Іван Білик - Цар і раб (сторінка 64)

Євнух заговорив поволі, старанно добираючи кожне слово, й цар, який його добре знав, був майже певний, що ся думка допіру тут, у сій світлиці, народилася, й увага його стала ще пильнішою.

— Роби зрадили тебе в Феодосії, так? — Цар кивнув головою вдруге. — А чого?

— Се ми знаємо, — відповів Савмак.

— Знаємо, — повторив за ним євнух. — Ти дав їм волю, але ж ти — цар коромольний, несправжній.

Савмак перебив його:

— Коли й ти почнеш твердити, що я вбив Перісада, я прикличу на тебе гнів ериній!

— Убивають не кумири, а люди, — так само жартома відповів євнух. — Але тут царями досі були Спартокіди й Археанактіди, ти ж — скіф, і тому з тебе цар несправжній. І коли тим, кого ти звільнив із рабства, пообіцяв волю Мітрідат, цар справжній, твої одпущеники враз перекинулися на його бік, а за ними — й роби невідпущені. Ліпше мати волю від господаря, ніж здобувати її в заколоті. Заколот придушать, а заколотників одних розіпнуть на хрестах, інших же знову повернуть у рабство, ще й тавром лоба припечуть, і такому тоді або нужники чистити, або вмирати в каменоломнях чи руднях. Отак, басилевсе.

Савмак розчаровано зітхнув. Сподівався почути щось нове, але нового в євнухових словах не було нічого. Се він і сам уже знав, передумавши не раз і не двічі. Зараз почне мені про те, чому пізніше роби почали знову перебігати до мене від Мітрідата й Діофанта, вдруге зітхнув Савмак. Бо Мітрідат і Діофант слова не дотримали, й ліпше мати бодай якусь волю, ніж не мати ніякої…

Євнух справді повторив його думку майже слово в слово, й Савмак сидів і кивав головою не слухаючи. Скільки жовчі в сій людині, міркував він, дивлячись на жовте, пооране тонкими зморшками обличчя без жодної волосинки. Його на все життя образив і зобидив Перісад, а тепер він мститься всім людям, і мені також, хоч я перед ним зовсім невинний. І добирає найжалючіші слова, й шпигає ними в місця найуразливіші… Слухаючи голос євнуха, Савмак раптом зробив важливе відкриття: сей євнух з однаковою безжальністю кусав би й Архелая, коли б той став царем, хоч Архелай — теж Археанактід як і сам євнух. Савмак раптом прислухався.

— Ану повтори се ще раз, — попрохав він. Одімкнувшись увагою, Савмак почув лише останні слова, й вони змусили його внутрішньо зібгатись.

— А навіщо? — посміхнувся євнух. — І так ясно.

— Мудру думку не шкода послухати й двічі, — згадав Савмак давно колись прочитані слова й грайливо всміхнувся, бо вони виручали його.

— Добре, коли се рече володар… — Євнух не лишився в боргу, хоч, певно, й сам знав, що ті слова належать Арістотелеві. — Повторю для нетямущих. І наші роби, й ті, кого ти відпустив на волю, так і перебігатимуть од одного до другого, й ніяка сила не здатна зробити з них патріотів. Коли раніше господар одпускав на волю роба, то чинив се знаючи: одпускав тільки такого, що міг і прогодувати себе, й принести в день Афіни Робітниці добрий дарунок господареві. Такий дарунок, що невільник, бувши невільником, ніколи б не виробив, та ще вимагав би й хліба, й сякого-такого вина, бо роб, хоч і не людина, але теж силу має від їжі, як віл і кінь. Ну, траплялося й інше — відпускали на волю й просто так: за добрі вчинки, за спокуту через якісь гріхи абощо… Мій сусіда Еак літ з двадцять тому був одпустив свого роба Сирійця. Колись на Еакову діеру напали були пірати, діеру забрали, а всіх кого порізали, хто й сам пострибав у воду. Сирієць два дні тяг на собі Еака й таки доплив до берега. Еак одпустив його на волю, але ж дав і клапоть виноградника, й Сирієць так і доживав віку на виноградникові. Ти міг його знати — на ріжку за Полудневим пілоном, умер торік, десь одразу за Перісадом. А ти ж як? — Євнух заткався суцільною мережкою зморщок, і віч його не стало видно. — Одпустив на волю робів — слава Савмакові! А що їстимуть твої відпущеники на волі? Ти дав кожному по клаптю виноградника чи роботу в ерґастеріях? Тепер потроху хліба мають лише ті, що пішли до тебе гоплітами, але й вони гомонять, бо бачать ліпше від тебе, чого варта твоя воля й чи слід проливати за неї кров.

