Іван Білик - Не дратуйте грифонів (сторінка 31)

— То Зевс прийняв нашу жертву! — вигукнув Еак, сам себе збадьорюючи. — Прийняв! Прийняв!

Жерці заходилися білувати тушу бичка, й кожен мусив бодай пальцем торкатися священної офіри. А вогонь у вівтарі від зливи мовби ще дужче розгорявся, поглинаючи дрова, рясно скроплені оливою, й осявав і жерців, і Скіла-Соболя, й евпатридів, які тремтіли від священного наслання. Й раптом архонт-басилей Макроб, озирнувшись, заволав несвоїм голосом:

— Дивіться!.. Дивіться!.. Гори-и-ить!..

Усі заоберталися й поклякли. По той бік аґори, відразу ж за святими хоромами, клубочився густий чорний дим із темночервленими язиками полум'я, й навіть крізь гуркіт грози було чути людський лемент.

— Пожежа!.. Пожежа!..

Кілька магістратів подались через аґору глянути, хто ж горить, і коли в усіх увірвався терпець, прибіг Кіпсел, магістрат з колегії ситонів, і тремким голосом повідомив:

— Горить оселя скіфського басилевса…

Архонт Макроб упав ниць:

— Оселя басилевса! Горе нам, елліни! Горе! Зевс не прийняв нашої жертви!

— Не прийняв! — почав підголошувати йому й головний жрець Телефан, кинувши білувати забитого бичка. — Не прийняв!

Протаґор не відав, що йому й робити. Все, що досі так старанно зводив, розвалилося й пішло з димом. Під холодною й різучою зливою йому раптом стало парко й млосно, й він розгублено дивився то на варварського басилевса, то на Макроба, то на головного жерця Телефана. Все завалилося, й жодного виходу не було, й ніхто не владен був урятувати його від неласки Перікла та лютих насмішок Фукідіда.

— Зевс не воліє! — хрипів архонт-басилей Макроб. — Не воліє, чуєте?

Й ту сталося несподіване. Скіл-Соболь, який досі стояв мовчки, не менш приголомшений од інших, сказав:

— То не знак Зевса. Я знаю, що то не знак.

Протаґор аж сіпнувся в його бік і заблимав мокрими повіками, зганяючи з вій краплини дощу.

— То скіфський кумир Перун-Дідьдух лютує, що я зрікаюся його.

— І ти посвятишся, басилевсе? — вихопилось у Протаґора.

— Посвящусь! Перун лютує, але Зевс од нього дужчий! Посвящусь!

Він гарячими чорними очима дивився туди, де за хоромами полудневої стіни священної площі клубочився дим.

Розділ 17

Наступного дня грози вже не було. Вона вщухла відразу по тому, як згорів дім скіфського басилевса. Але з полуночі дмухав холодний Борей, і в усіх було таке враження, ніби весна роздумала й знову поступилася перед зимою.

Обидва пілони міста — й Полунічний, і Західний — стояли з широко розчиненими ворітьми, бо Великі Діонісії — найгостинніше свято року. В Ольбію мав право зайти кожен, хто хотів, хоча на зубчатих вежах над пілонами й стояла варта гоплітів, а крім неї, відразу ж за ровом розташувалися два десятки скіфських стрільців, які пильно стежили, щоб жоден свій не проникнув до Ольбії під час Великих Діонісій. Так наказав Соболь, а слово володаря не можна ламати. Се повеління він переказав сіверському князеві Любиці Пугачичу якимось ольбійським начальником, певно, ніктепархом.

— А пощо сам Великий князь не з'являється? — спитав Любиця, та грек тільки плечима стенув:

— Не відаю.

А греки сновигали з брами та в браму. Всі вони з нагоди свята були напідпитку, й князь Любиця верхи роз'їздив між Полунічним та Західним пілонами, щоб вої знову не зчиняли з ними сварок, як раніш.

Але вої за найменшої нагоди шпиняли греків, бо ті виходили до них і в цапиному хутрі, й навіть із машкарою на обличчях. Двоє ряджених, добре хильнувши, з ранку до самого обіду стояли між визубнями Полунічного пілону й дратувалися зі скіфськими воями: то мекали, то бекали, то заходжувалися показувати їм заголені до ліктя кулаки.

Вовко, призначений десятником сторожі, те й робив, що заспокоював своїх стрільців, а в обід поскаржився Любиці:

— Княже, коли вони не перестануть, то наші отроки знімуть їх відтуду стрілами.

