Іван Білик - Цар і раб (сторінка 57)

— Се — тлумач великого таксіарха! — першим стямився до блиску начищений Неоптолем. — Кажи, що тебе питають, нікчемний бранцю!

Мітрідат удячно глянув на юного воєводу, воїн з перев'язаними ногами зиркнув у бік Діофанта й сказав:

— Я — Лісій, син Лісія, сотник намісника Никона й евпатрид з діда-прадіда. Я хочу сказати вам, де ключ од брам Феодосії, лише хай заклянеться великий таксіарх, що не посягне на моє життя, й на життя моїх рідних, і на все, що маю я й мають мої рідні.

Він говорив так зухвало й так зверхньо дивився на Мітрідата, що цар понтійський ще дужче занудьгував і крізь зуби процідив Діофантові каппадокійською мовою:

— Ся свиня й шолудива гієна мусить здохнути, лише не тепер, а пізніше. Він зрадив Никона й Савмака, то зрадить і мене в скрутний час. — І знову по-грецькому кинувдо бранця: — Кажи, що маєш казати Діофантові. Діофант виконає все, про що молиш.

Лісій, син Лісія, розповів, що в городі за верховоду лишився Никон, мужеложець і хабарник, і він лаштується чинити опір і далі, не хоче складати зброї, хоч у його жилах тече кров Археанактідів. Минулої декади Никон вислав одного гінця до Савмака, другого ж — на схід, до Савмакового старшого брата, скіфського царя.

Мітрідат здивувався:

— Як же вони проскочили, коли город — в облозі?

— «В облозі»! — криво посміхнувся Лісій. — Ви тут чужі й нічого не знаєте. Хіба не може мати Никон потаємного ходу?

— Де той хід?

Лісій уперше збентежився:

— Хай твій господар Діофант вірить або не вірить, але… я не знаю сього.

— Діофант піддасть тебе тортурам, — сказав молодий цар, але се теж не вплинуло на Лісія. Він почав доводити, що тим потаємним ходом Діофант багато не розживеться, бо хід, коли він є, охороняють, мов зіницю ока. Звичайно, краще знати про нього, аби не дати Никонові можливости спілкуватись із іншими городами, та що ж робити, коли він, Лісій, сього не знає!

— Тоді примусимо згадати, — посміхнувся Мітрідат, і сю його посмішку добре знали всі, крім Лісія. Цар кивнув Дорілаєві: — Скажи, хай заберуть його.

Лісій зблід, і коли прийшло двоє гоплітів, утратив свідомість. Одна нога його впала й неприродно викрутилась, та й се не привело Никонового сотника й евпатрида до тями. Діофант почекав, поки гопліти винесуть бранця, й мовив цареві:

— Звели, сонцесяйний, щоб його не катували. Він не знає, де той потаємний хід.

— Чому так думаєш? — спитав Дорілай, радий дозолити Діофантові, та Мітрідат несподівано теж скасував свою попередню волю й кивнув, але вертати бранця не наказував.

Діофант затурбувавсь:

— Іще вмре, не сказавши головного!..

— Він сказав усе Дорілаєві.

Уранці перед стратою Лісій попросив сторожу, щоб гукнули таксіарха, якому має повідомити важливу новину. Прийшов Дорілай, Лісій повагався, проте розповів йому все. Феодосія не збирається складати зброї, бо має харчу хоч до наступного врожаю. Десятьма тисячами гоплітів її також не візьмеш. Є тільки один шлях.

— Який? — спитав Дорілай у Лісія. Виторгувавши в нього свободу собі й родичам, Лісій сказав:

— У Феодосії дуже багато робів, і вони почувають себе дуже непевно…

— Чому?

— Бо їх одпустив на волю Савмак, царегуб і самозванець. Якщо Діофант пообіцяє їм ісотелію, вони відчинять йому брами.

Се вже зовсім не вкладалося в Дорілаєвій голові, й він знову перепитав, запідозривши бранця в нещирості:

— Чому?

— Бо коли роба відпускає на волю інший роб, одпущеник не певен, чи то назавжди, чи на час. А коли його відпустить господар, тоді роб здобуває справжню волю.

Ся думка сподобалася Дорілаєві, й він поспішив з нею до Мітрідата. Цар теж оцінив її, вбачивши в сьому порятунок і єдиний вихід із скрути.

Не маючи більше бажання розмовляти з Лісієм, Мітрідат негайно ж наказав поставити під мурами Феодосії крикунів із добрими горлянками. Крикуни від імені таксіарха Діофанта й сонцеликого Мітрідата Шостого Великого Евпатора Діоніса пообіцяли відпущення всім робам, які перекинуться на сей бік мурів.

