Іван Білик - Не дратуйте грифонів (сторінка 17)

Всі бачили Гіперболові старання й усі дивувалися з невтомної запопадливости метека, хоч, крім нього та Протаґора, певно, ніхто й на гадку собі не клав, що той дім зводиться не для скіфської басиліси, а для її можновладного, не попри лихій годині згадуваного сина.

Гіпербол знав, із чого все почалось. А почалося з того, що його колишній власник, а тепер простат-покровитель, торішній архонт-епонім Іфікрат різко відмовивсь оддати свою доньку жоною чи наліжницею скіфському басилевсові. Не хотів навіть говорити, незважаючи на величезну виру, що її обіцяла басиліса-мати вустами сановного Протаґора.

Місяць тому, на головних народних зборах Іфікрата не обрали до жодної колегії. Тут постарався й Протаґор, і дехто з ворогів Іфікрата, й усі прихильники Афін думали, що се змусить його схилитись. Але старий твердо тримався свого й не хотів оддавати доньки варварському цареві на втіху. Не хотів, хоча Герміона, якій уже пішов чи не вісімнадцятий, досить засиділась, а ніхто, знаючи про незгоди останнього літа, не наважувався сватати красуню.

Тепер жереб було кинуто, й ольбіополіти знали, чому скіфська рать прийшла під їхні мури, й усі добре усвідомлювали, чим се скінчиться, коли Іфікрат і далі впиратиметься.

Так минуло сім день, і люди, обложені в своїй міцній, але геть безпорадній проти таких полків тверді, перейнялися жахом, бо скіфи ділили свої місяці не на декади, як елліни, а на сідмиці, й почали чекати восьмого світанку.

На мури вийшло втричі більше гоплітів, і начальники тримали своїх воїв оружно всю ніч. Але по сході сонця сталось інше, й того ніхто передбачити не зміг, навіть оракул із хорому Деметри на тому березі Лиману, куди обложені плавали за порадою.

Коли сонце піднялось над Лиманом на сулицю вгору, з ворожого стану викотився запряжений чотирма кіньми багатий двокіл. І що ближче підкочувавсь він поміж стелами та пам'ятниками некрополя до Західнього пілону, то дужче дивувалася сторожа на мурах та бійницях. Візком правував старий чоловік у напівскіфському — напівеллінському вбранні, певно, роб, а в візку сиділа жона. Почалися здогади й сперечання, й коли нарешті двокіл спинився коло пілону, всі впізнали скіфську басилісу Кіно та її роба. Роб заходився кричати, щоб одчинили, й вої вагалися, хоч усі добре знали басилісу, яка мала в їхньому місті власний дім і часто навідувала його.

Пілон відчинив після тривалої наради із стратеґами ніктепарх нічної сторожі, й Кіно, в'їхавши до міста, спокійно попростувала головною вулицею Мединою, дарма що скрізь було повно людей, та худоби, та возів.

Більше того дня нічого незвичайного не трапилось, і скіфи стояли, як і досі, й ніхто не знав, коли слід сподіватися приступу.

В обідню пору колегія стратеґів вирішила послати до варварського басилевса перемовників, щоб спитати, чого скіфам треба від Ольбії й чому вони прийшли сюди такою потугою. Але скіфська варта ще перед возами спинила перемовників, подарунки, які ті мали з собою, відібрала, а до свого володаря пустити зовсім відмовилась.

Так ніхто ні про що не довідався, й сонце сіло, й у скіфському стані запалили незліченні мирні вогні.

А ввечері в господі басиліси відбувся невеликий пир, куди запросили афінського елленотамія Протаґора, торішнього архонта-басилея Еака, який місяць тому став архонтом-епонімом і карбував своє ім'я на декадрахмах та тетрадрахмах замість Іфікрата. Вони втрьох сиділи в тісному екусі, а в дворику нечутно походжав Гіпербол, чекаючи, коли знадобиться й коли на нього погукає роб-виночерпій або ще котрийсь басилісин служка.

Кіно по-чоловічому півлежала на багатому ложі, навпроти неї розташувавсь елленотамій Протаґор, а новообраний архонт-епонім Еак сидів на червленому троносі, бо більше ліж в екусі не було. Та се зрештою й відповідало їхньому санові, адже ж не посадовиш елленотамія в тронос, аби на ложі міг лягти ольбійський архонт. Але розмова точилася мляво, бо кожен більше думав, ніж казав.

У кратері в кутку стояло готове розведене вино, кухлі перед кожним теж були повні, та до вина ніхто не брався. Й однаково ж сього разу Протаґора зовсім не бентежило те, заради чого вони тут зібрались. Він лише не знав, як повідомить басилісу й що ся жона скаже. Від розмови залежало багато чого, майже все — й доля Щасливого міста, й те, заради чого він сидить у ньому вже цілий рік, а отже, й його власна доля. Й чи не вперше Протаґор пошкодував, що не втримав отут Геродота. В кінці метаґітніона[47] вони добре посварились, і Геродот, якого не спутували жодні державні обов'язки, сів на перший-ліпший корабель і подавсь у Колхіду.

