Іван Білик - Цар і раб (сторінка 66)

Кинувши греків та відпущеників, пантікапейські скіфи спробували звільнити мури самі, власним щитом і копієм, та на кожного скіфа вже було по троє й п'ятеро приступників, а з-за муру напирали нові й нові, сили танули швидко, мов крижини в окропі, й доки ще точилася січа на мурах, деякі понтійці проскочили вниз і відчинили зсередини браму Полунічного пілона. Вої Діофанта гунули в город, мов вода в розірвану греблю, й останні захисники марно вдивлялися в той бік, де вже заходило сонце й де незрушно стояли полки скіфського царя.

Першим ухопився в розчинену браму закутий у калантир Архелай. Увесь головний узвіз до Акрополя, п'ять стадій крутого схилу, він біг, не перевівши подиху. Брама Царського пілона теж стояла навстіж, і він понісся між вежами далі. Приспинивсь лише на Восьмій, евпатридській терасі, де був його дім і лишилася мати, кірія Галина, та се вагання тривало мить, Архелай дістався царського клімакса з ґрифонами, проминув їх і, хрипко дихаючи, став аж на порозі тронного екуса.

На старовинному троні Спартакідів сиділа Елена з діадемою на голові, невірогідно вродлива й ще невірогідніше спокійна, поряд же стояв Савмак без меча та бороні й зовсім байдуже дивився на чорнявого, розпашілого від бігу Архелая.

— Де бассиліса?! — крикнув, затнувшись од несподіванки, молодий нащадок Археанактидів.

— Вона перед тобою, — сказав Савмак. — Уклонись Елені, цариці Боспору.

Він одверто глузував, Архелаєві ж було не до того, й він кинувся назад. Але єдиний, кого побачив у спорожнілому царському хоромі, була стара Лія, колишня роба й годувальниця Савмакова.

— Басиліса Вероніка померла, — сказала вона йому. — Повісилась.

Архелай у нестямі турнув стару жінку й побіг анфіладами назад, витягаючи з піхов довгу фракійську рамфею. Знадвору вже линули збуджені голоси понтійських воїв, і коли Архелай наближався до головного входу, перші з них уже вдерлись у хором. Він силкувався не відстати, випередити їх, уже знаючи, для чого тримає напоготові рамфею, та понтян понабігало багато, й Архелай ледве встиг до тронного екуса першим.

Обоє лишались на своїх місцях: Елена сиділа, Савмак стояв обіч неї. Архелай нестямним поглядом утупився в жінку з царською діадемою на голові, й Савмак затулив Елену собою:

— Не руш її, вона врятувала тобі життя.

— Про себе клопочися, брудний робе! — вигукнув Архелай і замахнувсь обома руками впоперек Савмакової шиї, та хтось ударив його по руках, і рамфея брязнулась об мармурову взірчату підлогу. Молодий Археанактід зопалу обернувся, ладен учепитись пазурями в того, хто перешкодив йому звершити роками вимріяну помсту, — хоч хай би хто він був. Та ззаду стояв Мітрідат і зверхньо реготав йому в вічі. Архелай зів'яв і поступився цареві, й тільки тепер помітив, що права рука висить, перебита нижче від ліктя. Він схопив її лівицею й ледве втримав болісний зойк, а Мітрідат наказав своїм воям:

— Одведіть осих двох… до Діофанта.

Савмака з Еленою схопили й повели.

Розділ 33

Страта приречених мала відбутися дня нумені́я місяця скірофоріо́на — першого дня Нового року, відразу ж після врочистого обмивання мармурової Деметри в змілілих водах Сухої річки. Хрести вже зловіщо розчепірювались довгою низкою понад Феодосійським шляхом од Полунічного пілона до брами Тірітакського валу. Колись увесь сей відтинок шляху, завдовжки десять стадіїв, був утикав хрестами останній Перісад, хоча Савмак і не дав тоді виконати вироку й познімав розіп'ятих невільників. Але тепер хрести стояли вдвічі густіше, до того ж з обох боків дороги: одна низка — під царськими садками, друга — з боку царських огородів. Смертники мали повиснути обличчям один до одного, щоб страждання товаришів ще дужче посилювало муки кожного.

Мітрідат зумисне обрав для страти день Нового року, хоча в Пантікапей увійшов ще в середині минулого місяця.

— Так легше запам'ятають і відтепер будуть обачніші. В сей день я вперше явлюся своїм новим підданцям і хочу позначити його кров'ю.

Хрестів було рівно тисяча, й то теж мало стати своєрідним знаменням. Такої кількости живих ворогів не виявилося, та Мітрідат наказав Діофантові будь що виконати його волю, й понтійські гопліти хапали всіх, хто бодай необережним словом виказав або свою прихильність до Савмака та його прибічників, або незгоду з новими володарями — тепер чи раніше. Діофантові допомагали пантікапейські евпатриди, всі, крім Тімокреона, Гіпподама та Евтихія, котрі продалися були Савмакові, слугували йому й тепер теж мали бути розіп'яті на хрестах разом з усіма приреченими.

