Іван Білик - Цар і раб (сторінка 62)

Се була правда, й Борис мусив кивнути. Коли перейдемо бродом на той бік річки, подумав він, Мітрідат скаже, чого приїхав.

Та брід залишився далеко позаду, понтійський же цар недбало розглядався, й тільки коли перебрели знову на лівий берег уже зовсім обмілілої річки, Мітрідат сказав:

— Нащо нам которатися з тобою, княже Бориславе? Вкладімо межи себе вічну любов і живімо в згоді. Так рече Діофант.

— А Мітрідат? — Борис хитро примружився. Понтійський цар остережливо глянув на нього, проте відповів:

— І Мітрідат рече так само.

— Й Сьомакові? Чи лише мені?

— Тобі рече, княже Бориславе. — Мітрідат називав його повним іменем, а не по-домашньому, як звикли в Турицькій землі. — Сьомак — то є коротун і сваволець.

— Він є мені рідний брат.

— Відаю, княже Бориславе.

— А законів наших не відаєш, — сказав Борис. — Коли брат на брата руку здійме — то є найстрашніший гріх, і душа його пекти-йметься в пеклі довіку.

Мітрідат почекав, доки їх проминуть четверо молодих боляренків, які їхали, певно, випередити заганяйлів чи підготувати гощення для ловців, і коли поблизу знову нікого не стало, тільки Богдан з Архелаєм, та й ті кроків за двадесять позаду, мовив:

— І гутірку вашу знаю, княже, й закони знаю. Й тебе вже-м ліпо вивчив.

— Маєш мене за дурнійшого від себе? — Борис глузливо мружив очі, та сміху в них не було.

— Пощо дурнішим? Ти-с князь і волостелин землі вітчої, й меча вітчого єси носій. І літ прожив єси чи не вдвічі більше від мене.

— Скільки твої літа?

— Двадесять і п'яте минає. А тобі — чотиридесять і третє?

Борис роздратовано кивнув, хоча літ своїх не приховував, се міг знати кожен. Я мушу-таки його підстерегти ниньки, сказав він сам собі й знову напружив увагу.

— Ратний кумир, котрого ви звете Юром, греки — Аром, а перси — Мітрою, — промовив понтійський цар, — вельми примхливий. Сього разу він дарував побіду нам, хоча побіда мусила бути вашою. Й під Красною Заводдю, й під Феодосією…

Борис із подивом слухав його й не знав, що думати. Коли супротистат себе применшує, сказав він, то стерегтися треба вдвічі. Турицький князь пустив коня на волю, й той побіг чистим берегом учвал. Мітрідат теж пустився слідом, і так вони гнали, поки річка змаліла до вузенького струмка.

— Тут і кумирів покличемо, — сказав Борис і сипонув, узявши з шаньки при сідлі добру жменю вівса й сипнувши на землю: — Дай, Боже, й ти, Лісовику, й ви, нявки, не спутуйте ноги коням і не полохайте дичини! — Він простяг вівса Мітрідатові, той теж сипнув поперед себе, позад себе й в обидва боки. — Тута є й тури, й дикуни, — попередив Борис. — Остерігайся!

Кожен мав при сідлі сулицю, й меч, і тулу з луком та стрілами, незабаром під'їхали Архелай, Богдан та решта ловців, і Борис мовив:

— Потягнімо, браттє! Киньте жертву, кому треба, та й потягнім!

Князь Ізімир, Борисів брат, був, як звикле, за ловчого воєводу й почав розставляти мисливців парами й трійнями. Всіх, разом з челяддю та конюхами, приїхало душ п'ятдесят з гаком, і валка, розтягшись широкою дугою, від берега річки пішла кущами та перелісками вгору, до витоків, де починався ліс і ховалися звірі. Четверо болярчуків, які випередили всіх ще коло Новгорода, мали взяти зо два десятки ратаїв з гірського хутора, щоб гнати звіра на ловців униз.

Їхали мовчки й неквапом, поволі розтягаючись, усіх захопила мисливська лихоманка, й коли Мітрідат зник за вузенькою смугою ліщинника, Борис умисне відстав і заходився полювати за ним здалеку. Бачив, як той озирається, приставивши долоню до очей, і намагався себе не виказати. Рушив тільки тоді, як Мітрідат звернув у виярок.

Далеко з лівої й правої руки чувся гомін, іржання коней і людські та звіринячі голоси, Борис же пантрував за своєю дичиною з усією вправністю, якої навчився впродовж років.

Мітрідата він вистежив по двох або й більше годинах. Понтійський цар сидів коло стовбура товстого граба, застерігши спину, й силкувався натягти тятиву на крутий «скіфський» лук. Його гнідий мерин пасся збоку, припнутий до встромленої в землю сулиці. Борис лишив свого коня й так спритно підкрався до Мітрідата, що той аж сіпнув головою, коли Борисова стріла забриніла, вп'явшись вістрям у ратище сулиці. Гнідий мерин теж тріпнув головою, й князь переможно зареготав:

— А що, мисливче, тятива сприснула?

