Іван Білик - Цар і раб (сторінка 67)

— Евпатриди-зрадники!..

— Сухотний Гіпподам!..

— А що, Тімокреоне, палитимеш діери царя Мітрідата?

— А се хто? — спитав сенатор Сцевола, показуючи на самотнього, старезного, мов трухла верба, діда, який світив голими ребрами й не мав навіть пов'язки на стегнах.

— Се Тімотей, верховний жрець хорому Зевса Евпатрида! — охоче пояснив йому євнух. — Він у нас був епістатом суддівського ареопаґу, сенаторе. Прирік до страти всіх, що були повстали проти Савмака.

— Але ж, кажуть, Савмак не стратив їх?

— Тепер се не важить, — сказав євнух, дивлячись у бік пілона. Старий епістат, верховний жрець хорому Зевса Евпатрида, так і йшов останнім, і пантікапейці почали нетерпляче перезиратись, коли ж з'явиться Савмак. — Сонцеликий! — звернувся євнух до Мітрідата, до його спини. — Се буде найяскравіша сторінка з усього, що мені досі доводилося писати! — Мітрідат глянув на нього через плече й заохотливо всміхнувся, й лоґоґраф розцвів усіма зморшками свого навощеного виду. — Але де ж Савмак?

Мітрідат у відповідь лише засміявся, лоґоґрафові ж одказав Діофант:

— Коли заєць біжить з гори, лоґоґрафе, то проклинає кумирів, що дали йому такі довгі задні ноги!

Притча видалася євнухові зовсім незрозумілою й недоречною, та Мітрідат засміявся, решта евпатридів, понтійських і пантікапейських, теж почала сміятися, й лоґоґраф і собі розтяг вуста. Коли верховний жрець і епістат ареопаґу порівнялися з останнім хрестом, приречених раптом спинили, й понтійські вої заходились розв'язувати їх, становлячи під кожним хрестом по одному. Й по тому, як розіставили, демос ворухнувся й загомонів, і над Феодосійським шляхом запала тиша.

— Один хрест вільний таки є! — сказав євнух. Мітрідат обернувся до нього й тихо проказав:

— Аби хрест, лоґоґрафе, а жертва знайдеться…

Тим часом хрести, вільно встромлені в глибокі та вузькі ямки, повитягали й заходилися прикручувати до них руки бранців сиричним ремінням. Усе робилося чітко й спритно, й коли за півгодини над вежами Полунічного пілона заграли в мідний ріг, усі хрести разом піднялись і встромилися кожен у свою ямку. На раменах повисли приречені, й уся юрма заверещала й мов сказилась од захвату та нетерплячки. А понтійські вої, виконавши обов'язки катів, стали на чатах і не пускали жодного пантікапейця до шляху, яким спершу мав проїхати сонцедайний володар, уся його численна учта й вірні евпатриди. Цареві підвели колісницю до самого помосту, Мітрідат скочив у неї, й четвірка коней-ґрифонів понесла його Феодосійським шляхом у бік валу.

Розіп'яті обабіч дороги висіли мовчки, прив'язані ремінням до перекладин, бо страждання ще не почались. Вони мали початися трохи згодом, кому за годину, кому за п'ять, бо в кожного різні сили й різна витримка. Й смерть мала настати для кожного розп'ятого теж у різний час: найслабші вмруть до вечора, дужчі побачать світанок, а найдужчі зможуть спостерігати захід сонця й другого дня Нового року: тоді їхні посинілі кулаки зчорніють, смертна чорнота перекинеться через ремені й охопить спершу груди, тоді й серце.

Пронісшись між мовчазними хрестами до Тірітакського валу, Мітрідат звелів гнати колісницю через рів у степ, і тільки коли вся низка біґів опинилася по сей бік, перебрав од колісничого віжки й стьобнув озвірілих коней, і стьобав їх до самого помосту. Й тільки тут одчув, що страшенно стомився: виголодавсь і мусить бодай трохи відпочити. Два дні тому він ковтав миш'як, сього разу подвійна проти минулого року мірка не здолала його. То було знаком, що тіло звикло й можна збільшувати мірку, але нинішнє свято таки втомило царя, й він вирішив перепочити.

