Іван Білик - Не дратуйте грифонів (сторінка 29)

Те слово страшенно вразило Кіно, й вона довго не могла відповісти їй, і що довше мовчала, то ніби якась прірва западалася між ними. Й коли Герміона врешті дала волю ввесь сей час гамованим сльозам, Кіно подивилася на неї мовби геть іншими, чужими очима. Вид у молодої жони пойнявся червленими плямами, старанно зметикована зачіска розкуйовдилась, а з-під страдницьки зламаних брів басилісу кололи шпаркі яскрини.

— Ти винна в усьому! — більше не стримувала себе Герміона, тицяючи в неї пальцем. — Через тебе я й вітця свого занапастила! Через тебе!..

Й Кіно виразно відчула холод у грудях. Тепер їй було вже зрозуміло, що вона ненавидить сю красуню. Першим зродилося мстиве бажання наляскати негідницю й гукнути робів, аби прогнали її геть із сього терему, хай вертається туди, звідки прийшла. Се була б добра дяка і їй, і татусеві, бо навряд чи старий осел Іфікрат пережив би вдруге таку ганьбу, ще жахливішу, ніж тоді. Та Кіно з останніх сил вистояла проти спокуси й холодно мовила синовій наліжниці:

— Як я сказала, так і буде.

Й з гідністю вийшла, високо тримаючи голову, й грюкнула дверима в ту мить, коли Герміона, доведена до шалу, сіпаючись і голосячи, почала було казати й про підбивання метека Гіпербола.

Кіно вже не чула її голосінь. Вона продиралася крізь натовп ольбіополітів, які збирались на аґорі для принесення жертв перед хоромом Діоніса. Ту гетеру вона знищить потім, а зараз мусить робити все так, аби здійснилися її довголітні, давно виношувані мрії.

Та у день народження Діоніса нічого путнього не сталось, і Кіно винуватила в тому тільки себе. Якби приїхала на день чи два раніше, вона б знайшла і сили, й засоби вплинути на лякливих евпатридів Ольбії, а тепер уже було пізно. Мати скіфського басилевса кружляла неподалік Діонісового святища, не наважуючись приступити ближче до того місця, де стояв кам'яний вівтар кумира й де юрмилися самі чоловіки. Літа дозволяли їй ходити вільно по всьому городі, та коли б вона раптом устряла в чоловічу розмову, ще й серед аґори, се викликало б загальний осуд громадян. А з ними Кіно теж не хотіла завчасно сваритися.

Але їй було добре видно прохальний, майже внестямлений погляд сина, який одчував своє приниження, та не міг опанувати себе й тільки червонів од безсилі. Архонт-басилей же разом з іншими магістратами старанно уникали його погляду й дивилися на жерця, який допіру зарізав трирічного куцорогого бугая й зціджував гарячу кров у видовбану перед вівтарем ямку в бруківці.

Ввечері, по закінченні свята Тріетерій, Кіно майже не бачила сина. Скіл-Соболь, зазимкувато горнучись у цупкий багрецевий гіматій, квапливим кроком перетяв аґору й тісну вуличку за нею й пірнув у хвіртку власного двору. Мати спробувала гукнути його, та він і не озирнувся. Чи не чув через гамір на вулиці, чи ж удав, що не чує. Наздогнала його вже біля дверей екуса. Син сердито й аж якось чужо поглянув на неї, тоді шарпнув двері й увійшов до хати.

— Скіле… — несміливо гукнула йому Кіно, та син не обізвався, й вона, потоптавшись перед порогом, пішла до ґінекею. Там теж нікого не було, коли не рахувати двох роб, які слали господарям на ніч пухове ложе. Кіно гукнула свого роба з приворїтної комірчини й подалася додому. Більше їй в Ольбії нічого було робити, принаймні зараз, і скіфська басиліса вранці виїхала.

