Іван Білик - Цар і раб (сторінка 63)

— А справжній володар не мусить покладати на се ваги, — тут-таки вихопивсь Мітрідат. Борис дослухався, та се вже не була порада мудрого дурнішому.

Він озирнувся на братів Ізімира й Стоїла, які їхали обабіч Архелая й про щось із ним розмовляли.

— У нас є така приказка, — сказав князь Борис Мітрідатові: — Щоб улучити вовка в голову, не ціляй у хвіст.

— Мудра приказка, — відгукнувся понтійський цар. — Лише не втямлю, до чого вона зараз. Коли б ловець почав отак міркувати перед кожним пострілом, княже, то вовк би втік.

— А міркувати треба…

— Ти-с обміркував усе ще вчора! — вигукнув, утрачаючи терпець, Мітрідат, і се втішило Бориса. — Я-м видів се ще ввечері, княже, як ми смо кружляли в лісі меди.

Борис відповів йому як старший молодшому:

— Коли ти-с їхав до мене, мав єси вже готову думку. Так речу?

— І що з того?

— Цілився-с не в хвіст вовкові, а на дві стріли попереду голови.

Мітрідат очах, визнавши слушність турицького князя, і коли до них під'їхав воєвода Богдан, примирливо спитав болярина:

— Чужим конем вертаєшся?

— Добрий був кінь, — відповів велій болярин. — Борзий і щирий. Були-смо ми з ним разом у вашому полоні під Корсунем. Я-м за него шість тисяч римських сестерцій викупу Діофантові дав, цілий мішок золота.

— Вбив-єси коня?

— Суху жилу веприк порвав, — нахмурився воєвода й безпорадно розвів руками.

— Ви, сколоти, цінуєте коней понад людину, — сказав Мітрідат.

Богдан поглянув на нього й сказав не без натяку:

— Персіяни мають коней за онуків Дажбога.

Мітрідат подивився на нього довгим поглядом, і коли велій болярин, сказавши князеві кілька незначних слів, спинився, він спитав князя Бориса:

— А ти вчора мав єси хіть убити мене?

Борис реготнув і зострожив коня, й понтійський цар теж пустився слідом, і коли знову порівнялися, князь одповів:

— А що б се дало, коли би-м тебе вбив? У Діофанта — многі мечоносці!

Сьогодні вночі ся думка довго не давала йому заснути, й Борис вовтузився в теплій гуні до третіх півнів. Коли б він тоді вбив Мітрідата, ніхто не знає, як би все пішло далі. Може б, царем Понту став Діофант, а може, й котрийсь Мітрідатів дядько чи вуйко, й тільки кумири свідомі, чи надовго звільнив би Борис у такий спосіб і свою, й братову Сьомакову волость од нашестя понтян.

— Кумири велять нам шанувати гостя, — сказав Борис, коли знову входили в глибоку долину під Новгородом, і се теж була правда. — Сколоти — найліпші в світі стрільці.

Мітрідат мав змогу пересвідчитися в тому сам, але попередня думка, як здалося Борисові, не давала йому спокою. Вони випередили валку ловців і спинили коней перед початком стрімкого взвозу, що в'юнився до Полунічної брами Новгорода.

— Я-м іще й раніше мислив, і вчора теж, і сьогодні, — сказав Мітрідат. — Я знаю ваші закони… — Борис подивився на понтійського царя важко й тоскно, передчуваючи, до чого він веде. — Але… Мітрідатові треба Боспор, княже… Дужче від усього на світі треба.

— Супротиву Римові? — спитав Борис, не сподіваючись на відповідь, бо жоден володар не розкриває своїх задумів перед іншими володарями.

Та Мітрідат раптом кивнув:

— Твоя правда, княже! — А тоді заговорив квапно й плутано, й було видно, що се хвилює його вже давно, цілі роки й стало метою всього життя: — Рим пухне, його розпирає на всі боки, й коли ми поступатимемося й далі, він проковтне народ по народові, плем'я по племені, й дійде ряд і до нас із тобою, княже, бо Рим пухне й роздимається, мов ненаситна химера, й тоді — край… Але його можна спинити, можна, се тобі речу я: можна! Згадай Кар-Хадашт, Картаген отой, княже! Згадай Ганнібала! Ганнібал був би спалив Рим, і все римське пішло б у несвіт, запалося б у землю, княже! Се тобі речу я. Лише послухай. Був би Ганнібал спалив Рим, але старійшини Кар-Хадашта не любили Ганнібала, він був сам, як осей палець, і нізвідки не мав потримки, нізвідки, княже, тому Рим і досі жиє, а Кар-Хадашта немає, його зруйнували, переорали плугом і заволочили ту землю, де він стояв. Але ми смо розумніші за Ганнібала, княже, й учинимо по-своєму! Мені… нам, Мітрідатові, треба Боспор Кіммерійський, щоб Мітрідат міг оточити Рим і знизу, й згори, й щоб мав удосталь і хліба, й оружжя, й друзів, княже, слухай мене. Твоєї землі Мітрідатові не треба, лише Боспор! А ти сидітимеш на вітчому столі й володіти-ймеш вітчою землею, княже, як і досі, лише будеш другом не Римові, а Понту…

— Я свідомий того, що таке «друг Понту», й «друг Риму», — заперечив Борис, і Мітрідат збагнув, що в поквапі передав зайвого, та сказано вже було багато й він не міг спинитися на півслові.

