Іван Білик - Цар і раб (сторінка 7)

Коли ж нарешті коні спочили й пішли Феодосійським шляхом узворот, попереду з'явилася валка біґів та купецьких возів. Ефеби зійшли в рівчак царського саду, щоб дати дорогу торгівцям. Решту шляху до розвилку пройшли ступою й розвернулися, щоб почати заново. Та не здолали й піввідстани, як з-від брами Тірітакського валу закурілися ще якісь вози. Досі порожній Феодосійський шлях ожив, і про жодне ристання не могло бути й мови.

Абияк діставшись брами, ефеби кинули віжки й полізли на вал глянути, чи ще довго їм заважатимуть. Потомлені вороні стояли й лише хоркали в пилюку. Савмак з Отом злізли на вал. За півтора чи два стадії виднілось кілька возів з десятком вершників супроводу. Можна було б устигнути бодай раз подолати виміряну відстань, але От обернувся й уперше за весь час після сварки сказав:

— З того боку теж ідуть.

Савмак сів на гребені порослого споришем валу й задивився в степ. Далеко попереду, стадіїв за тридцять, трохи ліворуч од Феодосійського шляху височіла стрімка могила. Савмак досі бачив її сотні разів, але жодного разу йому не спадало на думку розпитати про ту могилу. Передуживши себе, він умисно байдужим голосом поцікавився:

— Ти там бував? — І кивнув пальцем на схід.

— Коло могили? Доводилось…

От говорив так само безбарвно, й Савмак зітхнув. Часом люди ятрять один одному рани, самі про те не знаючи, подумав він і спитав удруге:

— А що то за могила?

— Речеться Царською. Я-м питав у тата. Мовить, що тут жили русини й то гребовище нашого князя.

— Коли жили?

— Як греків пустили, то відійшов князь наш далі на захід: «Коли сте такі охочі, то нате вам кавал землі й жиїть, і торжища ставте, й ладді з насадами ладьте…»

— Від кого єси чув? — спитав Савмак, так само дивлячись удалину, де над морем ще не збляклих пшениців здіймалося вгору громаддя Царського кургану. Й раптом він упіймав себе на тому, що розмовляє з Отом його мовою, «скіфською». Спохмурнівши, він буркнув по-грецькому:

— Чого се ти говорив зі мною так?

— Як? — теж грецькою мовою відповів От.

— Так… — уже менш упевнено, згадавши допірішній вибух, відповів Савмак. — Хоч на людях не треба…

То була давня халепа. От на власній шкурі знав, як висміювали в палестрі тих, хто прохоплювався не по-грецькому чи бодай калічено, з чужим приголосом вимовляв грецькі слова. Таких юнаків називали варварами, тобто шепелявими буркунами, їх зневажали й вихователі, й самі ефеби, надто ж ті, в чиїх жилах текла не грецька чи бодай не тільки грецька кров.

Отроки мовчали, сидячи на вже змиршавілому від бездощів'я спориші, поки низка возів у супроводі десятка вершників підкотила до брами Тірітакського валу. Ще здалеку побачивши незвичних мандрівників, обидва сторожі поставляли ромфеї та щити й зачинили ворота перед самим носом у невідомих людей. Один сторож видерся на вал і спитав звідти:

— Хто їде?

Вперед похопився вершник на сірому стомленому коні й чистою грецькою мовою, ще й з мілетським приголосом, відповів:

— Публій Мукій Сцевола, римський сенатор і легат, Великий понтіфік усіх римських жерців і авгур, який уміє вгадувати прийдешнє з того, як дзьобають кури просо!

Таке заповідання, певно, справило враження на чатника. Він присів і заходився взувати другу сандалію, бо вихопився на башту валу в одній.

— Тьфу ти, нечупара! — вилаявсь От. Савмак підморгнув до нього:

— Зволікає, щоб ліпше випитати.

Сторож тим часом упорався з сандалією та ремінцями й справді вигадав причину для зволікання:

— А чого їдете в наш стольний поліс?

— Державні справи! — відрубав верхівець на сірому коні.

— А хто пропустив через гряницю?

— Намісник басилевса Перісада П'ятого в Феодосії кірій Никон!

— А сам ти хто? — не вгавав чатник.

— Я сотник важкої кінноти кірія Никона, феодосійського намісника, Лісій, син Лісія, евпатрид! — повним титулом заповістеся вершник і, геть очманівши й від стомливої дороги, й од надмірної допитливости нудотного чатника, загорлав, трясучи сотницьким щитом: — Якщо ти й зараз не відчиниш, я закличу на твою голову прокляття всіх ериній і накажу своїм воїнам розстріляти тебе!