Коли Мітрідат, поспавши зо дві години й підкріпившись добрим обідом, знову виїхав за брами Полунічного пілона, демос і не лаштувався розходитись. Усі чекали головного злочинця, й на площі біля містка та на всьому відтинку Феодосійського шляху тільки й розмовляли, що про Савмака.

Мітрідат наказав везти себе в бік Тірітакського валу. Страждання тут уже почались, і над дорогою, передужуючи людський гамір, стояли крики, стогони, плач і прокльони розіп'ятих. Дехто з них утрачав свідомість і безвільно повисав на перекладині, дехто сіпався й силкувавсь порвати сирицю ременів. Кільком се врешті вдалось, але між рядами хрестів ходила варта й швидко повертала нещасних на місце. Декому вої підв'язували ноги до стовпа, щоб продовжити муки, декому підносили до вуст на версі списа мокру губку, й розіп'ятий оживав і починав знову сіпатись, інших дратували губкою, щоб викликати регіт глядачів, а найбільш неспокійним і горлатим проколювали списами животи.

На роздоріжжі, де кінчалися царські виноградники й починались царські таки садки, одноногий керамевт Хірісоф, пітніючи від утіхи, бо йому свого часу теж довелося повисіти на хресті, добре заплативши понтійському десятникові, знущався з розп'ятого юнака Ґеланіка на очах у його рідного батька, теж Ґеланіка, який висів через дорогу. Кульгаючи кругом хреста на дерев'яній нозі, Хірісоф підносив малому робичеві то губку з водою, то горючий факел: раз те й тричі — друге. Якщо Ґеланік-молодший, не закричавши, витримував три опіки, він давав йому посмоктати губку; коли ж не витримував, усе починалося знову. На малому Ґеланікові вже не було живого місця, та озвірілий грек не знав упину.

З хреста ж навпроти все те бачив Ґеланік-старший, і без того ледве живий од пекельного болю в уже до ліктів почорнілих руках. Він лише закликав порепаними вустами прокляття всіх кумирів на голову Хірісофа, та коли втрачав надію, що кумири відгукнуться на його хрипкі заклики, починав благати Хірісофа:

— Годі вже його… годі… Перейди до мене… Хірісофе, до мене…

Мітрідат, попереду якого двоє комонців розганяло з дороги народ, проїхав між рядами розіп'ятих до валу, й коли повернувся назад, усі евпатриди та чинні люди вже стояли на помості й дивилися йому в вічі повними сподівання очима.

— Ждеш, лоґоґрафе? — єдиного з-поміж усіх виділив Мітрідат євнуха, й той аж розквітнув.

— Один хрест і досі порожній, басилевсе! — сказав він. — Усі ждуть головного!

Мітрідат, розглядаючи євнуха, мов бачив його вперше, раптом прибрав вигляду всмерть ізнудьгованої людини. Помітивши се, Діофант перезирнувсь із Архелаєм і Неоптолемом, а Мітрідат сказав:

— Тобі б, лоґоґрафе, не личило так побиватися за тим порожнім хрестом! — По тому стусонув його кулаком у м'яке висле черево й зареготав зимно й моторошно: — Читав я твої писання, лоґоґрафе!..

— Як-кі? — сторопів євнух.

— Твої! Вельми красно пишеш. Хвалю! Хотів би, щоб і про мене написали так.

— Про тебе напишуть іще краще, сонцесяйний! — пискляво вигукнув лоґоґраф.

— Краще — можливо. Але я б хотів саме так.

— Я напишу й так!

Мітрідат зітхнув:

— Ні, лоґоґрафе, не напишеш…

— Ч-чому?.. — Лоґоґрафові похололо в животі, й м'які синюваті губи так і заклякли дудочкою, та Мітрідат уже схилився з помосту й звелів одному з чатників перевірити, чи живі ще крайні злочинці.

Воїн-персіянин, ощасливлений увагою царя, побіг до хрестів і заходився штрикати розіп'ятих вістрям списа. Епістат ареопаґу, верховний жрець Зевса Евпатрида Тімотей, був уже давно мертвий, зовсім голе миршаве тіло його почало дубіти. Сухотний архонт Гіпподам, а також архонт Тімокреон теж не виказували ознак життя, скільки й штрикав їх воїн списом. От і Платон стрепенулись од першого ж уколу, та очей розплющувати не хотіли. Тільки купець Евтихій, деспот покійного царя Перісада, звернув сповнений благання погляд на Мітрідата й щось нечувано зашепотів неслухняними вустами.

