, що й вона має його за вбивцю. Всі вони так думають, сказав Савмак. Єдина Вероніка знає правду, але вона теж утішала мене, мовляв, казатиме не те, що думає. Всі…

Савмак ліг, але влежати не міг і швидко вийшов. Євнух із Евтихієм, а побіля них і Вероніка й досі топталися під дверима в уже мертвого царя.

— Тобі не можна виходити, — сказав Евтихій. — Вони тебе розтерзають, хай я провалюся в тартар!

Кого мав на оці німфейський родич Перісада, Савмак не знав, але бажання вийти на вулицю в нього пропало — він просто забув, чого збирався виходити. Вероніка підступилася й, по-дитячому криючись од двох евпатридів, дістала з пазухи скріплений царським характером згорток перґамену.

— Що се? — спитав Савмак.

— Декрет… декрет… Отець не порвав його, я встигла сховати. — Вона й досі шепотіла, лякливо озираючись на євнуха й Евтихія. — Сьогодні — декади гамеліона, — так само тихо додала басиліса.

Євнух теж підійшов:

— Декади… Ми замкнемо сі двері й виставимо коло них махерофорів. Перісад нездужає й на врочисту відправу не прийде. Жертву Аполлонові Лікарю принесеш ти сам. Я піду звелю зачинити браму Царського пілона, щоб ніхто не міг ні ввійти, ні вийти з Акрополя. Городяни встигнуть освятити свої весілля й потім.

Він рішуче викотивсь і длявся значно довше, ніж треба було часу, аби дійти до брами на Сьомій терасі Акрополя й повернувся назад. Евтихій тупцявсь, мов на жарині, двічі вибігав з хорому вигладати євнуха й лише по третьому разі повернувся разом з ним. Третім увійшов От у дивному строї: на грудях у нього яскріла римська латниця з цупкої буйволячої скори, бронзові кнеміди, що захищали коліна й гомілки, були грецькі, а короткий меч виказував руку скіфського коваля. Скіфським був і шолом, одкинутий на потилицю. Савмак чекав, що скаже фратер, але той спинився віддалік, а заговорив, блискаючи маленькими очицями, євнух:

— Нема Діофанта!.. Нема!..

— А де ж він подівся?

— Накивав п'ятами! Вони, — євнух дружньо ляснув Ота по торохкій латниці, — вони перебили їх сьогодні рано! Тільки той утік: якась гієна відчинила йому браму, й він утік херсонеською діерою.

От аж тепер сказав те, задля чого з'явився, й сказав по-скіфському:

— Нарід волає, хче видіти царя.

— Царя не стало, — сказав Савмак грецькою мовою.

От кивнув:

— Тебе хче видіти нарід, царю.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tsar_i_rab.docx)Ivan_bilyk_tsar_i_rab.docx
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tsar_i_rab.fb2)Ivan_bilyk_tsar_i_rab.fb2