Іван Білик - Не дратуйте грифонів (сторінка 23)

— Сліпок.

Тоді роззирнувся на всі боки, чи не дивиться хтось і не шорошить вуха, він підступив до велійого болярина Сура й шепнув:

— Нікому ні слова!

Сур здивовано блимнув на Соболя, але Великий князь нічого не сказав, і він мовчки схилив голову. Валдислава ніхто в Стані не любив, навіть ті, хто мав би любити. Одні як ускока, що хотів потребити рідного брата й доп'ястися до волости, а зрадник є завжди зрадником, навіть коли сьогодні служить тобі проти твого ж ворога. Інші не любили Валдислава з ревнощів, бо Великий князь останнім часом днював і ночував у товаристві турицького ускока Зате всі остерігалися хитрого й небезпечного зайди, бо він в усьому прикривавсь ім'ям велеміжного князя.

Провівши Соболя до його полотки, Валдислав побіг шукати головного волфа Граба. Граб сидів у своєму просторому наметі й перебирав якесь цілюще чи волошебне зілля. Турицький жупан розповів йому, що трапилось, і той, узявши з собою запнуте полотнинкою горнятко, подався швидким кроком до кручі, де стояв розмальований намет із білим кінським хвостом на версі — великокняжим знаменом.

Оглянувши раночку, він коротко спитав:

— Коли?

— Як сонце піднялось на дві сулиці вгору

Вбраний у довжелезну до п'ят, мов у жони, сорочку й у жоночім полотку на голові ряболиций Граб зашепотів одвороти. Зараз була обідня пора, й він квапився якнайшвидше проказати волошебні слова та робити втирання. Сліпок — гадючка маленька, зате люта, й коли після вкусу минуло півдня, то небезпека чимала.

— Піду гукну ще когось… — промимрив Граб невпевнено.

Але Великий князь, наляканий його сполоханими очима, роздратовано гримнув:

— Чини сам!

А Валдиславові полегшало.

До пізніх облягів чаклував над Великим князем головний волф Юра Побідника, й коли нарешті вийшов з полотки й хотів трохи спочити, Валдислав потяг його до самого берега, де не видно було ні людей, ні робів.

— Жити-йме? — спитав він.

І волф одповів тим самим словом:

— Жити-йме.

— Скільки пролежить?

— Днів зо три. Або чотири.

— Так речеш — сліпок?

Граб кивнув:

— Уж. Або гадюка.

— А чи не є йому наврочено?

Валдислав насмішкувато крякнув, а по хвилі наказовим голосом кинув:

— Приходь узавтра на волошбу

— Що се ради? — здивувсь волф.

Але Валдислав прикинувся глухим.

— Приходь сам і ще двох приведи.

— Ні, — відповів головний волф Юра Побідника, тоді по-старечому бухикнув і зник у темряві.

Й уже звідти турицький князь почув:

— Піди речи се своїм турицьким волфам!

Валдиславові кров ударила в голову, й він підсвідомо схопився рукою за меч, та тільки скреготнув зубами.

Вранці, щойно зійшло сонце, великокняжий огнищанин побіг кликати Граба. Волф із подивом сказав:

— Хіба ж я й сам би-м не прийшов?

А коли пірнув під легеньку завіску намету Великого князя, там, крім нього, вже сидів турицький жупан. Граб оглянув руку хворого й заходився знову натирати її мастилом з горнятка. Рука за ніч одтухла, й Соболь міг навіть помалу ворушити пальцями.

— В обід прийду ще, — мовив Граб, і його віспувате обличчя променилося спокоєм.

Він хотів уже виходити, та його спинив кволий голос Великого князя:

— В обід приходь на волошбу.

Граб здивовано спинивсь, тоді глянув на турицького жупана. Валдислав теж обізвався:

— Великого князя вжалив сліпок…

Старий конопатий волох уже збирався підтакнути, що, мовляв, усе так і ніякої волошби не треба, та Валдислав ще не закінчив своєї думки. Він повторив для ясности:

— Великого князя вжалив сліпок, і се бачили люди: і я, й ти, й великий болярин Сур. Але то хтось так наврочив.

Граб ошелешено дивився на лукавого турича й не міг сказати й слова супротиву. Тоді вдруге почувся голос Великого князя:

— Йди… Опівдні.

— Та пильнуйте! — докинув услід йому Валдислав, згадавши вчорашню сутичку на нічному березі.