Любиця насварився Вовкові й погнав коня понад водосховищем до Західного пілону, бо там п'яні теж дратувалися з косаками.

Стрільці посідали спиною до мурів міста й почали вдавати, що не чують кпин, але з вежі заходились мекати на всю горлянку, й Вовко, не втримавшись, показав їм кулака:

— Заціпить вам! Нечестивці!

— А чого се смо нечестивці? — вчепилися відразу п'янички, перейшовши на скіфську мову. — Ми ж не смо варвари, як ви!.. Ме-е-е!..

Другий приголошував йому грубим голосом:

— Бе-е-е!..

— Вбралися сте в смердючі скіри й мекочете! Тьху! В нас такого й діти не чинять!

— Діти? Ме-е-е… — зареготав тонкоголосий. — Кажеш, діти? Ме-е-е… Ха-ха-ха! Варвари нечисті! Піди лиш та подивися, що ваш басилевс виробляє! Ме-е-е!..

— Бе-е-е!..

Вовко визвірився на нього:

— А що він виробляє? Регоче з вас, дурників, ото й виробляє!

— Ме-е-е! Варваре! Ваш басилевс он шаленіє на аґорі не згірш од наших! Піди-но подивися! Ме-е-е!..

— Бе-е-е.

Всі вої знов обернулися до брами й з обуренням почали стежити за сваркою греків з Вовком.

— Не бреши ти, бородатий цапе!

— Я брешу? Ме-е-е!.. Кажу ж тобі — глянь сам та й побачиш. Убрався в цапину скіру, нап'яв машкару на писок і стрибає, мов шалений цап, і мекече, й бекече, й блеє! Він не такий варвар, як ви! В ньому тече й еллінська кров! Ме-е-е!

— Бе-е-е!

П'янички заходилися стрибати між визубнями й показувати воям роги й кулаки до ліктя, коли ж князь Любиця знову повернувся до Полунічного пілону, Вовко переповів йому теревені тих двох.

Рудовусий сіверський князь наказав Вовкові йти в табір, а замість нього призначив іншого десятника. Та по полудні з брами вийшов літній ольбіополіт і сів серед могилок некрополя навпроти наріжної вежі городського муру. Й коли князь Любиця повертався від Західного пілону, він устав і підніс догори руку:

— Стій, княже, маю мовити тобі щось.

Любиця підозріливо глянув на нього, проте напинив коня:

— Ти хто єси? Сколот?

— Ольбієць.

— А мовиш по-нашому? — Любиці досі не доводилося бувати під самими мурами Ольбії й мова сього гречина дивувала його.

— В нас усі вміють по-вашому. Та я не про се хтів з тобою…

— А про що?

— Зсядь із коня! — Ольбієць остережно глянув спершу до Полунічного, тоді до Західного пілону, але й у той, і в той бік було по доброму стадію, й ніхто не міг підслухати їх. — Волію про Великого князя вашого мовити тобі.

— Що про Великого князя?

— Те, що рекли твоїм воям тамті п'янички, — він кинув рукою в бік Полунічної брами, — то не є лжа.

— Що?!

Літній ольбіополіт сахнувся, бо Любиця мало не схопив його за барки, проте повторив:

— Не є лжа, а є істинна правда!

— Вб'ю! — гаркнув на нього Любиця, та лише руді вуса настовбурчив, а за меч не взявся.

Спершись на коня, він стояв і слухав, а гречин розповідав йому й розповідав усе, що бачив, про що довідавсь і що знає про Великого князя сколотів Соболя.

— Яку вигоду маєш із сього? — похмуро спитав його в кінці Любиця, та ольбіополіт криво всміхнувся. — Хочеш срібла чи золота?

— Мого срібла й золота й твій кінь не здужає втримати, княже. Вигода моя тебе не обходить. А коли маєш хіть, можу провести тебе, щоби-с убачив на власні вічі. Бо не ймеш віри.

— Не йму, — буркнув Любиця Пугачич. — Такого не чинив аніжоден Великий князь.

— Ліпо. Тоді вранці по третій сторожі жди мене тут, але без коня. Як маєш хіть — візьми й инчого болярина в пару, а чи й двох.

І він, махнувши за грецьким звичаєм рукою, зник серед пам'ятників та надгробків некрополя в напрямку Західного пілону.

А по третій нічній сторожі, щойно почало розвиднятися, сіверський князь Любиця вже стояв з двома болярами, Дорогомиром та Людотою, на вречному місці. Незабаром серед могилок з'явилися дві тіні, й коли підійшли ближче, Любиця впізнав одного з них.

