Іван Білик - Цар і раб (сторінка 58)

— Я кажу про твою жону… — Савмак уже не знав, як виборсатися з невдалого жарту, бо Дамон, крім усього, ненавидів брата своєї жони — Архелая й злився кожному натякові на родицтво з ним, хоч інколи вони й діяли в одну руку — коли того вимагали спільні справи. Пошкодувавши, що не зміг скористатись із сього раніше, Савмак примирливо сказав: — Твоя правда, Дамоне, в Пантікапеї живе багато чесних людей.

Таґми новобранців, збиті переважно з одпущеників та робів, мало порадували Савмака. Хоч в очах воїв світилася рішучість до боротьби, та не в кожного при боці був меч, а при нозі — спис або сулиця. Савмак прислухався. З ближніх і дальніх вулиць старого акрополя лунав дзенькіт: ковалі працювали з ранку до ночі, але для такого часу їх було мало, й мечів та наконечників мусило бракувати й надалі.

— А що чинить Будимир? — спитав він Ота. Великий колісничий потеплів очима — йому теж подобався старий золотар Будимир-Тарас.

— Кує мечі, княже.

Дамон неприязно дослухався до «скіфської» мови, яку ненавидів ще дужче за свого шуряка Архелая, та Савмак лише зиркнув на нього й пішов у той бік города, де стояв ерґастерій золотаря.

Робітню Будимира-Тараса тепер було важко впізнати. На столах і полицях лежав товстий шар сажі та вугільного попелу, в горнилі під причілком стриміло кінцями два мечі, закіптюжений наймит мірно тяг важіль обома руками, й міх натужно сапав, підкидаючи вгору дрібне дубове вугілля. Двоє інших ковалів одтягали лезо меча малими молотками, се була робота найвідповідальніша, й Будимир-Тарас теж бігав навколо них і вряди-годи покрикував:

— Куди тягнеш на себе? Геть бий, геть! Тоді жила в криці міцніша!

Меч холов дуже швидко, вже зовсім витончений, Тарас-Будимир перебрав його кліщами й підніс до басилевса, ледве тепер помітивши його:

— Видиш?

— Видю.

— Що видиш?

— Мережку! — сказав Савмак.

— Нич не видиш. Мережка є в кожної доброї криці. А яким вона світить?

Савмак придивився ліпше й невпевнено промимрив:

— Синім хіба…

— Синім та не вельми. Немає тепер синіх криць. Коли-м я був молодим, були в нас криці справді сині. А ще були й инчі: їх умів лише коваль Гудим викричувати…

— Які ж то були криці, діду?

— Зелені. Ти-с молодий і не відаєш. Руські криці, сині й зелені. Синя брала дикий камінь, а зелена брала синю. Ото так! Сі криці тепер і на Русі почали забувати, а в Греках, та Персах, та тому нужденному Римі їх і споконвіку не знано. За сей ось меч дають робу, ба ще й підтоптану, за синій же руський меч давали чотирьох роб, а за зелений — десятьох, авжеж! Суща правда! — вигукнув золотар, уздрівши в царевих очах невіру. — Для воя чільне — його меч, авжеж. За нього він усе віддасть, аби що мав, правду мовлю!

Савмак узявся роздивлятись Будимирові мечі, готові й ще не зовсім, які лежали на столі й на полицях, От пробував їх вістрям свого довгого ножа, тоді десь вийшов, а цар спитав у Будимира:

— Зумів би-с ти, діду, зварити зеленої криці?

— Не зумів би-м, великий княже, — щиро визнав старий. — Не зумів би-м, бо-м став у сьому Пантікапеї золотарем: і по гривних, і по драхмах, і по тулах та жоночій здобі всілякій забувся-м, як її кийлівський коваль Гудим варив, бо то ж не каша в кітлику й не окіст вівчатини. Зелена криця!.. Я й синьої до пуття не зварю, не те що…

Савмак іще з півгодини слухав ковальські дзвони, й коли вийшов, побачив Ота. Великий колісничий був урочисто похмурий, і Савмак одразу здогадався:

— Прийшов?

— Іде. Перші ладді проминули Тірітаку.

До вечора половина Діофантових ладь стала за гирлом Сухої річки, решта причалила нижче від гирла, ворожі таґми почали виходити на суходіл, обсівши Тірітакську та Мірмекійську дороги, і лише з боку садків та виноградників Пантікапей зоставсь необложеним.

Спершу Савмак убачав у тому хитрість, бо жоден розумний воєвода не спинився б унизу, віддавши супротивникові гору. Виманює мене до відкритої січі, подумав Савмак. Але минали день за днем, а в обох розрізнених станах Діофанта не видно було готування до рати.