— Просить помилування! — крикнув цареві воїн-перс.

Мітрідат махнув рукою:

— Помилуй його сам.

Воїн уважно прицілився й підтяв Евтихієві бойову жилу на в'язах. Із жили вдарила цівка крови, й голова розіп'ятого евпатрида повисла. Й коли він одійшов у царство тіней, на дорозі між двома рядами хрестів зчинився галас. Люди шарпнулися до розіп'ятих, вої — теж, і раптом стало вільно, й почувся нестрункий дзенькіт. Між хрестами з-за повороту виринула благенька вервечка людей. Здалеку можна було вирізнити сутулястого чоловіка в дуже високому червоному ковпаку. Він мірно ступав, і з кожним кроком його три дзвоники на високому ціпку розбивалися зловісним кульгавим калатанням. То були прокажені жебраки, й лоґоґраф першим на всьому помості впізнав їх. І що ближче вони підходили, то ближче відступав євнух до понтійського царя Мітрідата. Тремкий неспокій охопив євнуха, й той напружив зір, аби не вґавити чогось лише йому відомого. Начільник прокажених уже проминув крайні хрести, калатаючи своїми дзвониками, за ним на милицях і без милиць один одному вслід ішло ще душ двадцять лепрофорів, простягаючи до людей під хрестами кухлики на довгих жердинах. Вряди-годи хтось кидав у кухлик мідний халкус, обол або й драхму, й вервечка тяглася далі під наляканими поглядами здорових людей обабіч дороги та на помості. Заднім ішов кремезний чоловік із хусткою на обличчі й теж калатав у дзвін. Чоловік вихлясто кульгав, залишаючи по собі порожню смугу, бо люди не зважувалися виходити на шлях, де ще не прохололи сліди лепрофорів.

І раптом задній дзвоник перестав калатати. Ватаг прокажених наставив вухо й собі спинився: якраз біля помосту.

— Що вони хочуть? — роздратовано спитав Мітрідат, ладен кинути на калік усю свою варту. — Шпурніть їм жменю срібла, й хай ідуть геть! — Від рішучого кроку його спинив тільки жах перед прокляттям кумирів, які заступалися за лепрофорів.

Стоячи вже зовсім поряд із царем, євнух підвівсь навшпинячки, хоч Мітрідат не вельми вдався зростом, і шепнув йому на вухо з довірчою трепетністю:

— Цар скіфський Палак, басилевсе!

— Де?.. — Мітрідат роззирнувсь і нікого не побачив, крім евпатридів та низки покручених недугою жебраків.

— Крайній, басилевсе… Останній, отой кремезний із дзвоником, з хусткою на обличчі…

— Не дуриш?

— Хай поглине мене тартар!

Мітрідат підкликав Діофанта, й із його знудьгованого вигляду старий воєвода второпав, що діється незвичне. Вислухавши царський наказ каппадокійською мовою, він шарпнувсь назад і зник, а незабаром між надбрамними вежами пілона з'явився Савмак.

Він був у простій ратній хламиді до колін і в чорних сандаліях, що хрест-навхрест обплітали йому гомілки ремінцями. Демос ахнув і заворушився. Настав урочий час, якого всі чекали від самого полудня, не розходячись по домівках. Коли згодом Савмак опинився внизу, його раптом повели не до порожнього хреста, що й досі чекав на останню жертву, а до вкритого килимом помосту, де стояли евпатриди й новий цар.

У Савмакових очах застигла тривога, коли Діофант підвів його й поставив оправуруч Мітрідата.

— Що єси намислив? — хрипко запитав він понтійського царя-переможця не грецькою, а своєю, «скіфською», мовою.

Мітрідат одповів йому так само:

— Жити-ймеш! — І кивнув Діофантові.

Діофант вийшов наперед і прокричав, аби його змогли почути якнайдалі:

— Наймилостивіший, син Мітри й Зевса, Мітрідат Шостий Великий Евпатор Діоніс дарує життя переможеному супротивникові! Савмак поїде до Синопи, города стольного, й житиме там як заручник, нехай се всі чують і восхваляють великого й сонцесяйного володаря нашого!