А в першій декаді місяця елафеболіона, коли сонце по зимі стало набиратися жару й день вирівнявсь із ніччю, до Ольбії знову прибув афінський елленотамій Протаґор, якого тут не бачили майже рік. Він приплив на тій самій червленій трієрі з червленим вітрилом, був одягнений у червлений гіматій із золотою емблемою Ґорґони-Медузи на правому плечі — ознакою високого сану, та коли ніктепарх викликав найсановитіших магістратів, Протаґор звелів не влаштовувати жодних процесій і врочистого віншування.

Над Ольбією спадала ніч, і він, тихо спираючись на золочену патерицю, йшов довгими сходами від пристані до Верхнього міста, яке вже знав чи не краще від власних п'яти пальців. Услід за Протаґором важко сапав торішній архонт-епонім, а тепер стратеґ Еак, раз у раз пристаючи й спиняючись відпочити. Протаґор бачив, як він стомивсь, але зараз було не до чемности. Через вісім чи десять сходинок за ними йшло двоє гоплітів при мечах та списах, а троє робів несли Протаґорові речі.

В будинку Еака, коли вони лишились в екусі тільки вдвох, Протаґор сів на ложе й кивнув:

— То розповідай, стратеґу, для чого ти мене гукнув з Афін.

— Зараз, — відповів господар дому. — Дай лише…

Кратер із розведеним вином стояв у кутку, та старий, подумавши, налив собі в якусь мисочку просто з чорної амфори.

— П'єш, наче варвар, — посміхнувся Протаґор.

— Мав при кому звикнути.

Господар теж усміхнувся й сів навпроти, зготувавшись до тривалої розмови.

— Проаґон уже почався?

— Вже. Сьогодні. Ми ж тепер святкуємо Великі Діонісії не згірш, як ви в Афінах. Поети Прокл і Кенон уже показали ольбіополітам своїх хореґів і хоревтів.

— Усього дві трагедії?

— Нам і двох досить.

— А він же як? — раптом перевів розмову Протаґор на головне, й Еак добре зрозумів його.

— Ти не дурно приїхав, елленотамію, — сказав він. — Усе йде як слід, але ж знаєш наших страхопудів: без тебе ніколи не зважаться.

Розмова затяглась до другої й третьої варти, й коли нарешті поснули тут таки, в екусі, спати лишалося мало часу.

Ольбія прокинулась, як завжди, з сонцем, але й город, і самі люди були сьогодні не такі, як щодня. Хвіртки зеленіли гірляндами з барвінку та соснових лапок, скрізь висіли яскраві еллінські й скіфські рядна та килими й у повітрі пахло весною. Весна вже пробилася молодою травичкою між круглими голяками брукованих вулиць, а з моря тягло духом теплого Нота.

Всі дороги сього ранку вели до аґори, де ще вчора, посеред священної площі, було споруджено врочистий вівтар. Громадяни, метеки й роби з нагоди першого дня Великих Діонісій убралися в найкраще, в яскраві гіматії й нові черевії. Кожен мав на простоволосій голові тугий вінок з першого весняного зела, й усі були врочисті й лагідні, бо так велить могутній Діоніс: прощати в сей день своїм кривдникам, не правити боргів і не ображати одне одного. За образу належала в сей день кара. Магістратура суддів навіть заборонила на дні свят будь-які арешти, в'язнів, що досі гнили в городській цюпі, повипускали на поруки, але наглядачі з колегій архонтів та аґораномів пильно стежили за ладом, аби, коли хтось там скривдить громадянина, притягти його до покарання по закінченні свят.

Потроху вся аґора виповнилася народом у пістрявих гіматіях, омофорах, вінках, дехто поприходив у козлячих масках, інші накинулися звірськими скірами вовною догори й повдягали високі повстяні та смушеві шапки, багато хто тримав під гіматієм тимпани, сопілки та флейти або ніс над головою священний посох-тірс, оповитий зеленню та першими весняними квітами. Й усі обличчя були звернені на всхідний бік аґори, де в ряді хоромів тулилося стареньке святилище Вакха-Діоніса. Й коли кілька флейт при хоромі затягли давній священний дифірамб, юрма змовкла, й серед майдану втворився широкій прохід.