Савмак був ладен спробувати щастя й в одвертій січі, бо на випадок несили мав за спиною міцні мури Пантікапея, та по той бік Сухої річки здіймався високий довгастий горб некрополя, й ним Діофант міг удало скористатись.

Уночі брами всіх пілонів зачинялись, але до ворожих станів було п'ять-сім гін відстані, й на прохання городян Савмак дозволив одчинити брами Західного пілону, аби люди могли зібрати якомога більше винограду, яблук та всілякого іншого плоду. Так тривало до середини метагітніона, серпня місяця, й у чотирнадцятий день, тетрас епі дека, великий колісничий От прийшов до Савмака з дивною новиною. Навіть стриманий Платон, який його супроводжував, блискав очима.

— Його роби втікають, княже! — сказав От. — 3 першого ж дня почали ускакувати. Зуперше по десятеро й двадесятеро, тепер же — сотнями.

Се було майже невірогідно, але От казав правду. Ті самі роби, що зрадили Никона в Феодосії, тепер почали непомітно приєднуватися до виноградарів та садівників і втікати разом з ними.

— Яка причина? — спитав Савмак, і сього разу вихопився Платон.

— Причина — мої стежі, — сказав він майже чистісінькою руською мовою, сим теж не абияк здивувавши царя. — Того, що було в Феодосії, тут не буде: чинимо все для сього.

Такого ніхто взагалі не сподівався. Пішовши на посули Діофанта й Мітрідата, феодосійські роби вчинили змову й здали їм город, сподіваючись од завойовника волі. Та понтійські нашесники не квапились виконувати своїх обіцянок, усіляко зволікаючи. Робам ніхто нічого не чинив, але господарі й далі мали їх за робів і теж, услід за Діофантом, кивали рукою: хай як скінчиться рать із Савмаком! Роби почали здогадуватися, що понтійці просто надурили їх, а коли візьмуть і Пантікапей, вільні лишаться вільними, а роби — робами.

Невільники почали спершу несміливо, тоді дедалі згуртованіше перебігати в Пантікапей. Савмак обурився:

— Хто ж тепер їм повірить, коли вони тоді зрадили вітчу землю, а тепер вирішили покаятись!

Платон спокійно заперечив:

— У роба нема вітчини, царю. Се ж не греки, і не ваші руси, чи древляни, чи туричі, лише народ усякий: і з Персів, і з Фінікії, й Сірії, й Лівії, й звідусюди. Вітчина роба — там, де воля.

За п'ять наступних днів з Діофантового стану повскакували майже всі роби, й стан його знову вирідів, а Савмакова сила зросла на добрих дві тисячі воїв. У двадесятий день метагітніона, в ікас месунтос, коли пантікапейці вийшли на мури, жодної ладді на причалах під городом не було. Лише вдалині, за мисом, де кінчалася пантікапейська затока, видніло кілька задніх кораблів. Їхні весла мірно здіймались і падали, брижачи теплу воду Боспору.

Кумири по-своєму вирішили долю січі, та Савмак знав, що се не побіда, лише перепочинок. Діофант відвів свої ладді до звойованої Феодосії й негайно поверне назад, щойно збереться на силі. Належало готуватися до тривалої облоги, а для побільшеного полку було замало харчу, й се молодому цареві здавалося тепер головним. У місті панувало загальне піднесення, люди ходили в святковому одязі, чинці ж чинили требу вдячности кумирам в усіх пантікапейських хоромах, і кожен виставляв рятівником і збавителем городу свого небесного покровителя. Провидець із царського хорому Аполлона Лікаря, Ератосфен, ходив дугою Дев'ятої тераси й говорив:

— Чорний ворон прогнав ґрифона, і Посідонові нічим дихати від падла й смороду.

Савмак іще з давнішої пори знав, кого провидець називає Чорним вороном, і спробував умовити старого, пішовши під хором Аполлона Лікаря:

— Се на шкоду, старче. Городяни заспокояться, й коли Діофант удруге прийде під наші мури, не будуть готові до січі. Кажи, що ґрифон злякався й хоче знову вертати до Пантікапея.

Та старий провидець лише нестямно блимав на царя каламутними очима, й Савмак не був певен: розуміє він його чи ні? Наступного дня Ератосфен знову вийшов серед люди й знову почав заспокоювати городян, які охоче йому вірили. Сього разу, як доповіли Савмакові, жрець провіщав на аґорі, й цар убачав у тому щось більше, ніж оракульне просвітлення, тож сказав Отові:

— Кинь Ератосфена в поруб!

От згідливо кивнув, Дамон же, який був присутній при сій розмові, почав доводити, що Ератосфен своїми речіннями допомагає пантікапейцям, уселяючи в їхні душі впевненість, а розправа над ним обурить — смертних і безсмертних.