Граб вертався до своєї полотки, мов приречений, опустивши голову на груди. Та коли сонце стало над найвищими соснами, він прийшов і приніс усе своє волошбитське причандалля. Разом з ним прийшло ще двоє в довгих білих сорочках і з хустками на голеному тім'ї. Якщо карають воїна, рубають йому голову, коли ж завинить волф, однією головою не обходиться, й Граб намагався не думати про се. В полотку напхалося багато князів, та боляр, та воєвод, і Грабові тремтіли руки, коли він з місця на місце перекладав гілочки священної лози. Те саме робили й інші двоє волфів — і чорнявий вирлоокий Станко, й сивий, мов сметана, Душан. Грабові сьогодні довелося побалакати з ними, Станко погодивсь одразу, й навіть охоче.

Сорок або й п'ятдесят пар очей із страхом стежили за тремкими пальцями Граба, доки той перемішував і знову складав прутики на три різні купки. Та все мало межу, бо так покладено Богом і Ладою, й далі зволікати не можна було, й нарешті Граб, заливаючись їдким потом, прохрипів:

— Пороблено…

Станко по хвилі теж підтвердив:

— Пороблено!

Найдовше мулявся сімдесятирічний Душан. Здавалось, нема такої сили, яка змусила б його покривити сумлінням, та, вдесяте глянувши на рябого й змученого товариша, він теж прошепотів:

— Пороблено…

Коли ж так, якщо Великому князеві пороблено, то винний може бути лише той, хто хибно клявся теплим духом невмирущого великокняжого вогнища. Й усі вічі, пара за парою, поволі оберталися й застигали на людині, що стояла позад усіх.

То був жупан Диба.

Він, мов зацькована рись, блискав то на того, то на того, й князі та боляри кваном розступалися хто ліворуч, хто праворуч, аж поки Диба опинився в чистому проході, на одному кінці якого, коло дверей, стояв сам, а на другому, навпроти нього, Великий князь та турицький ускок Валдислав

— Се ти-с руку доклав, братогубе! — нарешті видобув слово звинувачений — За скільки-с грекам продався, речи!

Але вічі Валдиславові були холодні й прозорі, мов крижини.

— То є лжа! — на всю полотку гримнув Диба. — Лжа є!

На середину вільного проходу протиснувся рудовусий князь Любиця, й усі погляди прикипіли тепер до нього.

— Великий княже, — сказав він тихим і чемним голосом — Прадавній покон дідів наших дає кожному воєві меч. Жупан Диба рече, що не переступав найстрашнішої клятви нашого воїнства. Дай йому той меч — нехай хистить себе. Так чинив отець твій, Велеслав, так чинили й усі велителі землі нашої.

Настала тиша, й почувся кволий голос Великого князя:

— Хай буде так, Любице. — Й сказав, подивившись на головного Юрового волфа Граба: — Переволошите зараз?

Граб якось благально й жалістиво зморщив конопатий вид:

— Увечері…

Соболь, та й усі тут зібрані, добре розуміли, що то таке — переволошувати. Коли шестеро нових волфів заперечить сказане сими трьома, то на сих трьох чекає жахлива кара.

— Хай буде так, — удавано байдуже мовив Соболь, і всі почали розходитися.

Всі, крім Диби. А жупан підійшов до Великого князя й, похмуро втупившись у нього, спитав:

— Пощо не зволів-с переволошити зараз? Хочеш купити й инчих волохів?

Соболеві боліла голова й рука теж, і він стулив повіки, щоб не дивитись на сю ненависну йому людину, яка для нього вже не існувала. Й було навіть трохи шкода задерикуватого й прямого жупана, бо приречені завжди викликають у душі підсвідомий жаль. І тому князь легенько зітхнув і відвернувся до м'якого подолу намету, який пахнув давньою злежаною вовною.

— Одвертайсь од мене, Великий княже, — говорив у спину йому жупан Диба, — одвертайсь од усіх нас, бо маєш при боці гадюку, й вона вжалить тебе не в палець, як отой сліпок, а в самісіньке серце. Й тоді волошити-ймеш і раз, і вдруге, й ніхто не назве тобі клятволама, бо сам ти переступив-с оте закляття рідними кумирами.

Великий князь удавав сплячого, й Диба, зовсім байдуже подивившись на турича Валдислава, який насторожено нишкнув у темному кутку біля вогнища, важкою ступою вийшов.

А в Стані гомоніли. Такого не було вже давно — від самого похорону Велеслава. Старі й молоді вої, навіть малі боляри та воєводи сперечалися, чи праведно волошити на клятволама, коли Великого князя вкусила змія. Й тільки велії боляри та князі поховались у своїх полотках і не виходили на люди. Єдиний князь Любиця сидів у порозі, й незабаром до його зеленої полотки насходилося чимало всяких незначних чільників та ратних можів, які вже знали про те, що сказав у великокняжому наметі рудовусий сіверянин Любиця Пугачич, і чекали від нього слова.