Евпатриди сиділи цілу ніч і навіть після сходу сонця, проте за два дні до Нового року списки були складені, занесені на десять перґаменових сувоїв, і в кожному перґамені було рівно по сто душ.

— Кругле число тішить і смертного, й олімпійця, — сказав на те Мітрідат.

Уранці мала священна учта вирушила з хорому Деметри на аґорі до містка над гирлом річки Сухої. За головним жерцем ішло двоє простих священиків, уквітчаних вінками з перших зел дванадесятеро хоромних невільників несли мармурову подобу хліборобської кумири Деметри, ще шестеро йшли слідом за ними, тримаючи на плечах ноші з її донькою Корою, тобто Персефоною, що була вособленням весни, хоромний хор співав драматичний пеан про те, як Деметра шукала доньку і на небі, й на землі, аж нарешті знайшла її в підземному царстві, й, оскільки Кора-Персефона тим часом уже стала жоною Плутона, то Деметра, натішившись донькою, мусила знову виряджати її назад, до аїду.

За процесією йшов демос. Іншими роками його назбирувалося кілька тисяч, але сьогодні було десятків усього п'ять або шість. Прості громадяни підтягували пеан, увінчавши голови на честь Деметри й Персефони, співали впівголосу, але ніхто їх сьогодні за се не гудив.

А між містком та Полунічним пілоном упоперек Феодосійського шляху стояв поміст, іще зовсім порожній, укритий килимом з царського хорому та вінками. Понад шляхом, що тягся між муром Пантікапея та огорожею некрополя, двома рядами шикувались хрести, зникаючи в буйній зелені, ще теж порожні й загрозливі.

Нашвидкуруч перехамаркавши священний обряд обмивання хліборобської кумири, жерці повернулися назад, і ще довго між мостом та пілоном стояла незвична тиша, яку порушував тільки брязкіт зброї нових чатників коло брами та квиління чайок над щоглами чужих ладь. І тільки по обіді, коли на вежах змінилася друга денна варта, з брами вийшли дві сотні понтійських воїв у врочистих обладунках, за ними потяглися всі жерці пантікапейських кумирів, сяючи золотом і сріблом святкових омофорів, а потім викотилися бойові колісниці, що колись належали Перісадові й Савмакові. Тепер на них їхали нові володарі, яких з мурів ударами мечів об щити вітали їхні ж вої. Колісниць було рівно дванадцять, на передній їхав цар Понту, а тепер і Боспору, Мітрідат, який уперше відкрив свій сонячний лик підданцям, за ним у майже так само багато прибраній колісниці стояв Діофант, на інших біґах в усьому сяйві обладунків пишалися Дорілай, Неоптолем та інші начільники таґм і тисяч.

Бїґи один за одним підкочувались до помосту, колісничі зіскакували й хапали коней за гвуздечки, й по тому, як їздець ступав на килими, швидко їхали далі, щоб не заважати іншим. За понтійськими начільниками з'явились евпатриди місцеві, кожен був убраний у найдорожчий гіматій чи омофор, та всі йшли пішки, лише Дамон із сином Теодосієм та царський улюбленець Архелай прибули колісницями, й се, звичайно, нікого не дивувало. Кумири й царі люблять людей далекоглядних, а Дамон з Архелаєм уміли дивитися вперед.

За евпатридами посунув усякий надійний демос: купці, власники ерґастеріїв та садків, жерці й землевласники. Не мавши місця на помості, вони ставали збоку, й поміст обростав гронами білих, чорних, синіх, червоних та яких завгодно інших омофорів і гіматіїв. А представникам чорного демосу визначали місце під мурами Пантікапея, між надгробками некрополя та на самих мурах, полущених і подзьобаних катапультами.

Й коли на майдані за Полунічним пілоном стало ніде яблукові впасти, Діофант махнув з помосту рукою, на вежах почувсь удар мечем об щит, і з брами, закутих ланцюгами по четверо, почали виводити приречених. Майже всі були брудні, скуйовджені й голі, в самих пов'язках навколо стегон. Спершу вивели заколотних робів, і роби йшли, понуро нахиливши голови, повільно й змирено, й коли перша ланка дійшла до помосту, вої довгими бичами змусили всіх чотирьох упасти ниць. Роби падали в пилюку, й коли хтось чинив се не досить охоче, його валили додолу бичами.

— Скільки худоби марнується! — вигукнув тихеньким чемним голосом євнух, але Мітрідат почув його й озирнувся. Євнух квапливо докинув: — Але така воля кумирів. Кумири люблять жертви, й кожен свою: котрий бика, котрий ягницю, а котрий і…

Він не доказав тільки тому, що Мітрідат перестав його слухати. З боку Полудневого пілона четверо здорових ефіопів несли ноші, й коли зрівнялися з останніми глядачами біля Полунічного пілона, до них підійшов із ніг до голови закутий у золото й срібло молоденький таксіарх Неоптолем:

— Сенаторе! Рівний кумирам просить тебе на поміст. Публій Муцій Сцевола сидячи кивнув, виліз із нош і подався до помосту між городянами, які неохоче розступалися перед ним. П'ять устелених килимом сходинок він подолав, підтримуваний ефіопами, й з гідністю римського сенатора вклонився цареві. Мітрідат у червонім омофорі по-хлоп'ячому глузливо зареготав:

— Як печінка, сенаторе? Вже, бачу, трохи попустила? — Він іще з вечора послав запросити його на прилюдну страту, та Сцевола відписав цареві, що нездужає.

