Іван Білик - Цар і раб (сторінка 55)

Чатники здивовано переглянулися й стенули плечима на двох жінок. Елена попхнула Раїс уперед, і вони ввійшли в браму. В городі стояла незвична тиша, людей на вулицях було зовсім мало, над аґорою курівся жовтий дим, певно, з вівтаря котрогось хорому, двоє вершників у самих шоломах та кнемідах, навіть без щитів чи списів, завернули коло хорому Кібели й зникли на Першій терасі. Ноги тягли Елену вгору, туди, де видніло зуб'я Акрополя, та вона передужила себе й пішла слідом за тими двома вершниками. Серце їй стислося, коли проминала смугастий жовто-зелений паркан, який був свідком і її нетривкого щастя, й раптового лиха, за котре вона не знала, кого й винуватити. Кожен віч-на-віч постає з власною долею, подумала Елена, не згадавши ні безжальних та безсторонніх Мойр, ні всемогутніх і заздрісних олімпійців.

Праворуч рипнула хвіртка Дамонового дому й вистромилось обличчя знайомої роби, та Елена тільки дужче насунула покривало й пішла далі, слідувана по п'ятах теж запнутою до віч Раїс.

Так вони дісталися хорому Діоніса, далі Елені забракло сил, вона звернула поза амфітеатром униз і вийшла з города брамою Полудневого пілона. Раїс ухопила її за лікоть, і Елена вклякла. На брівці роз'їждженої дороги сидів кудлатий, схожий із бурим ведмедем, Асклепід і з похмурим посміхом дивився на Елену. Коли він устиг випередити їх і як угадав, що вийдуть сюдою, — се лишалося для неї цілковитою загадкою. Ноги в Елени ослабли, й вона безсило сперлася на чорне каміння вежі. Він дивиться на мене, мов полоз на мишу, подумала Елена, коли Асклепід сказав:

— Час додому. Сонце вже сідає.

Сонце було й справді низько, від мурів на дорогу, що йшла вздовж причалів у бік Полунічного пілона, лягла широка тінь. Асклепід підвівся й, спираючись на довгий тирс, пішов попід муром, і вона теж пішла за ним, не владна сказати й слова спротиву.

Коли вони дісталися хорому, вже смеркало. Елена спробувала шаснути попід сходами вниз, до свого таламуса, та жрець ухопив її за лікоть, робі-фріґійці кивнув розкудланою бородою йти далі, Елену ж повів нагору, й вона слухняно йшла, широко розплющивши вічі й спотикаючись об кожну сходинку клімаксу. Я навіть не владна впиратися йому, думала Елена. Невладна й упиратись…

Асклепід штовхнув її в розчинені двері таламуса, де було геть поночі й одразливо смерділо не знати якою гидотою. Елена летіла, доки вхопилась обіруч за спинку ложа. На спинці висіло щось вогке й шерхке, й коли жрець уніс із сіней запалене горільце, вона байдуже відзначила, що то — срібний поділ пеплоса, який басиліса Вероніка вкинула була сьогодні в священний колодязь кумира Асклепія. Нічого святого в світі немає, сказала собі Елена й із жахом, який геть обезволював її, подумала про те, що чекало на неї зараз.

Три дні зряду, коли сонце сідало за кучерявими кронами Асклепієвого гаю, жрець ставав в одвірках і дивився на неї доти, поки вона зводилася й рушала за ним сама. Четвертого дня вранці Елена рішуче засилила руку під свою подушку й перелякано крикнула: замість тонкого леза, там сиділа мокра й вавката, напівзадушена жаба.

— Ніневіє! — в нестямі гукнула Елена. — Принеси мені свій ніж!

Роба-ассірійка, шкрьобаючи капцями, принесла те, чого від неї вимагали, але то була майже сама колодочка, леза біля неї не було й на два пальці.

По обіді в священному гаю Асклепія знову з'явилась Вероніка. Елена, сама себе не тямлячи, взялася благати її:

— Забери мене відси, басилісо!

Царівна лагідно глянула на неї й, мов дитину, погладила по голові:

— Ти дурненька чи божевільна… Тут гарно. Коли б моя воля, я б лишилася тут назавжди. — Й, ще раз погладивши Елену, пішла поза вівтарем і хоромом до священної криниці. Сього разу вона тримала в руках важкі золоті підвіски, призначивши їх у жертву всесильному кумирові. Елена стояла, доки царівна й повернулась назад.

— То були підвіски ще моєї мами, сказала довірчо басиліса. — Я дорожчого за них нічого не мала, й Асклепій мусить повірити в мої молитви. Еринії часом одбирають у мене розум, та я думаю, що тепер він більше не напускатиме їх на мене. — Вона повагалася й знову ласкаво торкнулась чорного хвилястого волосся Елени: — Чуєш… приноси й ти йому в жертву щось найдорожче. Він і тобі поверне розум…

Елена почала судомо хлипати, й Вероніка замовкла. Вічі в неї розплющалися й розплющались, вона охриплим не своїм голосом поспитала:

— Ти теж кохаєш його?.. — На вустах їй з'явилася плямочка піни, басиліса раптом підняла руку, мов боронячи себе від незнаної загрози, й закричала: — Зевсе, вбий його!.. Вбий!..