— Друзі бувають усякі, то є істина, — сказав Мітрідат, остережливо дивлячись уздовж глибочезної балки, де вже точилася вервечка мисливців. — Але понтійському цареві немає діла до Таврики — вона не вабить його.

— Царя всі землі ваблять.

Мітрідат сердито гукнув:

— Але ж царі — не кумири, а смертні! Цар відає, що він може й що йому не до снаги… Послухай, княже Бориславе! Ти мислив єси над тим, що станеться, коли в Пантікапеї й далі сидіти-йме Сьомак?

— Він мій брат, — відповів князь турицький.

— Добре, добре, се відомо всім. І Мітрідатові також відомо. Помисли: орачі та роби закоторилися й поставили свого царя. А хіба ж ти єси вельми далеко від Боспору?

— Сьомак — мій брат рідний, — уперто, вже вкотре, повторив Борис.

Але Мітрідат заговорив ще хапливіше, поки не підійшла решта мисливців:

— А чи не схочуть твої орачі та роби такого?

— Сьомак — мій брат!..

— Знаю! Але слухай. Я… Мітрідат… присягне тобі: ти й пальцем не торкнеш свого брата! Де ж тут гріх?

— Однаково я буду винний у його смерті. Й се є те саме.

Мітрідат важко зітхнув, аж осів у сідлі:

— Добре!.. Тоді так: ні ти, ні жоден твій воїн не зачепить Сьомака. Й Мітрідат не зачепить, а ні котрийсь його воїн. Я… ну, Мітрідат візьме твого брата в Синопу талем. Заручником. Згода? Речи: згода? — Понтійський цар ухопив Борисового коня й потяг за собою взвозом угору, бо ловці вже під'їхали на кидок сулицею, й коли коні почали, доземно кивати головами, дертись узвозом до брами, знову спитав: — Згода?.. Маю при собі й характера Мітрідатового, — сказав він і дістав з-за пазухи круглу золоту печатку: — Ось!

Але Борисові раптом запало на думку інше, й він пильно глянув на Мітрідата:

— Чому ж… коли Мітрідат хоче Боспор, то не візьме заразом і мою україну?

Та князі з болярами вже наздоганяли їх, і Мітрідат не зміг одповісти Борисові.

Розмову вони продовжили пізнього вечора, й понтійський цар відповів так, наче з обіду не минуло півдня часу:

— Тому, княже Бориславе, що жоден володар і воєвода несилий збороти тебе. Тому що за тобою стоїть незліченна рать ваших сколотських племен: древлянського, й сіверського, й руського, й… — Він помовчав і кинув упрост, вирішивши добити впертого «скіфа» щирістю: — Ми й Боспорської вкраїни не зважилися б смо взяти… За Боспором стоїш ти, а за тобою — вся ваша сколотська вкраїна. Тому Мітрідат і впрохує тебе: дай йому Боспорську вкраїну!

І Борис удруге пошкодував, що не зважився вчора переступити через дідній закон і не вбив сього нествора. Голова йшла обертом, і він гукнув Мітрідата прогулятися нічними вулицями Новгорода. В стрибучому світлі двох смолоскипів коло дверей уже зовсім одбудованого хорому було видно високу мороморяну дошку з двома вершниками на ній: старим і ще зовсім юним безвусачем, батьком і сином. Борис пригадав, як схвилювала була колись ося дошка Сьомака, котрий уперше побачив подобу отця, їхнього спільного вітця Буйтура, й на душі стало гірко й холодно. Хіба зміг би-м стати зрайцею власного брата, подумав він.