Сторож, більше жодного запитання не вигадавши, почав неквапом злазити сходами додолу, хоча міг би просто гукнути напарникові, щоб одчинив ворота. Знову, лише сього разу повільно й тягуче, зарипіли котки важезних воріт, одхилилася спершу одна стулка, тоді друга, потім брамою процокотів сотник Лісій зі своїм щитоносцем, за ними критий візок римського легата, далі ще два візки безверхі, а вслід десятеро врочисто вбраних, при всім оружжі важких вершників.

Савмак обернувсь у бік Пантікапея, що здіймався на горі, тоді глянув назад. І звідти, й звідси точились вози та вершники, й про вчення годі було думати.

— Ходім між садки! — сказав він Отові, й той звівся. — Було б одразу туди. Хоча там дорога вузька й погана…

Вони зійшли до брами напитися води. Сторожі, які добре знали обох, кивнули на сіру амфору під муром вежі. Коли ефеби напилися, старший, що допіру перемовлявсь із феодосійським сотником, сказав Савмакові:

— Давно ми тут не бачили «володарів світу». Чого се вони? — Савмак байдуже стенув плечима. — Ти, басилевсів пестунчику, не знаєш?

— Ні.

— Кажи! — не повірив йому сторож Аполлодор, але відчепився, згадавши сотника-феодосійця й побоявшись наразитися на нову неприємність.

Хлопці посідали в біґ і поміж валом та царськими садками виїхали на вузький шлях, що відмежовував садки евпатридів Пантікапея. Траса для вправ там була значно гірша, та вони, пам'ятаючи недалекі гермії, не злазили з колісниці до самих обід.

Віддавши перетомлених воронців конюхам, ефеби розпрощалися холодніше, ніж звично. Біля хорому ж Зевса Робітника на Третій терасі Савмак наздогнав царівну Вероніку. Вона, як завше, засяяла очима:

— Ой, ефебе… се ти!

Але тут таки зів'яла й понурила голову. Савмак, здивований поведінкою басиліси, взяв її за руку. Навіть у сей спекотний день шкіра Вероніки зберігала прохолоду ранкового вітру — еола.

— Ти чого се така засмучена?

Йому вперше за останній час стало шкода дівчини. Вероніка, не дивлячись на нього, сказала:

— Приїхали римляни…

— То й що? — Савмак сподівався неприємнішого. — Публій Мукій Сцевола? — Він зневажливо посміхнувся, пригадавши, як чатник Аполлодор вимотував сьогодні жили з того ромея.

— Але приїхав не сам, — обізвалася Вероніка й пильно глянула на нього. Савмак одстебнув фібулу хламиди й лишився в одному короткому хітоні без рукавів, як і Вероніка, й почав недбало метляти червоним шовковистим полотном. — Тобі байдуже… — тихо проказала басиліса. — Байдуже… А він приїхав із сином!

Коли дівчата починали в такий ото спосіб розжалоблювати, Савмакові завжди ставало нудно. Афродітине байстрюча повинно стріляти в жінку, сівши на плечах чоловіка, подумав він, коли вже минали Царську браму.

Йдучи вранці на ристання, Савмак мигцем бачив євнуха, тепер же йому закортіло поговорити з ним, але мусив іти поряд з басилісою й бодай удавати чемного. Він не відповів на ті щемливі натяки її, й тепер шукав слова, що мав би сказати Вероніці. Та слів не було ні на Восьмій терасі, ні на Дев'ятій, ні на мармуровому клімаксі з чотирма потворами по кутках. А на Десятій, царскій терасі вешталося багато всякого потрібного й непотрібного люду, з яким, проте, Савмак не хотів би зараз не те розмовляти, а й бачитися. Він ішов попліч із притихлою царівною й умисно не помічав ні заздрих, ні зневажливих, ні байдужих поглядів. Обернувся тільки тоді, коли почув писклявий жіночий голос. Лоґоґраф стояв у гурті царевого лоґофета Еака й жевжика Архелая біля бронзової подоби Небесного Перісада, поклавши своє жіноче стегно на священний вівтар царя-кумира.

Вероніка відчула, що Савмак надсилу йде поруч неї, й квапливо вбігла до хорому. Він із легким самокартанням подумав, чи не ховала басиліса сліз. Але щойно підійшов до бронзової статуї, як та думка зблякла й вивітрилася.

