Іван Білик - Цар і раб (сторінка 59)

— Кого ж ти бачиш у тих потаємних писаннях царем Боспору? — знову спитав Савмак.

— Царем? — перепитав євнух, осмілівши від нерішучості того, хто міг би просто гримнути: неси сюди свої перґамени — й годі. — Царем Боспорської держави я бачу того, хто буде царем, евпатридів лишить евпатридами, а вільних — вільними.

— А про інше мовчиш? — Савмак очима кивнув під великі стайні, де вправлялися, керовані Платоном, вої-роби.

— Слова ніколи не єднали людей, — відповів євнух. — Людей завжди єднає й лучить інше, ми ж з тобою й так один одного розуміємо, попри всі на світі півнячі хвости. Є в Есопа байка про вола та собаку, тільки ти йому не вір: Есоп і сам був невільником. Коли б не пес, вовки давно здерли б з вола шкуру. Так я кажу? — раптом звернувся він до ґорґіппійського намісника.

Добривой-Каллістрат відповів двозначно:

— Кумири стежать за кожним кроком смертного.

Ввечері біля брами Полунічного пілона сталася сутичка. Гурт озброєних мечами й сулицями напав на варту й перебив її, тільки хитрий засув, три дні тому зладнаний людьми Ота, не дав можливосте напасникам утекти. Сторожа, що відпочивала в воїнській кліті, зняла гамір, невідомих частково перебили, решту взяли живими, а заразом — і п'ять важких міхів срібла та золота. Серед схоплених був колишній гектарх Архелай, і Савмак, ніскільки не здивувавшись його вчинком, наказав кинута всіх у поруб за мурами Акрополя. Коли їх піддали тортурам, вони згадали й смак материного молока. Се були сини евпатридів, значних жерців та власників суден, вони повигрібали все срібло, золото й коштовні прикраси в скітницях своїх батьків та родичів, аби нічого не дісталося повсталим скіфам й їхньому цареві.

Тортури тривали п'ять ночей і днів, шостого зранку Савмак зібрав велику раду, притягши на неї й тих евпатридів, чиї сини вчинили змову. Всі сиділи тихі й принишклі, бо ся подія розбуркала й розворушила Пантікапей. З боку провинних цар сподівався галасу, принаймні галасу, й тепер не вірив своїм очам і вухам. Два дні тому відбулось поховання вбитих. Чатників ховали з жертовними требами, решту Савмак наказав ховати якнайтихіше, без жерців і плакальниць. Евпатриди підкорилися, в що цар спершу й сам не вірив, але теперішня їхня мовчанка переконала його, що вони злякались по-справжньому. Виходить, ми з Отом та сим одпущеником Платоном трохи важимо, не без утіхи подумав він, уперше відчувши силу своєї влади. Десь у голові майнув здогад, що влада тримається на мечах і її може мати кожний підперезаний ратним чересом, але Савмак одкинув сю думку, бо головне полягало в тому, хто тримає меч і для чого.

Дамон випередив царя й підвівся сказати перше слово. Він поховав одного зі своїх синів, тепер же взявся доводити, що син Досітей загинув не від руки чатника.

— Від чиєї ж? — суворо перебив його великий колісничий От.

— Він сам допомагав чатникам.

От почав нетерпляче заперечувати Дамонові, та другий Дамонів син, Теодосій, не був спійманий, і Савмак вирішив удати, що вірить евпатридові.

— Може, ще чий син загинув так само? — спитав він, і на сей гачок одразу клюнули всі, чиї сини загинули в сутичці біля Полунічного пілону. Цар посміхнувся: — Тоді можете принести очисні й поминальні жертви на їхніх могилах. А зараз царський великий суддя виголосить кару для тих, що підняли меч проти басилевса й Пантікапея…

Чин великого царського судді справляв старий верховний жрець Зевса Евпатрида, якого старим застав ще Перісад, і звали його Тимотеєм. Він ледве шамкав беззубим ротом, і всі понаставляли вуха, знаючи сю його рису. Але Тимотей сказав коротко й ясно:

— Смерть на хрестах.

І сів коло царевого трону, як і належить великому судді, й лише тепер у світлиці знявся гамір. Але евпатриди не погрожували й не діставали мечів, кожен лише хапав себе за волосся й живцем оплакував сина. Та ті, що вже два дні тому поховали своїх синів, нікому сьогодні не співчували, більше того: Савмакові здалося, ніби він бачить зловтіху в їхніх очах, і на душі стало ще важче й гидше, й він квапливо втік у свої покої. За два дні мала відбутися прилюдна страта, й він тепер не був певен, чи зможе примусити себе вийти на лобне місце до Полунічного пілону.