Трохи здивований Діофант не втерпів:

— Ти ж збирався дати їм повну ісотелію, а тепер обіцяєш саме лиш одпущення. Не схочуть…

— А ти мислиш, вони мені повірили б, коли б я пообіцяв дати кожному з них по пригорщі золота? — Діофант кліпнув, але не заперечив, і він зверхньо ляснув свого старого воєводу по плечі: — 3 робами треба говорити як з робами, Діофанте. Тоді й віритимуть.

До самого вечора по той бік мурів не стихали голоси, не стихали вони й по півночі, над ранок у двох місцях спалахнули пожежі, й коли розвиднилося, рипнула спершу одна, тоді друга й третя брами. Феодосія наче вимерла чи бодай не прокинулась після бурхливої ночі, лише де-не-де видніли окремі постаті робів, які вчинили нічний заколот. Остерігаючись пастки, Діофант наказав уходити в город обережно й насамперед зайняти мури та вежі, а потім — акрополь і найбільші вулиці навкіл аґори. Однак остороги його виявилися зайвими — Феодосія й не думала сперечатись, про що вночі належно подбали роби.

Розділ 29

Окрилені несподіваним щастям, Діофант і Мітрідат відмовилися зимувати в Феодосії. Зріджене січами військо вони поповнили двома тисячами феодосійських робів, яким обіцяли волю відразу після взяття Пантікапея, й наприкінці третього місяця, метагетніона, ладді всією потугою рушили понад берегом на схід, у бік Пантікапея. Феодосія тепер належала понтійському цареві, се радувало його, та разом з тим і бентежило, бо лани кругом Пантікапея вже були вижаті й жодна глуха облога не могла злякати Савмака.

А молодий цар Боспорської держави ходив ще пригніченіший. Падіння Феодосії видавалось незбагненною випадковістю, й він довго сушив собі голову над сим. І коли нарешті знайшов причину, ладен був устромити собі в груди меч. В усьому винен я й тільки я, сказав він з безжальністю мандрівного стоїка, та коли чад розпачу трохи розвіявся, вирішив, що вмерти ніколи не пізно, треба щось робити бодай зараз.

Він так і сказав на раді в троннім екусі, куди вперше зайшов після смерти Перісада. Великий колісничий От прикликав іще чотири місяці тому вдарити на Діофантову рать, що стояла тоді під мурами Феодосії, й ударити, не чекаючи приходу князя Бориса. Савмак заперечував, бо Феодосію такою раттю, як у Діофанта й Мітрідата, не можна було взяти, воїв же та припасу Никон мав досить. Тепер Савмак сподівався від Ота яких завгодно докорів, але великий колісничий у коротенькій і рудій, наче в роба, хламиді лише замислено чухав ногу об ногу, й сим мимовільним рухом теж скидаючись на роба.

Великий лоґофет, яким був тепер колишній архонт-маґістрат Гіпподам, сухотно сапав запалими грудьми й мовчав, а євнух зиркав то на царя, то на Ота, й Савмак багато б дав, аби дізнатися, що в нього на думці. Далекий родич померлого царя Евтихій перемовлявсь із морським архонтом Тімокреоном, але так тихо, що навіть лункі стіни порожнього екуса не чули їхніх слів.

Кремезний вождь робів-одпущеників Платон, якому пощастило два дні тому дивом вирватись із захопленої ворогом Феодосії, єдиний горів бажанням сказати щось, але Савмак і так добре знав, що він скаже: треба вичавити з евпатридів срібло й золото до драхми й роздати демосові. От негайно підтримає його, подумав Савмак, а що ми робитимемо потім? Евпатридське срібло він тримав на крайній випадок, до того ж і взяти його можна було тільки приставивши меч до горлянки, та й то навряд, бо ж евпатриди досі так глибоко позакопували свої скарби, що їх не змогли б знайти навіть підземні духи кумира багатства Плутоса.

Єдиний, хто по-справжньому хвилював Савмака, був Дамон. Старий евпатрид уперше погодився прийти на царську раду, тепер же сидів, заплющивши вічі й схиливши голову на широкі круглі груди. Тільки борода, яка час од часу ворушилася на животі, свідчила про те, що позбавлений чину великий колісничий Перісада не спить і все чує.

Савмак обвів поглядом своїх радців, і тільки євнух не сховав очей.

— Скажи ти, — звернувся цар до нього.

Євнух перелив увесь міх свого тіла на ліву руку, яка затремтіла від напруги й почала вгинатися. Тоді він обіруч сперся на коліна й утяг безбороду голову в плечі, та се не знакувало, ніби він злякався рішучого погляду царя.

— Хай Платон скаже про своїх робів, — ураз заткався він сухими зморшками, мов болотяний павучок — павутинкою. — Роби продали Феодосію Діофантові, то чи не думають вони продати й Пантікапей?