Мітрідат помарнів і зблід, се видно було й крізь круту смаглявість, обличчя випнулося й набуло геть знудьгованого вигляду. Борис не знав сієї звички Мітрідата, трохи розгубився, що жарт не викликав ні страху, ні бодай посміху, тоді раптом пустив і другу стрілу — й знову точно в ратище, трохи нижче від першої, й уже зверхньо спитав:

— То видиш? Коли би-м хотів забити тебе — був би-м забив однією стрілкою, й твій Архелай мовив би твому Діофантові, ніби ти єси згинув од сліпої стрілки на вловах у скіфського царя.

Обличчя Мітрідатове зім'якло, й він широко всміхнувся, пересвідчившись, для чого все те вигадав скіф.

— А тятиву на наш лук треба натягати з коліна, бо з ліктя не подужаєш, — сказав Борис, підійшовши до нього, взяв лука й натяг жилу в один рух. — Осе тобі. Тепер наздоганяймо ловців, бо вже й не знати, де заблукали.

Гори кругом були досить високі, цар і князь посідали верхи й пустилися навздогін мисливцям. І коли в зворі під ними зачулися голоси, Борис поспитав те, чого не встиг спитати раніше:

— Й пощо, думаєш, я би-м не зумів боронитися в свому городі?

Мітрідат зразу ж одповів:

— Бо твій Новгород — новий город.

— І що з тего?

— Що? В новому городі все нове й усього є мало, княже. Тобі лиш видається, що ви-сте позводили й хати, й хороми, й усього-сте навезли в город: і хліба, й соли, й инчого всякого борошна. Та в глухій облозі раптом виявляється, що й того нема, й сього нема, й третього замало, бо ввесь город новий, мов би нова хата.

— Зодкуду відаєш таке? — здивувався Борис. — Літа ж твої невеликі…

— З писань, княже. Люди ратяться давно, відколи й світу, й кожен помалу дозбирував крихти ратної мудрости.

— Дарма, — відповів йому Борис, коли до ловчого стану лишалося поприще перелісу. — Якось я би-м витримав. Хліба маю досить, а решта…

— Хоч мав би-с ти й на дві зими хліба, княже. Однаково не висидишся.

— Пощо?

— Пощо?.. — Мітрідат спинив гнідого мерина й майже ніжно ляснув його по вогкій шиї. — Бо Діофант уже тебе випередив. Кумири дарували йому дві побіди, а тобі — дві поразки, княже Борисе. Мало раті маєш супротиву нам. Вельми мало. Й оружжя, й бороні, й зброї коням, і коней…

— Маю ще брата в Пантікапеї, — встиг сказати Борис, коли челядники вже переймали від них повіддя. В стані був тільки Ізімирів домажирич Судко з шістьма челядниками, які до вечора, коли зберуться князі та боляри, мали приготувати страву. Двоє робів уже білували невеликого веприка, й князь поспитав:

— Се чия вдача?

— Болярина Богдана, княже, — відповів Судко. Його закасані руки були в крові, й він так ходив, розчепіривши липкі пальці. — Видиш, який нікчемний, — сказав Судко, кивнувши на молодого забитого звіра, — а боляринові коня попсував ондечки добре! — Й знову махнув кривавими пальцями під кручу, де паслися коні. Богданів вороний стояв на трьох, піднявши ліву задню ногу з розірваним сухожиллям над бабкою. В очах коня тремтіли сльози, бігли по щелепах тоненькими цівочками й скрапали на осінню траву.

Борис пішов до коня, ласкаво потяг за провислі вуха й одвернувся, не владний дивитись у стражденні вічі тварини.

— Суха жила, — сказав він чомусь не домажиричеві, а понтійському цареві. — Не зростеться. Я-м свідомий. Був би вбив залітне…

Й спохмурнів, побачивши на Мітрідатовому виду глузування. Се не входило в задуми князя, й він пішов розпитати Судка, в який бік подались мисливці. Ще замає мене жоною, подумав Борис і збив оскому на безневинному домажиричеві:

— Розчепірив єси свої граблі й метиляєш ними, мов безвусий волф ляльками!.. Відійди, перепаскудиш гуню! — Й крикнув до Мітрідата вже з сідла: — Потягнімо, бо наші князі з болярами вже хутко й домів вертати-ймуться.