Євнух став і з виглядом добросердного переможця почовгав сандаліями до дверей, але на порозі знов обернувсь і вжалив найболючіше:

— А ти кажеш «Царство Сонця»!..

Роби й одпущеники почали перебігати до Діофанта вже наступного дня, Савмак навіть подумав, чи не сягнув і сюди отруйний язик євнуха. Тоді, розваживши, вирішив, що лоґоґраф, хоч і ворог, але відкритий і тому не такий страшний, і справа не в ньому. Й найгірше було попереду: наслідуючи своїх невільників, на той бік городського муру втекло зо два десятки вільних пантікапейців.

От перепинив ускакування, поставивши в нічну сторожу довірених людей свого племені, та й се не зарадило справі. Пантікапеєм пішли найневірогідніші чутки, які збуджували всіх і ще дужче хитали закутим у глуху облогу містом. Факельники ночами не ходили, та заборонити вранішні торги не зважився навіть От, і люди сходилися на вбогій аґорі так само з недоспаного ранку, як і в мирний час.

Греки казали:

— Савмак — скіф, тому наші кумири й одвернулись від нас і жертв наших не хочуть приймати.

Провидець з оракула Аполлона Лікаря старий Ератосфен, якого вже давно випустили з порубу, белькотав якісь нестямні слова, та кожен сприймав їх за олімпійське одкровення, тлумачив по-своєму, хто як міг і як хотів, а тоді кидав назад у вже й так розтелесований город.

Савмак гукнув Ота, й великий колісничий прийшов і поклав на коліна цареві чорноперу азійську стрілу:

— Почитай-но!..

Цар розгорнув тонку рурочку папірусу, що ним була обгорнута стріла, й прочитав: «Громадяни Пантікапея! Підніміться на мури й гляньте кругом. Наша рать незліченна, добре годована й зоружена, ви ж не маєте хліба й вимрете всі, коли й далі йтимете за вбивцею вашого царя Перісада — робом-скіфом Савмаком. Одчиніть брами всіх пілонів, інакше горе вам, якщо ми доберемося до вас через мури! Пограбуємо все, спалимо все, переріжемо чи попродаємо всіх вас у робство. Коли ж одчините брами — наш таксіарх Діофант милостивий. Він подарує вам життя, вільних нагодує, а невільникам дасть волю. Тож поспішіть!»

— Де ти взяв єси се? — спитав цар в Ота.

— Принесли вої. — От був худий і стомлений, а під очима в нього застигли синці. — Підходять уночі до самих мурів і стріляють отаким-о в наш бік. А що ти вчиниш — уночі темно…

Згадавши, для чого кликав Ота, Савмак сказав, мнучи між пальцями крихкий папірус:

— Ератосфена слід знову зачинити.

— Се не споможе, — відповів От. — Нехай белькоче, може, так ліпше…

— Пощо?

От розтер очі кулаками:

— Греків менше від наших. Нехай репетують, що ти єси скіфський цар. Наші злішати-ймуть.

Вони замовкли й мовчали, поки прийшов широчезний у плечах вождь робів і відпущеників Платон, і Савмак заходився тлумачити своїм помічникам те, що перейняв од євнуха. Та, на його великий подив, Платон поставився до сієї думки надто байдуже.

— Пізно вже про се, сарю. — Він говорив з ними їхньою ж мовою й тільки де-не-де помилявся.

— Пощо се пізно?

— Не зважаться вже насі відпущеники.

Та великий колісничий негайно підтримав царя, й Платон стенув кремезними плечима:

— Воля васа…

Останнім часом стосунки між ними нап'ялись, і се гнітило Савмака. Великий колісничий був зроду вільною людиною й із материним молоком усотав зневагу до робів, а феодосійська зрада минулого року потвердила його на думці, що хоч невільники — теж люди, але з тавром у душі, їх легко звабити й ще легше злякати, бо ніщо не в'яже сих людей ні з городом, ні з іншими людьми, — ніщо, крім сліпого прагнення вирватися на волю, яким завгодно шляхом, у який завгодно бік, аби на волю.

Платона, роба від діда-прадіда, дратувало таке ставлення великого колісничого й він теж настовбурчувався супротиву йому, й цар марно силкувавсь примирити своїх двох найщиріших друзів.

— А якщо спробувати? — м'яко спитав Савмак. Платон зрозумів його прагнення й так само тихо відказав:

— Твоя воля, сарю.

Першим вирішили розділити між колишніми робами черепичний ерґастерій самого царя, й хоча Платон заперечував, що в ерґастерії роботи нема, бо черепиця нікому зараз не потрібна, проте Савмак наказав ґрамматистам писати декрет про передачу ерґастерія відпущеникам і негайно підпечатав його своїм царським характером, посередині якого сяяв промінням кумир сонця Геліос.