Цар сподівавсь од Платона вибуху, та колишній роб дуже швидко взяв себе в руки, всівсь по-сірійському ногами навхрест і тихо проказав:

— Мої люди в Діофантовому стані не сидять і мух не ловлять, лоґоґрафе. Й Пантікапей — не Феодосія.

— Таке! — сплеснув пухкими долоньками євнух. — А чи не згадають твої роби того дня, коли Перісад зламав своє слово й почав їх розпинати на хрестах?

— Не згадають. — Платон ледве стримувався проти євнухових кпин. — Не згадають, бо вони вже не роби, та й Перісад не басилевс, маємо собі свого басилевса.

Схитрував, майнуло Савмакові, й перед очима виринула Платонова постать того дня, коли той сидів так само ногами навхрест у переходах амфілад під час невільничого заколоту три роки тому. Тоді роб не наважився піти далі сіней, і се було дуже схоже на день сущий. У мені теж є щось робське, криво посміхнувся Савмак, згадавши, що теж уперше переступив сьогодні поріг тронного екуса. — Не привчені смо ми до волости, подумав він, звикли, щоб нас поганяли інші, в тому всі причини й притичини…

Він раптом усвідомив, що мислить не по-грецькому, й се болісно відгукнулось у його серці. Виходило, мовби «ми» — се й він, і От, і всі решта, кого греки називали «скіфами». Він знову підохотив радців говорити, та думка вже не пускала його, й серце так само млоїлось, аж поки ввійшов ґорґіппійський намісник Добривой-Каллістрат.

Савмак запросив на раду й сього нащадка общинних жупанів і дивувався, чому той не приходить.

Каллістрат-Добривой збентеживсь од загальної уваги й довго не міг умоститись, та ся його бентега додала впевнености Савмакові.

— Що мислиш про Діофанта, Каллістрате? — спитав він, і той ще дужче розгубився.

— Про Діофанта чи… про його царя?

— Се не важить. — Савмак розповів йому все, що було відомо про наближення понтійської рати, та Каллістрат-Добривой одразу перевів на себе:

— Тут увесь мій полк, басилевсе. В Ґорґіппії лишилася жменька — ледве стачає відчиняти й зачиняти на ніч брами пілонів.

Савмак вислухав його речіння з подивом — мав надію, що Добривой-Каллістрат чимось утішить його, хоча згодом, подумавши, прийшов до висновку, що надто мало знає сього приємного для себе чоловіка й однокревця. Й тут увагу його привернув Дамон. Чинець покійного царя мовби прокинувсь і наставив око на ґорґіппійського вельможа, й дивився доти, поки той удруге зчервонів.

Йому навіть байдуже, що я про нього подумаю, сказав собі цар, йому стало враз незручно сидіти на старовинному троні Спартокідів, спинка почала муляти, підлокітники — теж, але він не зводив погляду з Дамона. Й сей його раптовий прихід на раду, й ще менш сподіване зацікавлення по-суті ж дрібними словами ґорґіппійського посадника, й навіть запізнення Каллістрата-Добривоя, що вже й геть не тулилося сюди, переплелись у суцільний клубок, який Савмак вирішив згодом неодмінно розплутати. Великий колісничий От, його давній друг і приятель, теж виринув із задуми, й се взайве переконало Савмака, що Дамон прийшов сьогодні не просто так.

Скарбник царської скітниці Евтихій заходився переконувати всіх, що евпатридів, власників суден, земель та ерґастеріїв треба негайно обкласти форосом — коли завтра підійде Діофант, буде вже пізно. Се вони вирішили з Отом, щоб говорив першим Евтихій, купець, евпатрид і родич покійного царя, вирішив Савмак і вдячно глянув на своїх щирих друзів. Коли б узявся про форос говорити Платон, решта б обурилась і почала товкти його носом у невдалі події під мурами й за мурами Феодосії. Тепер же Гіпподам тільки сухо викашлявсь, Тімокреон кивнув головою на знак згоди, Дамон перестав дивитися на Каллістрата чи вдавати заснулого, й лише євнух неспокійно переливався то на ліву, то на праву руку, проте й він нічого не сказав, і се означало, що Евтихієві з Отом пощастило домогтись обкладання евпатридів податком-форосом.

Савмак устав, і всі повставали. Далі говорити не мало товку, й він рушив з Отом оглянути щойно злагоджені таґми новобранців. Дамон викликався йти з ними, й Савмак жартівливо ляснув його по гладкому, проте ще дужому плечі:

— Археанактіди вирішили полюбити царя-скіфа?

— Мої предки ніколи не були царями, — похмуро відповів старий евпатрид. — А в Пантікапеї живуть не самі лиш Археанактіди й Спартокіди, царю.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tsar_i_rab.docx)Ivan_bilyk_tsar_i_rab.docx
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tsar_i_rab.fb2)Ivan_bilyk_tsar_i_rab.fb2