Ввечері почали приходити батьки тих приречених, на кого чекала жахлива й ганебна смерть, і Савмак звелів декархові махерофорів «рябоголосому» Клісфенові, не пускати в хором жодного евпатрида. Проте пізнього вечора до таламуса, коли він уже роздягся й був у самому хітоні, ввійшла жона. Савмак побагровів, але не від злости, а тому, що ся чорнява білолиця жона так нагадувала Архелая. Кірія Галина впала йому в ноги та заходилась плазувати й моторошно вити.

Савмак одчув, що починає тремтіти, й ледве підвів кірію Галину з мароморяної підлоги. Ще одна така жона, сказав він собі подумки, й я всім їм, тим, подарую життя.

Та він сього вчинити не міг і не мав права, бо зрадникові належала смерть, хоч би ким і кому він доводився. Аби не спокуситися на жалощі до жони, яка голосила й рвала на собі волосся та одіж, він гарикнув у бік дверей:

— Клісфене!

«Рябоголосий» з'явивсь негайно, мов під дверима й чатував, і провинно, бо сам упустив сю жону до басилевса, забелькотав:

— Нака-кажи, світлий!

Савмак кивнув йому на відвідувачку, знесилено сів і взявся за голову. Я не володар, думав він, коли ладен прощати й найзапеклішого злочинця. Я баба…

Вранці, коли Савмак нарешті заснув, прийшов другий декарх махерофорів, Расин, одпущеник, який колись, під час невільницького заколоту, мало не потяв був Савмака.

— Жона просить, — сказав Росин.

Цар поглянув на здоровезного, мов бугай, декарха з розмальованими руками, й хоч бачив його в хоромі майже щодня, та раптом згадав день заколоту й басилісу Вероніку, яка повисла на руці в ошалілого роба. Коли б не Вероніка, майнуло Савмакові, був би розтяв мене. А вголос прорипів порепаною від несну горлянкою:

— Нікого, нікого, чуєш?

— Упущу!.. — загрозливо витріщив на нього маленькі оченята декарх Расин, спроквола вийшов, і, доки Савмак устиг стямитися й остаточно струснути з себе рештки сну, на порозі виріс привид. Жінка була худа й стомлена, й лише Савмак зміг упізнати в ній Елену.

— Ти не забув мене, басилевсе?.. — тихо спитала вона, й Савмаком ледь об землю не кинуло її сумовите запитання. Торік євнух казав йому, ніби Елена злигалась із брудним жерцем кумира Асклепія Мірмекійського, стала його наліжницею, стала добровільно, а потім просила євнуха спитати, чи не хоче новий цар бачити її. Савмак тоді з огидою відповів: «Не хочу! Не звик я чужим рушником утиратись!» Але все те діялося торік, і вона була далеко, в іншому місті, тепер же, побачивши Елену в своєму таламусі, чужу й зовсім забуту Елену, він одчув, що ніколи не забував її, тільки примушував себе до сього, й літа розлуки станули, мов їх і не було, й Савмак підійшов і взяв Елену за худі пальці.

Елена обережно висмикнула руку:

— Басилевсе, я прийшла благати за одного евпатрида… Ти можеш витурити мене за двері, я не варта твоїх рук… Я вельми забруднилась, басилевсе… — Він благально глянув на Елену, яка зовсім мало нагадувала ту, колишню, однак була йому так само бажана. Але жінка зблідлими вустами прошепотіла: — Я не гідна твого кохання… Не бруднись об мене, басилевсе, та якщо… в пам'яті твоїй лишилося хоч трохи чогось… вислухай мене.

— Ти любиш його й досі? — спитав Савмак, і йому стало дивно, що любов сієї жінки до іншого не ображає й не обурює. Елена похитала головою, задивившись у вікно за його плечем. — То для чого ж молиш?

— Я ж не тільки жона, басилевсе, я й людина. В кожної людини мусить бути ще й чуття обов'язку.

— Тебе благала його мати? — здогадався він.

— Кірія Галина була в мене… Тільки я молю не через неї. В моїй душі колись жила мрія, й вона дорожча від усього, хоча й давно вже вмерла. Людина існує мріями, басилевсе.

Ті слова геть заплутали Савмака, він повернувся до ложа, сів і схилив голову, й коли знову підвів очі, Елени вже не було. Замість неї коло порога стояв євнух і дививсь через увесь таламус у вікно, як допіру й Елена.

— Ти любиш її, — сказав євнух. — Ви, справжні чоловіки, дуже дурні, та я в тому не винний. Ти забереш Елену до себе?

Савмак мимохіть кивнув:

— Якщо вона того схоче, лоґоґрафе.

Євнух засміявсь геть по-жіночому тонко й протягло:

— Забереш, авжеж. А що скажуть у Пантікапеї? Скажуть, сей скіф убив її коханця, щоб самому спати з нею.