— Такої гекатомби, сонцеликий, — сказав римлянин, — випадає побачити не кожному смертному. Се воістину східний розмах, гідний нащадка Кіра й Дарія, й що перед ним мої нікчемні хвороби!

Вигляд у нього був і справді не вельми здоровий, і се втішило Мітрідата. Він сказав:

— Ти не спізнився. Ще тільки йдуть роби. Приречені падали четвірками в порох під ноги цареві та його наближеним, а тоді йшли далі, бо хрести для робів стояли обабіч Феодосійського шляху аж біля валу. За робами, теж пов'язаних четвірками, вигнали греків, які так чи так опинилися на боці Савмака. Серед них були й молоді, й уже зовсім літні та сиві люди, й вони падали перед Мітрідатом навколішки без особливого примучування з боку воїв, плекаючи в душі надію на м'яке серце царя-завойовника. Та на місце одних приречених надходили інші, голова ж вервечки губилася вже десь між царськими огородами та виноградниками.

Разом з тими, хто мав бути незабаром розіп'ятий, ішли охочі до такої розваги пантікапейці, й сторожа тільки пильнувала, щоб ніхто з них не заходив між хрести, зате ніхто не боронив нещасних од насмішок, прокльонів та груддя.

Найдовшою, вдвічі численнішою за робську та грецьку разом, виявилася валка приречених до страти скіфів, і коли між вежами пілона з'явились перші з них, серед натовпу то тут, то там почулися сердиті крики.

— Пантікапейці задоволені, — сказав Діофант. — Вони славлять тебе, сонцеликий, хоч і самі того не підозрюють. А се ще ліпше, бо щиро.

Мітрідат охоче погодився б, але зараз думку його займало інше. Він згадував свою останню розмову зі скіфським царем Борисом-Палаком і намагавсь уявити, як би той подивився на все те.

— Всі люди рівні перед Мітрою й Ахурамаздою, — примирливо сказав він, але се не означало, ніби він ставить і себе разом з усіма, й Діофант розуміюче кивнув головою. Одколи відпала потреба гратися з царем у піджмурки, він одчув навіть полегкість.

Гамір серед натовпу ще дужче посилився, коли перша четвірка скіфів одмовилася ставати навколішки перед Мітрідатом. Вої ляскали бичами, здираючи з бранців шкіру, та се теж не впливало, й Діофант почав махати рукою: швидше, швидше!!!.. Глядачі теж чекали найважливішого, хоч було цікаво дивитися на впертих варварів, які падали під ударами страшних бичів, а навколішки ставати відмовлялись. Пантікапейці проводжали кожну четвірку скіфів збудженим галасом, дехто шпурляв у них каміння й груддя, дехто ж навіть закладався на півдрахми й драхму, котрий скіф скільки ударів бича витримає.

Де-не-де почали зринати слова подяки прийшлому цареві, що подарував їм таке дивне видовище, й Діофант охоче повторив свою думку:

— Я ж казав, сонцедайний, що так буде. Мітрідат змовчав, а сенатор поспитав Діофанта:

— Ватажків наостанок?

— Авжеж! — відповів старий таксіарх.

— А Савмака — на закуску, — докинув Архелай, що стояв з рукою на перев'язі тут-таки.

Незабаром настала черга й ватажкам. Перша в'язка десятників Савмакової рати впала навколішки після двох ударів бичем, і се викликало захоплення демоса. Та наступні четвірки мов затялися, й вої не шкодували бичачих жил. Діофант уже не квапив, бо охочих натішитися стражданнями ватажків було багато. Понтійські ратники гасали навколо них і ляскали, людська шкіра репалась, із червоних смуг на спинах, обличчях, руках і ногах бранців бігла кров, а столочена земля піднімалася вгору клуб'ям пилюки. Та цар стояв і дихав, і всі теж стояли, й за кожною ланкою приречених напруга зростала, бо після десятників пішли ватажки півсотень, а тоді й сотенні воєводи, й нарешті з брами пілона почали виводити найголовніших.

Сі вже йшли парами, й натовп завмер, бо то були люди знані.

— Платон!..

— Расин!..

Пантікапейці впізнавали вчорашніх ватажків, і се сповнювало їхні серця незрозумілою гордістю, немовби вони теж були співучасниками досі не чуваної й не баченої гекатомби.

— От!..

— Евтихій!..

— Деспот покійного Перісада — Евтихій!..

— Тімокреон і Гіпподам!..

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tsar_i_rab.docx)Ivan_bilyk_tsar_i_rab.docx
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tsar_i_rab.fb2)Ivan_bilyk_tsar_i_rab.fb2