Але правда виявилася за Платоном, який добре знав і нахили, й настрої колишніх і теперішніх робів. Одноногий керамевт ерґастерію Хірісоф, якого Перісад колись розпинав на хресті, зареготав Платонові просто у вічі:

— Я також був робом, Платоне! Ви всі там, нагорі, подуріли! На, на, забирай, воно не моє! Тільки кому ж ви передасте мою дерев'яну ногу?

Платон похмуро вислухав блазнювання старого каліки й з болем відповів:

— Мене також розпинали на хресті, Хірісофе… Скликай людей.

Хірісоф зарипів ременюччям дерев'яної ноги до виходу зі своєї чинницької комірчини, й Платон теж пішов за ним, і тільки в ерґастерії збагнув усю жовч Хірісофового торохтіння. Посередині лежала купа закоцюбленої глини, дерев'яні копили горопудилися під однією стіною з де-не-де присохлими лишаями, полиці сушильні теж були порожні, Платон не побачив жодної живої душі навіть у найтемніших закутках. І коли керамевт застромив два пальці в рот, свиснув і порожнім ерґастерієм ляснула луна, вождь повсталих робів розвернувся й щосили вдарив його навідліг широкою долонею. Старий покотився, задерши дерев'яну ногу, й коли Платон швидко вийшов, не тямлячи себе від люті, вслід йому ляснув ще різкіший посвист.

Платон зібрав усіх невільників, які колись працювали разом з ним на черепичні, й оголосив декрет царя.

— Ось він буде вам за керамевта, — сказав Платон, підійшовши до давнього товариша Ґеланіка. — Робіть черепицю, продавайте й діліть гроші. Се право дає вам царський декрет.

Але жоден роб не підійшов навіть оком глянути на рурку перґамену, нерухомо стояв і Ґеланік, обнявши за плечі худенького сина, теж Ґеланіка, не підвів очей. Усе відбулось так, як Платон і передбачив, але він таки вирішив спитати в Ґеланіка, коли всі потроху розійшлись:

— Чому, друже?

Ґеланік мовчки кивнув пальцем через плече, за мури, де стояла готова вдертися в город чужинська рать.

— Думаєш, Діофант одпустить на волю?

— Як не відпустить, то бодай не розіпне на хрестах, — сказав Ґеланік, судомно вчепившись у плечата сина, який пручався й щось буркотів. — А так на хрест і мене, й сина… Я вже знаю, що се таке, добре знаю…

— І тебе, й мене Савмак із хреста зняв, — спробував присоромити вчорашнього роба Платон і виразно повів кремезними плечима.

— Тоді зняв, а тепер… Тепер і сам повиснути може.

Платон переповів сю розмову цареві, та хоч як квапився піти, щоб знову не здибатися з Отом, але великий колісничий таки застав його. От був ще марніший і заклопотаніший і навіть уваги не звернув на Платона. Досі казали греки, ніби кумири відвернулись од них і не приймають жертв, а тепер те саме заходились торочити й скіфи.

— Як?!

— Плещуть, — відповів От, — ніби ти-с перекинчик, одкинувся-с дідніх кумирів, став єси гречином, і тому нам добра не видіти.

— Й що ще речуть? — хрипко спитав цар, дивлячись на Платона, який потяг ноги до дверей.

За вікнами хорому хтось пронизливо крикнув. Голос був схожий на чаїний зойк, й От слухав, аж доки згук завмер у довгих анфіладах царського хорому.

— Ще речуть, — мовив він по тому, — що слід нині прикликати свого князя, справжнього.

— Справжнього, — повторив услід йому Савмак, і тільки тепер згадав, що то слово євнухове. — Справжнього? Про мого брата Бориса так рекли?

— Про Бориса чи котрогось инчого брата… — Великий колісничий знову прислухався до голосів за дверима хорому. Так вила його сука Зіна, коли він кілька тижнів тому потопив її цуценят в ополонці за причалами. — Хтось голосе?

Не змовляючись, вони вибігли за двері. Два махерофори поступилися, теж наполохані тривожними голосами, а в стріч уже йшов Платон.

— Вероніка, — сказав він. — Басиліса…

Цар з Отом додали кроку, й коли вийшли надвір, люди, вільні й невільники, вже збігали клімаксом на Дев'яту терасу, й скрізь лунало одне-єдине: «Басиліса… басиліса…»

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tsar_i_rab.docx)Ivan_bilyk_tsar_i_rab.docx
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tsar_i_rab.fb2)Ivan_bilyk_tsar_i_rab.fb2