Флейти нараз урвали, тоді озвались із новою силою, й серед задніх прокотився гомін:

— Уже несуть!

Від хорому до середини аґори із святковим вівтарем потяглась урочиста процесія. Восьмеро дужих ефебів у хламидах із червленого сукна, в повстяних петасах із чотирикутними крисами, при блискучих щитах та повнім оружжі несли на дерев'яній підставці мармурову подобу всемогутнього Діоніса-Вакха, сина Землі-Семели та громоверзного Зевса.

Аґора розділилася навпіл, і піднята на молоді плечі воїв скульптура, ледь коливаючись, попливла туди, де проходом між хоромами Зевса й Аполлона починалася головна вулиця. Та ефеби попід будинком скіфської басиліси звернули ліворуч, а тоді ще раз і понесли зображення кумира поза будівлями аґори. Слідом за ними з золоченими кошиками на плечах ішли канефори — найвродливіші діви Ольбії, несучи в дар Діонісові перші плоди ранньої весни — зелене пір'я часнику та цибулі, левадний кислець, гілочки розквітлих персиків, черешень і яблунь.

Усі вічі були в канефорах, бо тільки в сей день парубок міг побачити обличчя ольбійських красунь, і хлопці потроху виступали й виступали вперед, аж поки суворі аґораноми почали цюкати найнестриманіших довгими палицями по головах, прокладаючи дорогу священній процесії.

За красунями-канефорами йшли поважні, сповнені трепетної гідности горевти на чолі зі своїми хорегами, що мали зображати в амфітеатрі Діонісові трагедії. Далі в дорогих омофорах і з вінками на головах виступали обранці поліса — архонти, стратеґи та інші магістрати, а за ними сунув гомінкий натовп юнаків у жіночому вбранні, які зображували менад-вакханок, сіленів і сатирів — супутниць та супутників кумира Діоніса. Всі вони були в козлячих скірах і з козлячою машкарою на головах, усі мекали, бекали й реготали, а «менади-вакханки», сі ніби жриці Діоніса, стрибали й вихилялися в диких і для стороннього ока геть непристойних рухах, доводячи себе до шалу.

Коли проминули й вони, потяглася густа юрма пішки й на конях та ослах, і кожен подбав про те, щоб мати найкумедніший вигляд, і до сієї групи приєднувалися вже всі, хто хотів і хто мав у руках чи священний, оповитий барвінком тірс, чи тимпан, чи бодай якусь сопілку або дуду.

Й натовп обабіч вулиці вже не стояв тихо й чемно, як тоді, коли проносили статую, а жваво відгукувавсь на кожен жарт із боку веселих учасників шестя. Перед гуртом сатирів ішов у рудій козлячій скірі й з цапиними рогами на голові Пан, і всі почали реготати й показувати в його бік пальцем. Між колінами в Пана кумедно теліпався добрий головатий дрюк, що мав зображувати гордість чоловічої половини Ольбії, й хтось гукнув:

— Ехей, Пане! Підніми свій фалос угору, бо поб'єш ним усю бруківку!

Пан відповів:

— Коли я підніму його, він упаде тобі на голову й матимеш гулю!

Й таки підняв дрюка й кинувся з ним на юрму, а юрма заливисто розреготалась.

Праворуч тяглися вузенькі замуровані дворики ольбіополітів, з лівого боку частіли колони хоромів, що оточували чотирикутник священного майдану. Й коли шестя звернуло поза ним ліворуч, із пишної брами найбагатшого в Ольбії терема на розі головної вулиці вийшов запізнілий чоловік у машкарі сілена, пірнув у гуртик сіленів, менад та інших супутників Діоніса й розтанув серед них.

