Іван Білик - Цар і раб (сторінка 60)

У Пелі поселився багатий вершник Максімус, він почав торгувати з фракійцями, та наші македонські купці заважали йому. Максімус мав у Тесалоніці, яку римляни перейменували на Терму, ваговитого родича, що стояв на чолі всіх тамтешніх римських кораблів, і тепер, коли котрийсь грецький чи македонський купець перебігав Максімусові дорогу, він скаржився родичеві, й судно нещасного купця таємничим способом зникало.

Тесалонікські купці пробували скаржитись римському намісникові, та хоч усі сліди вели до Максімусового родича, домогтися правди не могли. Рим був зацікавлений у тому, щоб його купці витіснили з ринку купців місцевих, і ніяка сила не могла зарадити «визволеним».

Мій батько довго викручувавсь, та нарешті черга дійшла й до нього, й у таргеліоні місяці наша діера затонула в найтихіший день біля острова Скіроса. Нас підстерегло те саме лихо, що вже спіткало багатьох тесалонікських купців, і мій отець, хоч і відзначався витриманістю, кинувся з факелом до будинку Максімуса. Максімусові роби впіймали його й привели до господаря, тато два місяці просидів у вогкому порубі римського вершника та купця. Максімус був, незважаючи на своє прізвище, дрібненький і лютий, мов шакал, до того ще й злопам'ятний. Для мого батька він вигадав найстрашнішу кару.

Поклявшись Юпітером Аппійським, він сказав, що не має жодної провини в загибелі нашої діери, батька тримав у порубі тільки за те, що той хотів був його спалити, тепер же серце вгамувалося й очахло, й оскільки батько мій — людина добра й щира, він, Максімус, навіть допоможе йому придбати нову діеру.

Й запропонував свої старі ночви з геть потрухлими й поїденими черепашкою боками. Не мавши іншого виходу, батько підписав йому кабальний пожд, бо останнім часом, одколи в Тесалоніці з'явився Максімус, наші справи йшли погано й навіть будинок був закладений, а згодом — перезакладений удруге.

Сталося те, що передбачала мама: куплений навиплату корабель розбила буря відразу ж за Палленою — найближчим з трьох півостровів Халкідіки: так сказали нам римляни з морської сторожі. Мама дякувала кумирам, що хоч тато лишився живий, бо він теж хотів пливти тією діерою, а мама ледве якось умовила його лишитися вдома.

Та радіти було ні з чого. Наш будинок продали, й вирученого срібла не вистачило, щоб сплатити й старий борг і по закладу, й накинуту батькові діеру Максімуса. Батька мого, й маму, й двох старших братів моїх та сестру віддали робами Максімусові, я ж уже й народилась у неволі.

Максімус помстився, як справжній римлянин, і наша сім'я виконувала в його великому домі найчорнішу роботу. Батько ще сподівався викупитись, але борг зростав набагато швидше, й надії його почали згасати. Він так і помер, прикутий до весла діери, й труп його кинули просто в море, як і належало робові. Коли Максімус розпродав моїх сестру та братів не знати й у які краї за море, мама теж почала згасати й урешті згасла; мені виповнилося дев'ять літ. І тільки мене римлянин нікому не продавав, а заходивсь навчати, разом зі ще кількома дівчатками-невільницями, в своїй домашній школі.

Ми цілими днями зазубрювали старих і молодших софістів, трагіків і комедійців, грали на кітарах, арфах і співали всіляких пісень під доглядом суворої й злої навчительки Глафіри, яка не випускала з рук бича, потім перебирались у нові туніки й ішли прислужувати Максімусовим гостям, бо їх збиралося в нього щовечора десятками. Вони пили, розлігшись, вино, їли смачні страви, а коли котромусь уже далі не лізло, він виходив на подвір'я, і я чи котрась із-поміж моїх подруг мусили лоскотати йому гусячою пір'їною в горлянці, щоб він виблював і знову міг їсти та пити разом з усіма пирувальниками.

Так минуло кілька років, ми підросли, й коли якось одну з моїх подруг, найстаршу, Іраїду, лишив при собі на ніч можновладний Максімусів гість із рима, я вперше почула слово «гетера» й по-справжньому замислилась над тим, що чекає на мене попереду. Максімус виховував собі дорогих невільниць, освічених жінок для втіхи й розваг, і ніщо, здавалося, не могло зарадити долі молоденької дівчини, яка й народилася невільницею.

Я була нещасна й зовсім самотня, й за єдину розраду мені правив невеличкий золотий статер із подобою Александра Македонянина. Вільної часини я діставала його з грудей і годинами дивилась на обличчя прекрасного юнака. Мені здавалося навіть, що він оживає й починає блимати, я розмовляла з ним уголос, благаючи, щоб Александр повернувсь із Царства тіней і визволив мене:

— Я ж така сама, як і ти, македонянка…

Хтозна чому Максімус не зривав у мене з шиї тієї золотої номисми, що висіла на тонкому шнурочку. Певно, боявся чарів, бо се був амулет моєї покійної мами, й тінь її витала наді мною.