А тепер Протаґорові раптом забракло єхидного погляду Геродота й його двозначних натяків, які завжди так чи так змушували тебе сумніватись у правоті власних поглядів, а се було головне, бо ж істина завжди народжується в зіткненні двох крайностей. Сієї ж премудрости старий ольбійський архонт, мабуть, і не снив, тому Протаґорові тепер було вдвічі важче.

Й він із великим задоволенням сприйняв слова господині, коли та сказала:

— То, речуть, Іфікрат не хоче віддати доньки своєї за мого сина?

Протаґор з полегкістю зітхнув, Кіно сама позбавила його непосильного тягара. Й хоча не відомо було, як вона поведеться далі, але найголовніше вже лишилося позаду.

Басилісі відповів новий архонт-епонім Еак:

— Не хоче, не хоче й годі!

Кіно посміхнулася до старого. В його словах був щирий розпач, і вона припросила:

— Скуштуй мого вина, архонте. Й ти, елленотамію, пригощайся.

Протаґор слухняно взяв кухоль за довге вухо й надпив половину.

— Він каже, басилісо, хай мене ріжуть на шматки, але доньки своєї варварові не віддам на поталу.

Старий архонт-епонім і собі випив з кухля й здивовано прицмокнув:

— Охей! Пірра з чорного мискету!

Він на винах, певно, тямився, й басиліса заохотила його:

— Пий, архонте. Се давнє вино, привезене з фінікійських погребів.

Архонт випив удруге й сказав:

— Іфікрат уже третій день не виходить з дому.

— А що каже демос?

Тут обізвався Протаґор:

— Екклесія постановила просити Іфікрата.

— То й чому ж і досі нічого?..

Протаґор підкреслив удруге:

— Постановила просити, басилісо.

— Іфікрат, — сказав архонт-епонім, — відповів, що його роби зітнуть голову кожному, хто спробує вдертись у його дім. Кожному, хто спробує!

Басиліса загадково всміхнулась:

— А якщо не вдиратись?

— А як же?

— Підійти й постукати кільцем у ворота.

Се вже було схоже на жарт, але дуже недоречний, і старий тільки закліпав очима. Та Кіно розмовляла так легко, мовби йшлося про щось геть нікчемне, й він подумав, чи не замислила чогось негарного.

— А ви казали на екклесії, що скіфський басилевс може розсердитись?

Протаґор довгим поглядом подивився на басилісу. Толіть вона розмовляла зовсім інакше, відзначив він сам собі. Ся жона прожила серед скіфів усе своє житгя, й тепер ніхто навіть не знає, що в неї на думці. Він вирішив нагадати їй її ж слова, мовлені торік у сій таки світлиці:

— Раніше ти казала, що твій син — еллін, басилісо.

Вона зрозуміла його, а проте й далі загадково всміхалась:

— Я й зараз речу те саме.

Й так подивилася на нього своїми різномастими очима, що Протаґор не витримав і зашарівся.

— Синів народові своєму дає мати, елленотамію. Ти ще молодий і не знаєш сього.

То вже було занадто, й Протаґор не міг здобутися на слові. Йому знову спало на думку, що тут би знадобився хитромудрий лис Геродот із його нескінченними примовками, з яких не зразу й не кожен здатен виплутатись. Але й сидіти так ото потупившись не випадало, й він сказав те, що мав би сказати й його друг Геродот:

— І матері бувають різні, басилісо.

Господиня навіть не вдостоїла його поглядом, і Протаґор оцінив її волю і її крутий норов. Од сієї жони тепер залежало все: бути Ольбії й надалі чи не бути. Й він почав примирливо нахваляти добру старовинну пірру.

Так ні до чого кращого й не домовившись, гості почали вставати, й Кіно їх не затримувала. Протаґорові думалося, що чим довше вона лишатиметься в Ольбії, тим ліпше, бо без неї володар скіфів, напевно, не зробить отого вирішального кроку, після якого вже буде пізно щось думати й про щось говорити. Він спитав:

— Можна зайти до тебе й узавтра по пізній порі?

— Де мій дім — ти знаєш, — відповіла Кіно, й се могло правити й за запрошення, й за чемну відмову.

Та на більше він не зважився й, мовчки піднявши руку, пішов услід архонтові-епоніму до хвіртки, де роб-воротар тримав над головою засвічений факел.

— А ти затримайся, — сказала комусь Кіно, й елліни лише тепер згадали, що в дворику на них чекав Гіпербол.