То там, то сям вряди-годи чулися згуки й тріскотнява, Борис із Мітрідатом скерували коней туди, але до пізніх обідів так нікого з ловців і не здибали. Коні потомилися, вершники — теж і тепер їхали мовчки, пустивши повіддя. Й коли дісталися благеньких витоків Салпороса, Борис утямив, що вже нікого не знайде й треба вертатись. По ліву й праву руку здіймалися високі лисі верхи, десь трохи попереду мав бути перевал, звідки до моря було вдвічі ближче, ніж до Новгорода.

— Так ми смо й не вловували нич… — Борис мовив се з прикрістю, але Мітрідатові було зовсім байдуже до вловів, і він охоче згодився вертатись назад.

Коні йшли власним слідом швидко, проте стану володарі досягли вже смерком. Їх зустріли радісними вигуками, й найбільш радів домажирич. Коли б князь не знайшов дороги взворот, усе б окошилося на Судкові, й він заквапив челядників, аби зносили вечерю.

— Заночуємо тута, княже? — спитав Ізімир, дивлячись на невеселого брата Бориса. — До Новгорода гін сто чи й сто двадесять…

Але настрій князеві враз поліпшав, бо дорога скінчилась, міг нарешті зсісти з сідла й не дослухатися сердитого сопіння Мітрідата, до того ж від вогнища смачно пахло свіжиною. Він прикликав до себе Архелая, якого всі вважали Діофантовим слом, і позичив:

— Хай буде й кумирам, і духам лісовим та верховинським, і нам з вами, браттє!

Кожен кинув у вогонь по шматочку печені, й пішов пир. Челядники засмажили двох вепрів, оленя й оленку, браги ж, меду та вина було вдосталь, кожен почував себе широко й вільно, й гамір знявся з першої чари. Архелай забив молоду турицю, й, хоч вона вже була вражена кимось іншим, та болярин Богдан узявся вихваляти сла, ще не відаючи, як скінчилася сьогоднішня розмова Бориса з Мітрідатом. Архелай незворушно їв, навіть не дивлячись у той бік, де край вогнища лежала сива шкура з тонкорогою головою туриці. Борис обачливо чоломкався з обома слами, не виділяючи з-поміж них котрогось одного, се, певно, сподобалось Мітрідатові, й машкара байдужости швидко спала з його виду. Він пив так само багато, як і всі князі та боляри, але вино не брало його, й се насторожувало князя Бориса. Перемова не скінчилась, подумав він і почав пити через один келих.

Його брати Станко та Грядич, яким було по сорок сім літ, бо Станко народився через три місяці після Грядича, розважали трьох понтійських воїв, які ледь-ледь розуміли грецьку мову. Ізімир із Стоїлом, теж Борисові брати, пересіли ближче до Бориса й вели жваву розмову з Архелаєм, і гадки не маючи, хто він. Ізімир поцікавився:

— А за морем у вас тури водяться?

Архелай закивав, а Борис почав обдумувати, що скаже після пиру Мітрідат і як належатиме йому відповідати. Пир кінчився, коли з-за гори виколовся повний місяць. Князі та боляри заходились розлазитися попід кущі та дерева, де челядники вже лаштували їм гуні, Стоїл з Ізімиром узяли сп'янілого Архелая й теж зникли в хащах, і коли біля закиданої кістками й чарами скатертини лишилися тільки Мітрідат із Борисом, понтійський цар спитав:

— Тобі також не спиться?

— Аж очі злипаються! — сказав Борис твердо й незаперечно, аби не дати змоги понтійському хитрунові втягти його до нових балачок. Він уже знав, що відповість Мітрідатові, та се мало бути вельми ваговите слово, й Борис умисне зволікав. У голубому сяйві місяця він бачив, яким презирством горять очі понтійського царя, й почав удавати п'яного.

Стан прокинувся рано. Челядники Судка вже поскочували головаті шкури дичини вальками й приторочили до сідел. Снідати не сідав ніхто, обмежившись на похмілля чаркою вина та шматком холодного м'яса навстоячки.

— Потягнімо з Богом, — сказав Борис і зострожив коня. Галявина була широка й чиста, всі рушили юрмою, та трохи нижче розтяглися вервечкою по одному. Косуючи назад, князь бачив, як понтійський цар, обминаючи мисливців, силкується протиснутись до нього, однак їхав і їхав, аж поки стежка збігла в простору долину.

— Як на похмілля? — нарешті наздогнавши князя Бориса, спитав Мітрідат.

Борис удавано скислився:

— На похмілля завше маю важку голову…

— Тільки на похмілля? — У Мітрідатовому голосі бринів знайомий Борисові сміх, але князь ізмовчав.

Одповів лише по тому, як увійшли між товсті дерева пралісу:

— Княжа голова завше пухне.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tsar_i_rab.docx)Ivan_bilyk_tsar_i_rab.docx
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tsar_i_rab.fb2)Ivan_bilyk_tsar_i_rab.fb2