Та минув ще якийсь рік, і я зрозуміла, що марно чекала допомоги від Александра Македонянина, покладатися можна тільки на саму себе. Моїх подруг одну по одній продавали в Рим, і в Афіни, й в Антіохію, я ж дозрівала повільніш і жоден римлянин, грек, персіянин чи сірієць не хотів мати в своєму ложу таку розумну й освічену, але кістляву й безгруду наліжницю. Хтозна, який би се мало край, коли б у Тесалоніці не з'явився сенатор і віцеконсул Публій Муцій Сцевола…

Кілька разів побувавши гостем у господаря мого, він чомусь дуже пильно придивлявся до мене, й коли після чергового пиру Максімус наказав мені супроводжувати сенатора, я зімліла, раптом уявивши, що буде зі мною. Проте сенатор, хоч і був тоді значно молодший, переспавши зі мною ніч, негайно повіз через море в Азію й лишив у своєму маєтку під Іпсом, у Великій Фріґії, яку римляни щойно завоювали в батька нинішнього понтійського царя Мітрідата.

Та за три місяці, напровесні, він повернувся знову й заходивсь навчати мене іншої науки. Про те, що я — невільниця, він в Іпсі нікому не казав, мені навіть дозволили мати власну робу-служницю. За се я мусила жити в окремому домі, приймати гостей, а тоді про все, що від них почула, повідомляти сенатора.

Се здавалось мені так бридко, що я втекла, та мене впіймали в сусідньому ж місті Кеструпедії, повернули назад, і сенатор лагідно промовив:

— Дівчинко моя люба, коли ти ще раз утечеш, я накажу своїм ескулапам заразити тебе лепрою чи ще чимось. А якщо слухатимешся мене, то визначу тобі викуп, і ти зможеш згодом стати вільною.

Від останніх слів я ледве втрималася на ногах, усе інше втратило для мене зміст і лишалася тільки його обіцянка. Я впала перед ним навколішки й залляла його сандалії слізьми. Він визначив мені викуп у два таланти золотом, я ще не знала, що то таке, й почала ревно виконувати всі його накази. Рим боявся засилля Понтійського царства, й у тому, що царевич Мітрідат після батькової смерти втік у ліси від рідної неньки та її братів, моя рука була не останньою.

Коли ж молодий Мітрідат урешті зумів повернути собі вітчий трон, мій господар перевіз мене до римської провінції Сирії й купив для мене маленький, але гарний будиночок в Антіохії. Ся провінція теж хиталася під ногами в римлян, сенат побоювався перевороту, бо прибічників парфянського царя в тій провінції більшало день у день.

Антіохія — то кублище багатих купців усіх азійських племен і народів, та сенатор дозволив мені купити ще двох роб, я купила дівчаток Раїс і Клеопатру й тепер уже могла бодай не йти в ложе до хтивих азіатів. Кожна приносила мені вранці по золотому статеру, я брала, кажучи, що колись одпущу їх обох на волю, сама ж підло копичила номисму до номисми, бо Сцевола про них і не думав. Коли б так ішло й далі, я через літ п'ять або шість могла б назбирати потрібну суму й визволитись із сенаторового ярма. Навіть благала кумирів, щоб у Сирії ставало ще неспокійніше.

Але кумири не прийняли моєї молитви, Рим зумів домовитись із великим парфянським царем, натомість земля почала хитатися під римлянами в іншому кінці, й сенатор звелів мені їхати сюди, до Пантікапея.

У Пантікапеї сенат мав багатьох друзів, і я мусила через них знати все, що тут діється, бо стало відомо про зазіхання на ваше Боспорське царство молодого Мітрідата. Мітрідат не збирався навічно дарувати римлянам утрачену ще за батькових часів Велику Фріґію, лаштувався до війни з Римом, а для сього мусив обома ногами стати на Боспорі Кіммерійському.

Спершу старанно виконувала все, що мусила виконувати, бо сенатор сказав:

— Отут я тобі, дівчинко, й дам волю, тільки ще трошки постарайся.

Та я раптом закохалася в Архелая, се дуже розсердило сенатора, бо ж Архелай — сам царської кістки, Рим же сподівався при нагоді вмовити Перісада прийняти на себе титул «друг сенату й римського народу». Коли б Архелай одружився з Веронікою, він би згодивсь на всі вимоги римлян, а я могла б тільки перешкодити сьому, бо Перісад ненавидів вас обох, віддати ж доньку міг тільки за тебе, й ти знаєш чому.

Сенатор переказав мені свою волю вустами брудного жерця з мірмекійського хорому Асклепія, та я в своєму щасті геть осліпла й забулася, хто я й для чого перебуваю в Пантікапеї. Й мало не стала жертвою Перісада, була б таки загинула, коли б не євнух Полікрат. У Полікрата були на се свої міркування, й він урятував мене. Він же, певно, й тобі сказав, що я не вільна жінка, яку вдаю тут, а роба, й викупитися можу лише за два таланти золотом. Євнух був би дав тобі ті два таланти, коли б не стримала жадоба, й ніхто не відає, чим би все скінчилося тоді.

