Іван Білик - Не дратуйте грифонів (сторінка 22)

Жупан Гостомисл Диба сумно глянув на небожа. Коли людина каже отак усім, ніби ліпше за них відає, що чинити, то таки певно нічого не відає, подумав Гостомисл Диба, поволі дістав шапку з-за пояса, й накрив бриту голову, й ще повільніше обернувся й ступив за поріг. Перед очима йому стояв молодший брат Соболя — синьоокий Осмогруд, по якому й слід запався, й на душі стало ще смутніше. Вони змирилися й удають, наче все гаразд і все ліпо, подумав він про декотрих князів та боляр, які дошукувались власної вигоди, а я не можу себе зламати. Не лише не можу, а й не хочу, небоже. Про се він уже давно думав і давно так вирішив.

Ідучи Станом до свого намету, Гостомисл Диба згадав померлого брата Велка, Великого князя, й вилив йому свої прикрощі. Не люблять мене твої отроки-княжичі, сказав він, бо й ти мене трохи недолюблював. Ти, може, й сам не знаєш, чому недолюблював, а я знаю. Знаю змалечку. Я-м ще ген коли лаштувався тобі про се повідати, та все бракло змаги. А все почалося з нашого вітця та матері. Мати наша тебе не любила, мабуть, рада була б у домовині тебе зобачити. Любила тільки мене та Богдана. А хіба ж ми з Богданом були винні, що ти їй нерідний? А наш отець не любив мене та Богдана, бо наша мама, жупаниця Десанка, звела, кажуть, зо світу твою маму, Оленку, її наш тато, кажуть, до смерти не міг забути, отож і любив тільки тебе… Бачиш, як усе зав'язалося в тугий вузол, мовчки розмовляв, з померлим братом жупан Диба. Отці та матері, сварячись межи себе, не мислять, яке то буде колись їхнім дітям. А я чого ото сказав був нашому вітцеві, що не хочу ні з ким до злюбу вінчатися! Отець лише нагримав на мене, але більше не приневолював, мабуть, збагнув… А людині тра когось любити, я-м любив Богдана та тебе, поки не стало Богдана, а тепер ось уже й ти перейшов до ираю. Лишився в мене тільки твій синок молодший…

А Соболь відтепер був певний, що ненавидить рідного стрия дужче за найпослідущішого супротистата. Нестримна лють до старого жупана сліпила вічі й розум. Він нахвалявся стерти Дибу на порох, і слово було кинуте. Але якась твереза, хоч і притлумлювана думка підказувала Соболеві, що він шугнув, наче в холодну воду незнайомого виру, не все було так просто, як хотілося б, і жупана древлянського не легко було зачепити пальцем, не викликавши до себе всепільної зненависти.

Й Соболь мало не зрадів, коли до полотки ввійшов турицький жупан-ускочин Валдислав. При боці в нього висів, замість перебитого жупаном Дибою, новий гарний меч о золотому вруччі, й зодягнений був турич у дорогі строї. Мить повагавшись, Соболь розповів йому про свої сутички з Дибою й учора, й осе щойно сьогодні, й коли скінчив, Валдислав хижо прискалився.

— Княже! — сказав він. — Дивно чути се від такого володаря. — Й, доки Соболь пильно дивився на нього, він раптом запитав: — Яка є найтяжча клятьба, ну, присяга, серед твоїх ратників?

— Пощо питаєш?

— А ти речи, тоді я й повідаю, пощо питаю, — вхиливсь од відповіди Валдислав.

Соболь заходився накручувати косу на палець.

— Найтяжча? — перепитав він. — Се коли котрийсь воїн клянеться теплим духом невгасного великокняжого вогнища. — Й знову запитав: — А що?

Валдислав зловтішно засміявся:

— Просто я-м подумав про те, що й серед нашого племені, серед туричів, такий самий покон є.

Соболь підозріливо дививсь на Валдислава, й той теж зирив на нього й посміхавсь на один бік.

— Речи робові, хай гукне сюди жупана Дибу, — тихо проказав турицький князь.

— Для чого?

— Хай Диба поклянеться.

— А далі?

— Хай поклянеться, — вперто повторив турич. — Бо тому, хто переступить присягу, січуть голову. Так заведено споконвіку. Сей закон не нами вигаданий.

— А в чому хай клянеться? — спитав Великий князь. Він почав розуміти думку Валдислава. — Ну, в чому?

— В чому завгодно.

— При послухах?[56]

— Байдуже, — озвався Валдислав.

Соболь негайно вирядив молодого воїна по Дибу, але жупана в Стані не було.

— Де він є? — спитав Соболь. Воїн розповів:

— Речуть, ніби подавсь у плавні за Ліве гирло. — їдь і знайди! — наказав Соболь.