Метек розгублено схилив голову. Кіно поманила його за собою до екуса й сіла на щойно звільнений тронос. То означало, що Гіперболові треба стояти, бо при скіфській басилісі він ні за що в світі не зважився б розлягтись на ложу. Роби дзенькали посудом, певно, господиня ще не вечеряла, й Гіперболові страшенно схотілося їсти, та Кіно дивилась на нього, й він приготувався до розмови…

А наступного вечора, коли Протаґор із новим архонтом-епонімом Еаком з'явилися в її оселі, все було вже зовсім по-іншому…

Сього ранку, о тій порі, коли ольбіополіти в мирний час поспішають на торжище, до брами Іфікратового будинку підійшов Гіпербол і несміливо постукав кільцем у хвіртку. Приворітний роб упустив його, бо Гіпербол належав до прострації Іфікрата й бував тут частенько. Коли Гіпербол переступав поріг сього дому, в нього завжди тремтіли руки й підгиналися коліна від притамованої, літами плеканої зненависти до простата. Сього разу руки теж тремтіли, й він намагався погамувати їх, притискаючи до себе заґорнений у полотнину гарний золотий світильник. Підгинались і коліна, та з ними Гіпербол не міг нічого вдіяти. Він увесь тремтів не від шаленої зненависти, а зі страху.

Якщо зараз Іфікрат гукне робам своїм: ату, закуйте сього паскудника в кайдани, — ніхто вже не зможе врятувати Гіпербола, й в Ольбії стане на одного метека менше, й побільшають лави невільників. І буде Гіпербол знову «органом емпсихоном»,[48] й остання жаринка надії назавжди згасне. Жаринка, заради якої він прожив усе життя.

Іфікрат уже не спав, та й не відомо було, чи й лягав він сієї ночі в своєму таламусі.

— Чого прийшов? — похмуро глянув Іфікрат на свого відпущеника, якого бачив зовсім недавно.

Гіпербол простяг йому золотий світильник, убільшки як жіноча долоня, зроблений десь на Косі чи Кніді. Господар байдуже покрутив його в руках і знову спитав:

— Чого прийшов, кажу? Хіба вже настав місяць для піднесення дарів простатам?

Гіпербол почав плутано пояснювати, що басиліса Скіфії Кіно хотіла б поговорити з його донькою.

— Для чого? Про що?

Метек заходився пояснювати, що зараз доля города в руках Іфікрата, говорив про багатий викуп і злякано кліпав очима.

Іфікрат, не довго думавши, крикнув:

— Ехей, роби! Схопіть сього нікчему!

Гіпербол не встиг і стямитись, як з усіх кутків і закутків на нього напосіли озброєні короткими мечами слуги й скрутили йому руки назад. Про їхню зненависть до себе Гіпербол добре відав і навіть не намагався пручатись. Усе вийшло саме так, як він був подумав, ідучи сюди. З екусів і таламусів повискакували домочадці, й коли Гіпербол, набравши повні груди повітря, хотів закликати кумирів на голову Іфікрата, господар крикнув:

— Викиньте се падло за ворота, щоб і не смерділо тут!

Гіпербола затурляли в плечі й спину, й він опинився на гамірній вуличці. Вслід йому забряжчав золотий світильник. Якийсь ольбіополіт у грубому гіматаї, здається, гончар з Нижнього міста, підібрав золотий виріб і простяг йому, та Гіпербол, забувши все на світі, схопився й квапливо подибуляв тісною вуличкою туди, де на розі Медини виднів його дім.

Стямився лиш опівдні, коли над Ольбією нависло суцільне ревище. Ревла худоба, зігнана до города з усіх усюд, негодована й непоєна, бо людям було зараз не до худоби. Вони й самі вже не знали, що робити й куди податися, й над ними простирали крила свої перші чорні демони голоду.

Обережно визирнувши з хвіртки й пересвідчившись у тому, що Іфікратових робів навколо нема, Гіпербол сховався знову, підійшов у лівий од вулиці куток двору й плюнув на маленьку герму, встановлену біля самого нужника. То було погруддя колишнього власника Іфікрата. Гіпербол замовив його в місяці ґамеліоні[49] сього року тому дорійському скульпторові й архітектору Телеклові, що зводив дім для скіфського басилевса. Дав Телеклові п'ять мін тільки за те, щоб мати вдома зображення ненависного Іфікрата й, коли лють підступить до горла, — плювати на нього.

Він ще раз набрав слини й плюнув на мармурове погруддя, тоді відчинив хвіртку й пішов уздовж Медини до басилісиного будинку.

Вислухавши його, Кіно блиснула різними очима й наказала:

— Чекай мене тут!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_ne_dratuyte_grifoniv.docx)Ivan_bilyk_ne_dratuyte_grifoniv.docx
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_ne_dratuyte_grifoniv.fb2)Ivan_bilyk_ne_dratuyte_grifoniv.fb2