— А ми потім принесемо кумирам спокутну жертву, — сказав Савмак, От удоволено всміхнувсь і вийшов, а Дамон провів його лютим поглядом до самих дверей тронного екуса.

У цей час у світлиці з'явилась царівна Вероніка, слаба й схудла, мов тінь, і, не помічаючи Савмака з Дамоном, біля самих ніг їхніх почала щось видивлятись на підлозі, тихо бурмочучи. Вони стояли й дивилися, доки басиліса й вийшла, лише тоді Дамон сказав:

— То все — покута…

Його слова стосувалися попередньої розмови, й Савмак не лишився в боргу:

— А де твої сини, Дамоне? Я вже давно не бачив ні Досітея, ні Теодосія.

— Навіщо вони тобі? — підозріло глянув на нього Дамон.

— Навіщо?.. — Савмак трохи помовчав, аби випробувати терпець старого евпатрида, й коли той почав плямкати й борода його засіпалася вниз і вгору, сказав: — Речуть, ніби кумири повертають несамовитій жоні розум, щойно вона стане під вінець Афродіти…

— То й веди її вінчатись! — огризнувся Дамон. — Перісад же ствердив декрет своїм царським характером.

Савмак примружив око:

— Так мовлять же, ніби я вбив Перісада.

— Хто мовить?

— Ти перший.

— Я-а?! — Дамон од несподіванки зчервонів, і вічі йому наллялися слізьми ляку. Він досі ніколи так принизливо не лякався, й Савмак вирішив, що на сьогодні з Дамона достатньо й стільки.

— Пришли завтра своїх близнюків до мене, — сказав він примирливо. — Для таких Гераклів у царя завжди діло знайдеться.

Дамон не наважився сперечатись, чемно схилив голову й вийшов, а Савмак одітхнув. Ліпше мати ворога перед очима, ніж у темному закуті, встиг подумати він, коли до дверей несміливо заглянув ґорґіппійський намісник Добривой-Каллістрат. Ще одна загадка Сфінкса, — сказав собі Савмак, відчуваючи, що несправедливий до жупана, який колись так подобався йому.

— Що повідаєш, жупане? — аби виправдатися за власну несправедливість, умисне «скіфською» мовою спитав Савмак.

— Чолом до тебе… великий княже, — так само відповів йому Добривой-Каллістрат.

— За що прийшов єси благати?

— Відпусти домів… У Пантікапеї тепер тихо, в мене ж там тільки кумири знають, що діється. Скільки-м часу не був у Ґорґіппії!..

— Мислиш утрапити на гермеї? Сього літа гермей не буде, жупане. Вряд чи хто б ізважився, коли всі Мітрідатові ладді по наш бік шастають.

Добривой-Каллістрат поштиво всміхнувся на царевий жарт, яким той навмисне відгородився й тепер міг так само жартувати хоч до вечора. Вони вийшли з хорому разом і разом навідалися до царських стаєнь, де невсипущий От виладжував своїх воїв скіфської крови, а Платон — колишніх робів, пантікапеян і феодосійців-перекинчиків. З'явивсь і євнух Полікрат, певно, вздрівши царя та жупана, бо хвіртка євнуха дивилася просто на браму стаєнь.

Савмака вразило, з якою зверхністю дивився євнух на вправи майбутніх оборонців Пантікапея, й він спитав його при ґорґіппійському чинцеві:

— Прикро мені бачити твій смуток, учителю. Ти заліз між вороги й не знаєш тепер, у який бік шарпнутись.

Подивований його злістю, євнух Полікрат удав, ніби жарт йому дуже сподобався, й так само грайливо відповів:

— Качура, що начепив собі півнячого хвоста, кури впізнали по кряканні.

— Се байка Есопа, вчителю. Я був у тебе старанним учнем, егеж?

— Занадто старанним! — Євнух і далі витримував жартівливу струнку. — Хіба я вже почав крякати?

Савмак удруге скосував на Добривоя-Каллістрата, який зацікавлено спостерігав за змаганням царя та євнуха, проте сказав:

— Я б утяв собі пальця, лоґоґрафе, коли б ти дав мені прочитати свої писання. Не ті, що ти складаєш як царський лоґоґраф, бо в них ти, певно ж, так само підносиш і мене, як підносив колись Перісада.

Євнух заткався зморшками, й віч його вже було годі побачити.

— Мовиш так, наче я тобі не показував ті питання.

— А невже ти так і не додав туди жодного рядка?

Євнух схилив голову, зсутулився й став схожий на переповнений водою міх.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tsar_i_rab.docx)Ivan_bilyk_tsar_i_rab.docx
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tsar_i_rab.fb2)Ivan_bilyk_tsar_i_rab.fb2