І побігла, й Елена теж побігла, приголомшена жахливим видовищем, і коли назустріч їй з'явився лоґоґраф Полікрат, упала перед ним навколішки й почала обнімати його м'які жіночі стегна:

— Врятуй мене, Полікрате!.. Врятуй… Забери звідси!

Він ледве виборсався з її обіймів:

— Ти свідома того, куди мене штовхаєш!? І проти кого… Божевільна!

Елена впала на траву й зайшлася голосом:

— Порятуйте… Порятууй!..

— Я — людина маленька, — вже примирливіше мовив євнух. — Не маю ні сили, ні влади, чому ти не хочеш про се подумати!

Елена голосила й голосила, й він заходився, крекчучи, підводити її з землі:

— Та цить… Та годі… Я скажу йому, чуєш? Тільки перестань, перестань… Бо…

Елена ледве підвелась. На верхній сходинці клімаксу стояв Асклепід і похмуро дивився на неї.

За день по тому, коли Елена вже не знала, з якої кручі кинутися, євнух приїхав знову. Вона ще здалеку вчула пісню коліс його фракійської каруци й вибігла на дорогу, та євнух навіть на землю не зліз, а вічі його заткалися суцільним мереживом зморщок.

— Не хоче він, — сказав євнух і торкнув у спину роба-погонича. Коні розвернули каруцу й побігли вчвал, заполонивши все кругом суцільним дзвоном співучих коліс.

Елена пішла до хати, не чуючи ні себе, ні світу довкіл, а жрець Асклепід дивився на неї з висоти свого клімаксу на другому поверсі й реготав.

Уранці, коли сей невтомний, мов ведмідь восени, чолов'яга, немитий і смердючий, нарешті вгамувався й заснув, Елена, скрадаючись дістала з кутка важку амфору, допіру спорожнену, замахнулася, розсадила її на голові його, голова теж тріснула, жрець навіть охнути не встиг, тоді, не заходячи вниз, де ще спали її три невільниці, вибігла з зеленого пекла святилища й бігла до Мірмекія й далі, раз по раз озираючись. Тоді, ще зовсім сама в безлюдному полі, пішла повільніш, ледве не виючи від утоми, збудження з перестраху. Та коли нарешті дісталася мурів Пантікапея, брами города, попри вже пізній час, були на засувах. Елена почала гатити в ковані міддю й залізом колоди брами:

— Упустіть!.. Упустіть мене!..

Але з-між визубнів надбрамної вежі хтось гукнув байдужим голосом:

— Іди собі, жоно! Не велено впускати!

Вона тільки тепер помітила, що руки в неї геть закривавилися, побиті об колоди та куття брами. Досі їй не хотілося вірити словам євнуха Полікрата, тепер же пересвідчилася, що й Савмак одцурався її.

Розділ 28

А Савмак сієї миті був думками й справді дуже далеко від неї: на крайньому сході свого невеликого царства, в білокам'яній Феодосії, під чиїми мурами пристали сто тридцять шестеро нових, мов дзвін, ладь понтійського таксіарха й наварха Діофанта.

Діофант прибув під Феодосію в ікас месунтос — останній день другої декади муніхіона місяця, який скіфи називали квітним. Разом з ним у хламиді простого мечоносця Евґенія знову був молодий цар Мітрідат Шостий Великий Евпатор Діоніс, а його двоє друзів, яким теж пощастило втекти з повсталого Пантікапея, Дорілай та Неоптолем, збагачені досвідом торішніх перемог та поразок, знову під орудою Діофанта й самого царя керували своїми таґмами. Діофант спробував узяти могутній город копієм, з ходу, але п'ятиденний приступ нічого не дав йому, крім тисячі вбитих і трьох тисяч поранених. Тоді Мітрідат наказав йому припинити марні спроби, бо цар Боспору Савмак надіслав у підмогу й так затятим феодосійцям майже тисячу добре зоружених робів, а в намісника Никона була й своя непогана дружина.

— Починається місяць тарґеліон, — сказав Мітрідат, — і саме тепер час брати город глухою облогою, а не восени, після жнив, як ти робив досі.

Діофант із повагою глянув на молодого царя й без колишніх ревнощів оддав йому першість. У тарґеліоні місяці починали стигнути ячмені, через три тижні надходила пора пшеницям, військо матиме харчу доволі, а обложним при всій ощадливості запасів торішнього хліба навряд чи вистачить більш як на три-чотири місяці. Діофант схилив голову перед юним нащадком древніх перських царів і почав брати Феодосію в глуху облогу з моря й суходолу. Він тільки закинув Мітрідатові:

— А як… скіфи?