А євнух уже давно шукав допомоги з боку Риму, бо й сам належить до династії Археанактідів і воліє бачити на пантікапейському троні Архелая, хоч для початку й з хвостиком «друг сенату та римського народу». Рим далеко, Синопа ж поряд, ось вона, через море, й далекий «друг» кращий за близького.

Й коли сенатор довідався, що я викрила себе, зрадила його й Рим і про мене в Пантікапеї вже всі все знають, він перебрався на той бік Боспору, де євнух мене мовби сховав, подивився мені в очі такими страшними порожніми очима, що я зрозуміла: настав кінець. І я вже не могла більш опиратися ні йому, ні собі, й покірливо повернулася сюди, вже знаючи, кому він подарував мене й для чого. Про того нечупару Асклепіда я знала й давніш: і хто він, і чому в хоромі Асклепія вмирають люди…

Савмак тоді перепитав:

— А в Ґорґіппії?

Елена відповіла йому не зразу, бо й сама довідалася про лаштований на нього замах під час гермей чисто випадково, попередила про всяк випадок, і тільки події дальших років ствердили її підозру, що замах той готували всі разом: і сенатор, і Дамон, і Дамонів шуряк Архелай, і євнух, усюдисущий євнух Полікрат, через те тільки воля кумирів могла врятувати Савмака.

То були події давно минулих років, минулих і забутих, його ж хвилювало сьогодення, й він знову спитав:

— А до мене ти прийшла тому, що я став басилевсом? І можу визволити з неволі?

Елена довго дивилася на людину, яка зовсім не зрозуміла її й навряд чи колись могла б зрозуміти. Сльози здавили Елені груди, й вона, кленучи себе й свою слабкість, виказала те, чого не слід було б казати ніколи й нікому:

— Побачила в тобі такого ж нещасливця, як і сама, тому й прийшла.

— Щоб мене підтримати?

Вона кивнула, подумавши, що доля й розлучає, й зводить людей, а Савмака її слова впекли за серце, й він вигукнув:

— Я цар і буду царем, Елено!

Та вічі її заслало туманом невіри, Савмак аж закипів обуренням, але в серці народилося й інше почуття, й він тепер був певен, що не зла користь, а спочуття привело Елену до нього.

Тепер теревені одноокого наглядача Аполлодора нагадали йому сю розмову, й він гірко пошкодував, що з такою шаною вирядив тоді перестаркуватого сенатора, вивідника, крутія й коротуна, замість того, щоб на голову вкоротити його гладке збаблене тіло.

Євнух Полікрат був чимось схожий на сенатора, й цар, заглядаючи в яму рудні, думав про се. Й коли двоє робів почали витягати з ями важке мідне котлище, повне руди, він уже міг сказати, що єднає сих двох таких різних і далеких між собою людей.

— Так то ти хотів тоді моєї смерти? — Він сів на брівку й звісив ноги в глибоку яму, звідки тхнуло мокрим залізом.

— Коли се?

— Вельми коротку пам'ять маєш, учителю, — лихо засміявся Савмак і притяг його за полу білого гіматія. Євнух випручався й одійшов, але переляку в очах його Савмак не побачив.

— Я багато разів кликав смерть на твою голову, басилевсе. Й що з того? Люди хочуть, а кумири можуть. Ми вже з тобою про се говорили, й не раз. І ти нахвалявся, що колись мене вб'єш, але для сієї риби ще не вдарено в дзвони.

Архонт Евтихій марно силкувався розплутати незрозумілі перемовляння сих людей, хоч і добре знав удачу євнуха, згодом відійшов, потягши за собою одноокого наглядача Аполлодора, й коли за півгодини повернулися назад, Савмак лаштувавсь улазити в мідну бодню, євнух же тихо посміхався.

— Ти хочеш до ями, басилевсе? — здивувавсь Евтихій.

— Хоче побачити, як живуть його підданці, — замість басилевса відповів євнух, коли двоє робів-рудників почали вже обережно спускати бодню. Линва розпускалася й розпускалась, незмащена корба прикро скреготала, і в такому скреготові Савмак не міг чути його. — В нас тепер настало Царство Сонця, архонте.

Та коли згодом рудники так само обережно витягли царя нагору, й Евтихій, і євнух зрозуміли, що він усе чув.

— Царство Геліоса, лоґоґрафе, творять чистими руками! — сказав він і засміявся, бо євнух, розгубившись, мимоволі глянув на свої долоні й, тут-таки схаменувшись, поховав їх у згинках гіматія.

— Як там у рудні? — Євнух надто щиро подивився на царя, й той одчув підступ. — Довбають?

— Довбають!

— А ти ж кажеш «Царство Геліоса»!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tsar_i_rab.docx)Ivan_bilyk_tsar_i_rab.docx
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tsar_i_rab.fb2)Ivan_bilyk_tsar_i_rab.fb2