Дибу розшукали аж по двох днях, і коли він увійшов і знову за звичаєм скинув шапку, Великий князь припросив його сісти поряд. Жупан сів. Тепер Соболеві було видно його вічі, й себе в тих очах, і він запитав у жупана:

— Речуть, ніби ти відаєш, де мій брат молодший. Чи правда се?

— Хто рече? — нашорошився Диба.

— Один між!

— Котрий? Можі в Стані — вельми многі. Коли речеш одне, то речи й друге.

Він не знав нічого певного про Осмогруда. Про забіглого молодого князя балакали різне, та все те лишалося балачками.

— Речи, княже, — відрубав жупан Диба й одверто докинув: — Я би-м такоже хтів се звідати.

Соболь, повагавшись, мовив:

— Се рече на тебе Валдислав.

— Отой ускок, — вигукнув Диба, — що підняв меч на рідного брата? Шкода, що я-с не потяв його тоді в березі!

— Коли? — прискалив око Соболь, мовби вперше чув про ту їхню сутичку.

Та Диба лише махнув рукою:

— Було колись.

— То нічого не відаєш за брата мого молодшого? — навернув його до думки Соболь.

— Ні сном, ні духом.

— А я відаю, коли-сте ся стяли ви з князем Валдиславом, — єхидно посміхнувся він, і лівий вус йому збуджено засіпавсь угору.

— То добре, коли відаєш усе про своїх найліпших, — проказав Диба, втупившись у килим. — Зле тільки, що ти-с вельми темний і не тямиш добрати собі найліпших!

Се вже було занадто, й Соболь просичав:

— Жупане, забуваєш, хто-м я такий!

— Не забуваю, Великий княже.

Він уперше вжив оте слово «Великий», і Соболь добре відчував, що має на оці жупан, але стримався й повів далі:

— То коли ти сидів-с отам на кручі, мав би-с і нашу з ним перемову чути.

— Яку… перемову? Ніякої перемови я-м не чув.

— І заклянешся?

— Заклянусь! — відповів Диба.

— Нум же!

Диба взявся правицею за вруччя й до половини витяг лезо з піхов:

— Клянуся мечем моїм!

Соболь байдуже посміхавсь:

— А в теплий дух великокняжого вогнища заклянешся?

— В що?? — сторопів Диба.

Великий князь не переставав посміхатись:

— Я-м уже повідав, у що.

Такою клятвою ніхто не розкидавсь, і Диба подумав, що десь-то вельми хисткою й небуденною мусила бути та перемова між Великим князем і тим зайдою. В ньому все помліло, й він прохрипів:

— Змовляєшся, княже, з братогубцями?

Але Соболь пропустив ті слова повз вуха й нагадав:

— Так заклянешся, що нічого-с не чув?

— Клянуся! — вигукнув раптово зміцнілим голосом Диба. — Клянуся теплим духом твого вогнища! — Тоді пошукав очима довкола, швидко встав і підійшов до бронзової жаровні ліворуч од дверей. Там спокійно тліла купка вуглин, і вгору здіймалися теплі хвилі повітря. Диба взяв з вогнища жменю ще гарячого попелу й запхав у рот. Попіл обпік його, й Диба, стримуючись; аби не кривитися, хотів був сказати князеві ще щось, та затлумлений попелом язик безпорадно шарудів у роті й не підкорявся. Диба розпачливо махнув рукою и вискочив надвір, під пекуче полудневе сонце, й усі, хто траплявся йому на шляху, бачили, як він марно силкується проковтнути попіл. А кожен знав, що се означає.

До великокняжої полотки ввійшов турицький жупан. Він теж бачив Дибу й хижо шкірився.

— Тепер, княже, — сказав він, — моли Лелю, щоб наслала на тебе якусь недугу.

Обидва збуджено засміялися, й Великий князь повелів лаштувати коней та кречетів до вечірнього влову.

Розділ 13

Соболь занедужав. Леля таки послала на нього вроки на далеких уловах. Його смагляве обличчя зблідло й пожовкло, білки очей пойнялися мережкою червлених жилок, а в руках була така кволість, наче він сім день не їв і не пив. Соболь одчув хворобу звечора, й спершу думалося, що перемерз у холодному вікні болота, куди шугнув, женучи поперед себе вдарену стрілою рись. У кринично холодній ямі, з якої смерділо гнилизною, він просидів з ранку й майже до самих обід, коли його нарешті знайшли й витягли. Та змивши з себе твань і висохши, Соболь погнав ужалену рись далі й надвечір таки настиг її в темному яру й добив.