— Се є наш ніктепарх Періандр, — сказав учорашній ольбіополіт, і Любиця впізнав і другого: ніктепарх переказував йому днями повеління Великого князя. — А ви сте втрьох?

— Утрох. А сей яку вигоду має? — спитав Любиця по-своєму.

— Срібло відчиняє всі брами. Навіть і ті, яких не бере залізо.

У греків свої закони, їх не кожен дотямить зрозуміти, важко зітхнув рудовусий князь. Він хотів був сказати про се й ольбіополітам, але махнув рукою:

— Ходімте.

— Отак? — здивувався Гіпербол. — Ні, зупершу скиньте все своє й переберіться в ось осе.

Він витяг з-під поли гіматія якесь грецьке вбрання й подав Любиці. Той повагавсь, але врешті почав перевдягатися. Його прикладові послідували й мовчазні боляри. Та коли дійшло до масок, усі завпиралися:

— Осю погань натягати? Воно смердить! Хіба смо цапи?

Гіпербол хмикнув:

— А як же ваші вуса? Та й борід не маєте. Коли хочете щось побачити, чіпляйте й се. Одіж вашу поховаємо тут.

— А мечі брати, княже? — спитав у Любиці болярин Людота. Любиця не знав що й відповісти, але Гіпербол сказав замість нього:

— Беріть, коли маєте волю.

В рідких сутінках вони проминули скіфську варту, й ніктепарх провів їх у Полунічний пілон. По той бік мурів до них підійшов якийсь начільник, і ніктепарх сказав йому:

— Троє.

Гіпербол пояснив Любиці:

— То є наш наварх Аріон. Він гакож усе відає. Більше ніхто.

Вони ввійшли до комірчини сторожі під стіною й просиділи там з годину, а коли вулиці Ольбії виповнилися народом, повдягали машкари й непомітно влились у натовп. Третій день свят був днем великої гекатомби, й усі знову збиралися на аґору. Тут і там за налигачі та кільця в хряпах вели бугаїв для жертви, й холодне ранкове повітря здригалося від їхнього страшного гудіння. Сто круторогих мало віддати сьогодні життя за славу олімпійців, і кожен ольбіополіт відтепер уже впивався насолодою майбутнього видовища та загального пиру, що мав настати по обіді.

Любиця йшов у рясному гіматії, мов голий. Йому здавалося, що всі дивляться тільки на нього, на його волохаті, не звиклі до сандалів ноги. Але добра третина святкувальників була теж у машкарах і на нього ніхто не звертав ані найменшої уваги.

— Осе є мій терем, — тихо проказав Гіпербол, а згодом, біля самої аґори, обізвався знову: — А се — терем вашої княгині.

Любиця мало не спіткнувся, задивившись на високі мури княгининого двору.

— Тут по пожежі тепер жиє й він.

Гіпербол мав на оці Великого князя, й Любиця був би спинивсь, але натовп уже втягав їх у вузький прохід між двома хоромами до площі.

Аґора розсідалася від народу, звідти долинали нестрункі дитячі голоси, які співали священну пісню. Протиснутися досередини було майже неможливо, та Гіперболові щастило. Він то когось лякав раптовим беканням на саме вухо, то шугав попід ногами, то просто відтручував людей ліктями, й Любиця зі своїми болярами намагався не відстати. Йому геть позбивали ноги, та він крок за кроком протискався через святковий натовп.

Нарешті Гіпербол спинивсь. Попереду було вільне коло, зап'яте мотузкою. Посередині височів жертовник з великим багаттям, ліворуч юрмився хор отроків од восьми до вісімнадцяти років, праворуч стояв ще один хор — чоловічий, а біля вівтаря двоє молодих жерців тримало на кільці здоровезного бугая, що мав першим із ста возславити Діоніса-Вакха та всіх олімпійців.

Поза мотузком стояли щільним рядом прибрані в цапів та вакханок чоловіки, й Любиця до сліз удивлявся в кожного з них, бо Гіпербол попередив, що Великий князь буде в цапиній машкарі. Та під потворною мордою годі було впізнати когось. Тоді Любиця заходився пригадувати властиві Соболеві рухи та звички, але й се не привело ні до чого.

— Та де ж він? — шепнув Любиця на вухо проводиреві, але Гіпербол тільки засичав.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_ne_dratuyte_grifoniv.docx)Ivan_bilyk_ne_dratuyte_grifoniv.docx
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_ne_dratuyte_grifoniv.fb2)Ivan_bilyk_ne_dratuyte_grifoniv.fb2