Й то, власне ж, не було закидом, а швидше бажанням почути думку й іншої людини, в здібності якої він вірив дедалі дужче.

— Скіфи… — повторив Мітрідат, і з його враз потоскнілого виду Діофант зрозумів, що молодий цар досі поминав увагою скіфів і лише тепер замислився. «Скіфами» вони називали не тих оратаїв, технітів та інших дрібних людей, що взимку повставали проти них у Пантікапеї, перебили їхню півтисячну дружину й проголосили царем Савмака. «Скіфами» Мітрідат і Діофант називали тих, що населяли всю Таврику й після торішньої поразки знову піднялися на чолі з віроломним царем Палаком-Бориславом. Від того, чи Борис і далі бунтуватиме, а чи підкориться статтям торішнього договору й знову нарече себе «другом понтійського царя», зрештою залежала доля перемоги.

— Що кажуть херсоніти? — вдавано байдужим голосом поспитав Мітрідат.

Вони сиділи в кормі навархової діери всі вчотирьох, і крізь вузенькі віконечка їм було видно тільки частину зубчатих мурів Феодосії та лису гору над ними. Феодосійська затока була майже точним повторенням Пантікапейської, навіть одкривалася так само на схід широкою підковою, хіба що трохи ширшою, та город стояв не довкіл гори, як Пантікапей, а внизу, під горою.

Мітрідат звернувся до Неоптолема, який щойно повернувся з Херсонеса, й жевжикуватий пафлаґонець, обвішаний золотими та бронзовими бляшками, дістав гребіночку й спершу розчесав бороду та чуб, аж потім одповів цареві:

— Херсоніти дають п'ять діер на сто шістнадцять весел кожна, а ще — чотириста гоплітів, сонцесяйний…

Останнє слово він вимовив за звичкою й нахмурився, бо тут, у чужій землі, Мітрідат забороняв величати себе царськими титулами. Роздратований і сим, і неповною відповіддю молодого воєводи, Мітрідат обірвав його:

— Про скіфів що кажуть Херсоніти, питаю!

— Про скіфів?.. — Неоптолем глянув на Діофанта, із яким у нього з весни налагодились несподівано дружні стосунки. Старий таксіарх не радив казати цареві про те, що скіфський володар Палак відбудовує свою торік власними ж руками спалену стольницю, та Мітрідат дивився на нього так байдуже й знудьговано, що Неоптолем сказав йому геть усе:

— Палак повернувсь до стольного Неаполя, в Палакії, на який скіфи кажуть Бориславль, ковалі кують удень і вночі, а в Ховах у нього вже сидить чотири тисячі пішої рати.

— Пішої… — сказав Мітрідат і почав кволим кроком вибиратися з корми. Він півдня ходив уздовж таґм, що кільцем облягали Феодосію, підступав і до самих мурів, звідки в нього пустили дві стріли, тоді повиганяв усіх з навархової діери й зачинивсь у кормі на гак до самого ранку. Коли ж над морем зійшло сонце, звелів Дорілаєві:

— Готуй половину діер і половину рати. Завтра відпливаємо в Евпаторій.

— А тут?..

— Тут буде Діофант із Неоптолемом. Вали довкола Феодосії вже готові — Діофант утримає город і половиною рати.

Вайлуватий фріґієць Дорілай, одноліток Мітрідата, з невластивою для нього швидкістю кинувся виконувати цареву волю. Його радувала рішучість володаря. З'являлася нагода вирватись із-під опіки старого Діофанта, який мав його за хлопчика й терпів тільки через Мітрідата.

Почувши про таке рішення, Діофант ускочив до діери й почав розраджувати царя, ледве добираючи пристойні вирази:

— Сього не схвалять олімпійці! Ризиковано! Мусимо взяти спершу Феодосію, бо вона — ключ до Пантікапея. Тоді вийдемо перешийком на берег Меотіди й розділимо Савмака з його братом.

— Ти забув, що в моїх жилах тече кров Ахеменідів і що своїми небесними володарями я вважаю тих кумирів, яким приносили жертву мої пращури Кір й Дарій! — з веселим завзяттям відповів Мітрідат. — Палака ми побили торік, і він знову принесе мені воду й землю в золотих амфорах, щойно я з'явлюся під його мурами.

Коли Мітрідат отак блискав очима, на нього не впливали жодні докази, й Діофант похмуро схилив голову:

— Як хочеш… Твоя воля, ти знаєш ліпше за мене, простого смертного.

Мітрідат підвів його схилену голову:

— Дарма, таксіарше. Попливу, гляну, й Мітра споможе мені й напоумить. Лише не прикидайся ягничкою й пильнуй Никона.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tsar_i_rab.docx)Ivan_bilyk_tsar_i_rab.docx
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tsar_i_rab.fb2)Ivan_bilyk_tsar_i_rab.fb2