Ночувати розташувалися тут таки, над яром, спутавши коней і зібравши гарне багаття. За сі чотири дні, йдучи далі й далі вздовж лівого берега Данапра, Соболь здобув гарного сікача — наздогнав конем і вдарив сулицею в захрящ, а крім сікача, ще степового безрогого оленя та три лебеді. Скору з вепра та оленя він зняв сам, а м'ясо віддав до загального котла. Всі їли й нахвалювали, й славили меткого ловця, хоча кожен теж уполював по дещиці, та боляри мусили з чемности їсти княже, а своє кинути на поталу орлам і диким собакам.

А по вечері четвертого дня князеві стало недобре, й він зрадів. Поряд нього лежало дві скори, згорнені й висолені, а рись він лупити не схотів, — просто забракло сили. Се зробив його роб-ловець.

Глянувши на Великого князя, який стомлено блимав проти вогню, Валдислав звірився:

— Може, тобі наврочено?

Соболь лиш одмахнувся й ліг на цупкому корзні. Просто втомивсь і перемерз у гнилому вікні болота, й годі.

Та вранці, коли всі почали готуватися до нових уловів, Соболь несподівано звелів рушати додому.

— Великому князеві наврочено! — на загал повідомив турицький жупан. — Очі наллялися кров'ю й руки тремтять. Нечисто, нечисто!

Людей пройняв жах, бо то не абищо, коли володар захворів, тут і справді належить шукати нечистого ока. Вони підозріло косували один на одного й кожен метикував, як би уникнути страшної підозри. Та в ловецькому стані разом з робами було душ до півста, й се трохи заспокоювало.

До сього місця вони дісталися за чотири дні, але назад ішли тихим кроком, і по четвертій ночівлі ледве здолали півшляху. Великому князеві то гіршало, й він аж хитавсь у сідлі, то знову попускало, й тоді в почервленілих очах у нього спалахували злорадні іскрини. Радів і турицький утікач, бо незабаром після прибуття в Стан мусило звершитися те, що він так старанно готував перед уловами. Й він дбайливо притримував Соболя під руку, коли хвороба починала хитати ним навсібіч.

А за ними услід простяглася довгенька валка комоників із припасованими до сідел скорами та дичиною.

Й коли ловці тихим кроком подолали ще один день шляху та, виспавшись, повставали знову, Великого князя ніхто не міг упізнати. Хворобу його мовби рукою зняло, й він був такий самий дужий і жвавий, як і перед тим.

Валдислав перший помітив зміну й запитально подивився на нього:

— Що тобі сталося, княже?

Соболь винувато посміхнувся:

— Хоч бери та вертайсь назад…

Але полювати вже всім перехотілось, і кожен тільки з полегкістю зітхнув. До рідного Стану лишалося на день-півтора доброго клусу, й вони дали коням волю. Валдислав був розчарований. При здоров'ї Великого князя хтозна скільки ще доведеться чекати такої нагоди. Соболь тільки невиразно кліпав, коли він починав йому про се говорити. Соболеві теж було чогось трохи шкода, але ж і хворість — не рідна мати й далеко не мед.

Сього дня вони так і не дісталися табору й заночували на правому березі Головного гирла. Й коли рано посідлали коні й зійшли в берег, щоб переправитися через Данапр, їх спіткала нова несподіванка. Власне, сього ніхто не помітив. Просто кінь Великого князя, з'їжджаючи на крупі з піщаного обриву, спіткнувсь, а Соболь упав і трохи подряпав собі руку. Таке траплялося часто, мало не щодня хтось дряпався й роздирав одіж, і всі почали входити в воду, позсідавши з коней і тримаючись водноруч за сідла. Кінь — істота священна, її породив сам Велес, і на неї можна покластись у найскрутнішу часину життя.

Вилізши на тому боці з води, Соболь полапав роздряпану руку, бо неприємно зуділа й дратувала його. Коли ж подолали широкі плавні й переправились і через Ліве гирло, де починався Стан, Великий князь закотив розірваний рукав і глянув на виразку. Подряпина як подряпина, він поторкав її й не відчув особливого болю. Зате нижче від обшмуляної шкіри, на самому зап'ястку, видніли дві малесенькі, мов од уколу шипшини, дірочки. Докруж них виступила червлена пляма, яка швидко більшала. Соболь показав руку велійому боляринові Суру, й Сур злякано заблимав:

— Сліпок!

Певно, коли Соболь упав на тій піщаній кручі, його вжалив сліпок, маленька жовтава гадючка, яку не завжди й розгледиш у піску та висхлій траві.

Валдислав пильно придивився й собі кивнув:

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_ne_dratuyte_grifoniv.docx)Ivan_bilyk_ne_dratuyte_grifoniv.docx
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_ne_dratuyte_grifoniv.fb2)Ivan_bilyk_ne_dratuyte_grifoniv.fb2