Та сіверський князь не встрявав у їхні розмови. Тоді ратні можі поволі посунули до полотки древлянського жупана за розчахнутим бором, але й Гостомисл Диба нічого не сказав їм, лише сидів, обхопивши руками коліна й похмуро дивився поперед себе.

— Речи, жупане, — спитав у Диби воїн Вовко, — чи їв-с у Великого князя попіл?

Диба зовсім байдуже буркнув:

— Угу.

— І переступав-с оту присягу?

— Речуть волофе, ніби-м переступав.

— А ти сам як мислиш?

Гостомисл Диба тоскно поглянув на Вовка, з яким довелося не раз і не двічі витягатись у рать, потому на інших воїв і тільки махнув рукою. Що він їв попіл з великокняжого вогнища, те всі бачили й усі знають. Добре відомо всім і про той випадок біля труни забитого князя Велеслава, коли Диба закликав боляр і ратників кричати «славу» Осмогрудові. Але ж сам старійшина волфів Граб сказав, що Великому князеві пороблено. Великий же князь хворіє лише тоді, коли хтось неправдиво присягнеться духом його священного вогнища. Й се не вкладалося в голови людей, які знали жупана Дибу вже багато літ і в багатьох ратях сіклися пліч-о-пліч. Коли б косаки були певні Дибиної правдивости, вони б не дали скривдити міжнього жупана, та волфове сказали геть інше, й тепер єдина надія була на переволошіння.

Й воно відбулося надвечір, коли сонце заплуталось у кучерявих верхівках синього бору. Й тривало до смерку, бо шестеро нових волохів ніяк не наважувалися сказати свого слова й довго перезирались межи собою, й дивилися на трьох інших, яких немов поставили на живий жар босоніж, бо що скажуть нові волошбити, те й буде: або підтвердять старе, й жупан Диба розпрощається з головою, або ж заперечать, і тоді вої охоче прикотять сюди три вози, й наповнять їх сухим боровим хмизом, і підпалять, і пустять очманілих волфів бігти, куди очі світять, а в тому хмизі, скручені сирицею по руках і ногах, лежатимуть три волфове, які покривили сумлінням перед кумирами всіх сколотів.

Переволошіння чинилося знову в полотці, де лежав недужий князь, і там тепер були князі та велії боляри, а малі боляри, сотники, та десятники, та безліч воїв, що любили або ненавиділи Дибу, юрмилися в мертвій тиші навколо.

І все відбувалось тихо й сумирно. Спершу з полотки вийшли волфове, всі дев'ятеро на чолі з головним, віспуватим Грабом, вічі якому знову заливало потом і він обтирав його з виду широким рукавом своєї жоночої сорочки. За ним, нахилившись у порозі, вийшов Диба, теж спокійний і мовчазний, лише руки в нього були скручені позаду його ж власним червленим опоясом, та в порожніх золочених піхвах не було меча. Двоє веліїх боляр ішли невідступно за Гостомислом Дибою, а далі мовчки посунули з намету всі інші князі та боляри й, не прощаючись, розбрелися кому куди.

Хтось пустив звістку, й вона тихо зажебоніла юрмиськом косацтва:

— Завтра з першим сонцем…

Усіх уразила й мов змертвила та давно сподівана жахлива новина, що Гостомисл Диба таки винний і шестеро нових волохів потвердили волошіння Новослава Граба, а також Душана й Станка.

Й майже ніхто не знав, що після волошіння, коли в полотці Великого князя, крім самого Соболя, лишилися Валдислав, Сур та Малко, рудовусий сіверський князь Любиця сказав, дивлячись у червлений жар бронзового вогнища:

— Неправедно вчинили волфи, Великий княже.

Соболь одповів хрипким голосом:

— Ти-с просив переволошити, і я — дозволив. Чи не віруєш у кумирів наших?

Любиця Пугачич твердо відповів:

— Одне діло — кумири, инче діло — волфове!

Такого звинувачення ще ніхто не чув, і в полотці стало зовсім тихо, аж моторошно. Тоді з-від великокняжого ложа підвівся Валдислав, простяг руку й лагідно торкнувся Любичиного плеча. Й голос його був теж м'який і лагідний.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_ne_dratuyte_grifoniv.docx)Ivan_bilyk_ne_dratuyte_grifoniv.docx
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_ne_dratuyte_grifoniv.fb2)Ivan_bilyk_ne_dratuyte_grifoniv.fb2