Ніхто не звернув на нього особливої уваги, хоча «сіленові» й личило починати священний хід од хорому бога весни на самій аґорі. Хід поволі, з танками та диким вереском, під неміряні згуки дуд і тимпанів сунув грубо мощеною вулицею вниз, тоді звернув за четвертий бік прямокутної аґори, й біля останнього, наріжного хорому Феміди спинився. Звідси круті сходи вели до Нижнього городу, й іти можна було не більш як по троє. Передні ебефи тримали ноші з мармуровим кумиром на плечах, а задні — на рівні запозичених у скіфів бойових бронзових поясів, і за кожним їхнім кроком кумир сторожко хитався з боку на бік, але не падав. Унизу видніли рівнобічні півкола амфітеатру, де мала стати священна скульптура на всі три дні Великих Діонісій як перший суддя в змаганнях трагедів.

Протаґор хвилювався. Він, хоча й ішов попереду ряджених у гурті евпатридів та магістратів, одразу помітив того «сілена», що шаснув з хвіртки рожево-мармурової брами. «Сілена» у цапиній скірі через одне плече стрибав і вихилявся, й задирав тих, що стояли, міцно притулившись до мурів та портиків, і нічим не різнивсь од решти супутників Діоніса, хіба що золотою машкарою, яка затуляла йому все обличчя. Та Протаґор добре бачив, що вся увага «золотолицього» звернена сюди, до чільників поліса. В широких очних отворах машкари раз у раз поблискували чорні жагучі зіниці, які мовби питали Протаґора не знати що й не знати для чого кликали.

Стратеґ Еак і сьогодні йшов на чолі, попереду й від нового архонта-епоніма Павса, врочисто спираючись на барвінком заквітчаний тірс, і Протаґор напинив його трохи, смикнувши за полу святкового омофора.

— Дістань мені вбрання сілена, — шепнув йому на вухо Протаґор, хоч у гаморі його й так ніхто б не почув.

Старий чинець здивовано глянув молодому афінцеві в вічі, той нишком кивнув назад, і стратеґ одразу все зрозумів. Він теж помітив «золотолицього», як тільки той вийшов з рожевої брами, та не знав, що робити. Найупливовіша в цілій Ольбії особа мусить бути на врочистій церемонії від початку й до кінця. Поряд поважно, свідомий своєї ваги, ступав Макроб, якого й на се літо обрано архонтом-басилеєм. Він теж був із таким самим священним тірсом у правиці, та нічого не бачив поперед себе, крім подоби Діоніса на хистких ношах.

— Як же мені вчинити? — розгублено заблимав довкола себе Еак, шукаючи бодай якогось свого роба, щоб послати додому по вбрання «сілена» чи «вакханки». Але шестя йшло розміреною ступою по двоє та по троє в ряд, роби юрмилися ще десь коло самої аґори в розтелесаному натовпі ольбіополітів.

День видався теплий, майже літній, на небі не було ні хмаринки, й коли ефеби під священний спів дифірамбу нарешті встановили скульптуру в лівому кутку скени, сонце підбилося над східними мурами Ольбії на добрих п'ять сулиць і стало парко.

— Пече, мов улітку, — сказав стратеґ Еак, обтираючи піт полою омофора, та Протаґор з раптовою неприязню глянув на нього. Колоніст є й лишається колоністом, і таких варварських звичаїв жоден афінський евпатрид не допустився б, а витер би піт яскравою хусткою.

— Пошли когось! — роздратовано нагадав він Еакові, та старий тільки ще дужче знітився. Тоді Протаґор, не звертаючи уваги на здивовані погляди, заходився рішуче протискатись до виходу з амфітеатру. Від переляку стратеґові навіть здалося, що мармурова скульптура Діоніса з вінком на голові важким осудливим оком дивиться то на нього, то на Протаґора, й він тремкими губами прошепотів:

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_ne_dratuyte_grifoniv.docx)Ivan_bilyk_ne_dratuyte_grifoniv.docx
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_ne_dratuyte_grifoniv.fb2)Ivan_bilyk_ne_dratuyte_grifoniv.fb2