— Я вб'ю тебе! — гримнув цар Боспору, але тут-таки зів'яв і притих. У ядучому слові євнуха була правда. Навіть не задумавшись, чому се лоґоґраф умовляє його, він скасував смертний вирок усім приреченим і замінив його робством у залізних руднях. Архелая ж зовсім одпустив, дозволивши піти у вигнання.

Розділ 30

Скасування страти викликало подив у городян. Навіть евпатриди, чиї сини загинули під час отієї сутички, ремствували на неправедний суд царя-скіфа, роби ж, прості громадяни, відпущеники й особливо скіфи не приховували невдоволення, що Савмак замінив зрадникам смерть каторгою в руднях.

Рудні були розташовані на аґорі за Мірмекієм, які місцеві оратаї-скіфи так і звали Залізна Гора, й Савмак вирішив глянути, що діється на руднях. Він поїхав туди з архонтом Евтихієм, та коло заміського хорому Асклепія до них пристав євнух.

— Навідував свого друга? — неприязно спитав Савмак.

Євнух відповів йому так само вороже:

— Ти забув, володарю, що під Мірмекієм у мене винарня.

— Як сьогорічне вино? — втрутився між них Евтихій, аби впередити сварку.

— Вино?.. Ще тільки чавлять. — Євнух одходив повільно, й так само повільно розплутувалися зморшки на його жовтавому виду. — Мій актор Сінд каже, що сього року начавить більше, ніж торік. — Свого ойконома євнух назвав латинським словом «актор», і між ними мовби з'явилася тінь старого римського сенатора Публія Муція Сцеволи.

— Гукай пити сік, — сказав цар лоґоґрафові, аби загладити свій нестримний вибух. Про римлянина зараз не хотілося й згадувати.

Лоґоґраф уже зовсім одійшов і посміхнувся:

— Радітиму. Ще жодний цар не бував у моїй винарні! Ходімте зараз?

— Дорогою назад, — відповів збайдужілим голосом Савмак і глянув з пагорба. Звідси видно було священний гай хорому Асклепія, й він заквапився далі. Колісниця котилась низом, а вони втрьох ішли навпрошки, чужими виноградниками й садочками, до самої рудні. Євнух зірвав гроно білого хересу й підніс цареві:

— Вже готовий.

Се було виявом примирення, й Савмак охоче заходився дзьобати солодкі випрозорілі зерна. Поки дістались рудні, білі гіматії в усіх трьох укрилися пилком «синього каменю» та вапна, якими пантікапейці обприскували виноградники. Спершу цар, а тоді й супутники його розповили свої гіматії й почали обтрушуватись.

— Ти тут родичів маєш? — спитав Савмак в Евтихія.

— Всі евпатриди в Пантікапеї — так чи так родаки. — Евтихій недбало махнув рукою: — Хай се тобі не пече.

— Зате я не маю в рудні жодного родича, — втрутився євнух, і се було натяком.

Савмак мовчки виважив його поглядом. Евтихій махнув рукою, й з-од дальньої ями, над якою стояло кілька робів у самих пов'язках навколо стегон, підбіг ойконом. Се був одноокий чолов'яга з бичем при поясі, й Евтихій розповів, що той утратив око під час повстання супроти Діофантових воїв минулої зими.

— Як звешся? — спитав Савмак, якому здавалось, ніби він десь уже бачив сього ратника.

— Аполлодор, басилевсе.

Савмак аж тепер згадав балакучого чатника з Валової брами на Феодосійському шляху. Тоді Аполлодор мало не до білого розпік своєю занудливою цікавістю Никонового сотника Лісія, що супроводжував Публія Муція Сцеволу. Аполлодор теж згадав той випадок і почав розповідати, як гектарх Лісій нарадив Діофантові задурити робів, і роби клюнули на вудочку й упустили понтян у Феодосію.

— Але й він, кажуть, здох, — закінчив Аполлодор. — Перська стріла, від неї людина вмирає в той самий час наступного дня.

Тепер Савмак охочіше послухав би, де зараз римський сенатор, що розумує й що чинить. Про нього багато розповіла Елена, розповіла сама, без припрошень, а разом і про себе, й Савмак, отямившись, часто згадував її безжальні слова.

…Я від народження — македонка, сказала Елена. Мій батько та мати були вільними людьми, купцями, й жили в своєму власному домі над аґорою Тесалоніки. Батько мав добру ладдю, діеру, й торгував шкурами: закуповував їх у селах фракійського племені крестонців, що жили понад озером Больба, й продавав на іонійських островах. Усе йшло гаразд, поки римляни, «визволивши» Грецію й Македонію, скинули з себе машкару визволителів.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tsar_i_rab.docx)Ivan_bilyk_tsar_i_rab.docx
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tsar_i_rab.fb2)Ivan_bilyk_tsar_i_rab.fb2