Але мороморяна дошка була в торішню пожежу, коли ввесь Новгород палахкотів, розбита навпіл, і Борис із жахом уздрів у тому провіст кумирів і подивився вслід понтійському цареві, який танув у пітьмі, навіть уваги не звернувши на двох вирізьблених на камені людей. Тепер Борисові стало млосно, рука потяглася до меча, та він розхристав комір свитки й кілька разів глибоко вдихнув холодного нічного повітря. Й коли кров оділляла з голови й рука перестала тремтіти, він зійшов приступками вниз і поволі потяг ноги за Мітрідатом, лаштуючись висловити йому все, що про нього думав…

Розділ 32

Коли б Діофант обложив стольницю Боспорського царства з осени, пантікапейці боронилися б стійкіше, маючи бодай маленькі запаси хліба та іншого борошна: круп, городини, меду, вина, садовини… Але Діофант прийшов усією потугою й усіма ладдями числом сто п'ятдесят навесні, щойно Меотіда звільнилась од криги, й усі пересвідчилися, що се — ворог далекозорий і підступний. Зерном на пантікапейській аґорі перестали торгувати вже в найхолоднішому, восьмому місяця року — гамелібні, що його скіфи називали січень або стичень, жоден пантікапеєць не справив у гамеліоні весілля, свято Антестерій теж минуло голодне й сумне, лише старі сім'ї позаписували в його останній день — «День котлів» — новонароджених синів і доньок до давніх фратрій, але навіть змагання малюків не було. В священних котлах замість пшениці та м'яса варили ріденьку юшечку з висівок, бо душі померлих усе-таки треба було пом'янути.

А в середині другої декади наступного місяця, елафеболіона, чорну, ще не зігріту воду Пантікапейської затоки збурунили ладді, таґми воїв зійшли на берег разом з усіма обліжними снарядами й оточили город з усіх боків. Савмак по двічі на день обходив Пантікапей уздовж усього муру, й у кожну бійницю заборола бачив одне й те саме. Його найменше дивувало, що Діофант із Мітрідатом не зробили жодної спроби приступу. Я би-м і сам так чинив, коли мав би-м перед собою геть голодний город, подумав Савмак після одного вранішнього обходу, і тоді серце йому вперше замлоїлося тихим болем передчуття, яке відтоді день у день дужчало.

От був заклопотаний обороною й з ранку до вечора вештався на мурах, у стайнях та воїнських. Платон теж крутився серед одпущеників, які останнім часом підупали на мужності, передавши се почуття й своєму вождеві. Савмак уже вдруге накинув Пантікапеєві декрет про хліб, усі архонти, маґістрати й інші чинці були заклопотані сим декретом і з допомогою гоплітів намагались умовляти багатих пантікапейців здати зайві запаси борошна цареві в борг.

І тільки євнух, не мавши жодних обов'язків, крім писання літопису Боспорського царства, товкся на Царськім акрополі цілими днями. Савмак знав причину сього, та потурав лоґоґрафові, останнім часом відчувши, що не зносить і боїться самоти. Коли людина втрачає силу, вона ховається в гурт, вирішив цар, і ся істина виявилася настільки правдивою, наскільки й безжальною.

Вранці мури разом з ним обходив Платон, показуючи цареві, де стоять таґми Дорілая, де — Неоптолема, а де — й Діофанта. Се належало знати, бо коли супротиву тобі стане геть незнайомий ворог, то тебе лякає й слабота його, коли ж маєш бодай якесь уявлення про нього, думка починає працювати чіткіше. Та сьогодні Савмака цікавило, чому серед відпущеників знову зростає невдоволення, Платон же не зміг йому пояснити. Він лише сказав:

— Голод…

Але в Пантікапеї найменше за всіх інших голодували відпущеники, прийняті до війська, й таке пояснення зовсім не влаштовувало Савмака.

Він повернувся до хорому, й лоґоґраф уже сидів на звичному місці між троном і першим вікном ліворуч, де висів старовинний круглий щит. Він був важкий і срібний, окований золотим обручем із золотою Ґорґоною посередині. Гадюки Ґорґониного волосся розходились од голови на всі боки, наче хвилясті промені, й що довше дивився на них Савмак, то виразніше бачив замість Ґорґони Геліоса, й останнім часом се перетворилося в справжню ману.

Й женоподібний чоловік у променях-зміях, подумав Савмак, увійшовши до тронної світлиці. Та замість сього почав переповідати лоґоґрафові свою останню розмову з Платоном.

— Се не той Платон, — посміхнувся євнух. — Але обидва вони були робами.

— А що сказав би «той»?

Лоґоґраф поплямкав м'якими жіночими губами й стулив їх у дудочку:

— Що сказав би він — того не відаю, бо тепер думку Платона знає тільки Плутон. — Се була б удала гра словом, та в подібному стані Савмак спромігся лише на кислу посмішку. — А ти послухай-но, що мислю я, нікчемний євнух, не здатний покласти на лопатки й найпіддатливішої повії.

Коли євнух починав згадувати свою чоловічу немічність, се означало багато, й Савмак примусив себе зосередитися:

— Кажи!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tsar_i_rab.docx)Ivan_bilyk_tsar_i_rab.docx
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tsar_i_rab.fb2)Ivan_bilyk_tsar_i_rab.fb2