Довкіл панувала тиша, розгублені й розчаровані люди стояли приголомшені, тільки дальші, до котрих Діофантові слова ще не докотились, обережно виходили на шлях і випинали в'язи. Савмак глянув на ближні хрести й спаленів. Платон і От зорили в його бік, От із подивом, а Платон — похмуро й зневажливо.

— Се ти так надумав із самого початку? — сяйнув на Мітрідата зморшками євнух. Мітрідат кивнув головою. — Я так і знав!

— Ти — вельми мудра людина, лоґоґрафе! — втрутився Діофант, глузливо посміхаючись.

— Я ввесь вік черпав мудрість із колодязя давніх софістів, таксіарше. Тепер восхвалю нашого сонцеликого володаря найурочистішим гекзаметром!

— Ти не матимеш на се часу, робе! — бридливо поморщився Мітрідат і звелів Діофантові: — Заберіть сього євнуха звідси…

Діофант кивнув головою, й на поміст вихопилося четверо дужих чатників. Євнуха стягли додолу й, не зважаючи на його пискляве репетування, здерли ввесь одяг і зовсім голого, як перед тим верховного жерця Тімотея, потягли за руки до вільного хреста, обминаючи прокажених, що заклякли серед дороги.

Хрест витягли з ямки, поклали на землю, розчепірили на ньому євнуха, прикрутили руки до перекладини, тоді встромили хрест у ямку, і євнух одразу повиснув, наче рудий сиричний міх, досередини виповнений борошном, одразу зів'яв і знепритомнів, бо кволі жіночі руки не могли витримати його важкого наллятого тіла.

Знову почувся нестрункий дзенькіт, і прокажені пішли далі, в браму, та незабаром повернулися, й коли їхній останній, заповитий хусткою, проминав поміст, Мітрідат усміхнувся до нього нікому не зрозумілим усміхом.

Савмак, певно, теж упізнав брата, бо змарнілий вид його то бліднув, то заливався знітом, то бравсь од вух до чола буряковими плямами. Такої ганьби від Мітрідата він не сподівавсь, бо муки на хресті в жодне порівняння не йшли з муками серця й сумління. Коли вервечка справжніх чи вдаваних жебраків зникла за деревами й надгробками некрополя, Савмак спробував вихопити меч із піхов Діофанта, щоб заколоти себе, та Дорілай з Неоптолемом скрутили йому руки, а новий володар Боспору кивнув їм, аби відпустили, й сказав Савмакові по-скіфському:

— Ти потрібен єси мені в животі, а не в смерті. Ми з твоїм братом Борисом смо стали друзі, й ти єси в тому залогою. Коли спробуєш іще, закую в кайдани й посадовлю до порубу.

Він жодного разу не згадав слова «Рим», але думав про нього ввесь час і ввесь час тайкома косував на сенатора, не знаючи, скільки зрозумів і скільки не втямив старий римлянин з усього, що допіру тут відбулось. І коли євнух на хресті прочнувся й залементував, Мітрідат сказав Публієві Сцеволі:

— Поїдемо, сенаторе? Глянемо, чи раді кумири з моєї гекатомби.

Римлянин вибрався на його колісницю, й вони ще раз проїхали між розіп'ятими, і над шляхом стояв суцільний лемент.

Біля царських виноградників Мітрідат зліз і повів сенатора вздовж непасинкованих і добре витолочених кущів. Сенатор зрозумів се по-своєму й простяг цареві сувій перґамену.

— Що се?

— Купча на сей твій виноградник, басилевсе, — сказав сенатор. — Савмак продав був його мені, щоб викупити на волю одну мою робу… Але я повертаю тобі купчу. Та роба потрібна мені.

— Ти про Елену? — спитав Мітрідат.

Сенатор кивнув головою:

— Смертному помста буває дорожча від золота.

Й довгим некліпним поглядом утупився в очі цареві Мітрідату. Цар його розумів.

 

Сторінка 67 з 67 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 > У кінець >>

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tsar_i_rab.docx)Ivan_bilyk_tsar_i_rab.docx
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_tsar_i_rab.fb2)Ivan_bilyk_tsar_i_rab.fb2