Стоячи обіч старших, Архелай похмуро відповів на Савмакове привітання. Євнух, доводячи щось лоґофетові, коротко кивнув:

— Зажди трохи!..

Й почав улесливо дошіптувати куцоногому Еакові якусь чергову плітку. Савмак почув лиш останнє: «Се було… було перед двадцятьма трьома літами. Зараз кінчається сто шістдесят четверта Олімпіада? Значить, у перше літо сто п'ятдесят… сто п'ятдесят восьмої. Се точно!»

Коли лоґофет з Архелаєм пішли в хором, лоґоґраф потяг Савмака в кущі до полудневого краю царського хорому, де в кінці довгої дуги пам'ятників боспорським царям Спартокідам височів порожній постамент. Євнух ліг на нього грудьми й поклав м'яке підборіддя на руки:

— Чув про сенатора?

— Я нині бачив його біля Тірітакського рову.

— Ристаєшся?

Савмак кивнув.

— А скіфського царя ти не згадав, побачивши «володарів світу»?

Так само назвав римлян і чатник Аполлодор, подумав Савмак, але прокаженого жебрака ніяк не міг притулити до Публія Мукія Сцеволи.

— До чого тут Палак? — стенув він плечима.

— Одна мотузочка, — самовдоволено примружився євнух. Ся блаженна посмішка чомусь розхвилювала юнака. Він теж сперся на постамент і замисливсь. Море було невірогідно синє й Ахіллійська піщана коса майже розчинялась у тій серпанковій синяві, а далі починалося майже біле й геть безкрає Корокондамітське озеро. Яке моє діло до всіх на світі Публіїв і Палаків! — подумав Савмак, але не зміг себе заспокоїти.

— Я тобі ще тоді казав: се неспроста, коли скіфські царі перебираються прокаженими жебраками! Побачиш: буде, щось буде!

— Що? — спитав Савмак.

— Війна!

— З Римом чи Скіфією? — Ефеб глузливо засміявся. — Вимовляєш таке слово, а млієш, мовби тобі чухають п'яти.

— Кожна війна — це зміни, — самовпевнено проказав лоґоґраф. — І кожен смертний та безсмертний шукав у ній якоїсь вигоди.

— А яка нам у ній може бути вигода?

— Кому «нам»?

— Боспорському царству!

— Мовиш, неначе ти вже сів на Перісадовому столі й нап'яв його корону на голову.

Савмак пропустив шпичак повз вуха й кивнув рукою:

— Злізь на визубці Акрополя, й ти побачиш на заході край нашої землі: за Феодосією вже скіфи. А на сході й звідси кордони видно: Боспорська протока та трохи землі по сей і по той берег. Ото й усе царство, й вигоди для нього не бачу в жодній війні.

Євнух дививсь на нього самими щілинками припухлих очей і дивився доти, поки Савмак звернув зір знову до моря.

— З тебе був би добрий цар, — сказав лоґоґраф, і коли б Савмак не знав його, міг би подумати, що кепкує. На душі стало й тоскно, й лячно, й усе, чим хотів сьогодні поділитися з навчителем, зблякло й знецінилось. Людина приходить на сей світ із волі кумирів, і вся її доля, й кожен крок, і кожен подих — то лише їхня ласка. Та чи завжди вона жадана смертному? — подумав Савмак, а вголос проказав:

— Коли з тебе такий мудрий провидець, то чому не скажеш про все цареві?

— Про що? — стенувся євнух, але, певно, вдавано, бо єлейна масна посмішка не зникла з його виду.

— Про Палака в тій валці лепрофорів і про римського сенатора, якого ти в'яжеш до однієї низки з ним!

Євнух довго мовчав, і коли Савмак нарешті глянув на нього, маски вже не було. Нетривка жіноча шкіра висла йому на щоках і підборідді жорсткими і майже чоловічими згинками. Й навіть голос його забринів по-чоловічому, коли він сказав:

— А знаєш, про що я зараз подумав? — Савмак затамував подих. Лоґоґраф озирнувся на хором, до якого було кроків з двадцять, і на мури Акрополя, втричі дальші, й зажебонів довірчо й водночас сердито: — Я знову подумав, який з тебе був би цар.

— Ти допіру казав, що добрий.

— Я казав — не гірший за Перісада. Слухаєш вухом байдужого мула.

— Мул колись поруйнував Сарди, — спробував одбутися регітцем Савмак.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tsar_i_rab.docx)Ivan_bilyk_tsar_i_rab.docx
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tsar_i_rab.fb2)Ivan_bilyk_tsar_i_rab.fb2