Іван Білик - Не дратуйте грифонів (сторінка 35)

Перед заходом сонця він одвів ратників на сей бік обвозу й повелів темникам виставити на валу та возах найвідданіших можів, десятників і соцьких, які пильно б стежили й за супротистатом, і за своїми. Тоді йому явилась рятівна думка, й він, узявши по собі кількох боляр із почтом, заходивсь обходити гору попід валами Любиці. Й коли дійшов до краю Малкового котла, став і знесилено пустив повіддя. Далі починався яр, а на дні яру в призахідних променях сонця рожевіла річечка, власне, струмок, але того струмка було досить, аби вкрай зіпсувати Сурові настрій. Він сподівався поморити Любицю спрагою, та з того нічого путнього не вийшло. Тим струмком, певно, можна було напоїти не дві, а цілих п'ять тем, і Сур перейнявся заздрістю до рудовусого, сіверського князя.

Про молодшого Велеславового сина Осмогруда Сур досі намагавсь не думати. Його й тепер морозило від однієї згадки, як він колись, піддавшись спокусі, кричав славу не Осмогрудові, за яким ішли всі, а Соболеві. Й тут біляве обличчя молодшого княжича мовби вималювалося на темному тлі яру, й головний воєвода квапливо повернув коня назад. І як я не помітив сього струмка ще зранку, покартав він сам себе.

Цілу ніч у ворожому стані горіли вогні, безліч вогнів, осяваючи знижені хмари мідним відлиском, а за Суровим обвозом лише де-не-де блимали бліді багаттячка, та й то побіля болярських і воєводських полоток. Любиця міг собі дозволити сі розкоші, бо мав лісу цілий яр, та й на горі виднів чималий перелісок, а тут, у підніжжі, сухому й голому, навіть у нижньому березі яру росли самі кущики, які вої давно вже позрубували мечами й попалили.

Тим більшу сторожу звелів поставити Сур, а за ровом ходили сотні комонних можів, підсилюючи варту на валу та возах і стережучи ускоків. Головний воєвода й сам не спав усю ніч і їздив на чорному жеребці то до валів, то через обвози. Та коли настав кволий холодний ранок, він побачив, що марні були всі його старання. За величезним кільцем облоги тільки де-не-де тинялись поодинокі вої та кілька боляр із воєводами збилися перед Малковою полоткою.

Сур зострожив голодного втомленого жеребця й поскакав туди.

— Втікаймо, — сказав Малко, — доки не є пізно!

Їхні коні теж були тут — коней тримали болярські роби.

— А куди втікати? — замість Сура, поспитав темний воєвода Радун Струнич, руський князь.

Утікати й справді було нікуди, бо вони опинилися мовби між двох мечів, і ніхто не міг із певністю сказати, де пантрує на них менша небезпека: за валами Любиці чи в Стані Великого князя.

— Хіба за ласку його?

Се мовив той таки Радун Струнич, і всі здивовано перезирнулися. Досі вони старанно уникали й згадувати ймення Осмогруда, й тепер слова руського князя ніби розв'язали їм язики, бо Радун Струнич мав на оці саме молодшого сина Велеславового.

Військові чільники ніби за наказом обернулися туди, де на високому валу, що оперізував гору з Любичиним станом, їжачилися тисячі списів.

— Хіба й справді… — підтримав Радуна Струнича Малко.

Й тут Сура мов сказило. Він вихопив меч і замахнувся на нього, й коли б Малко вчасно не пірнув у полотку, хтозна чим би кінчився для нього сей ранок. Сурів меч ковзнув по м'якій повсті намету й схибив убік.

— Се речеш ти, жупанчику?! — в нестямі заґорлав Сур. — А забув єси, як кричав-с отоді славу Соболеві? Біжи! Біжи!..

Він сховав меч у піхва, здибав свого жеребця, повернув до полотки задом і щодуху погнав через майже порожній стан у бік Данапра, й гнав доти, поки втомлений за ніч кінь почав спотикатися на рівному. Шия та боки тварини взялися милом, а з ніздрів крапала руда піна з кров'ю.

Й тут його наздогнав Малко. За конем жупана древлянського, припнута поводом до сідла, скакала молода свіжа кобилка. Сур приготувався до захисту, але в Малкових очах було стільки суму й розгуби, що головний воєвода лише спитав:

— І ти?..

Й у душі подякував кумирам, що в таку лиху годину бодай не позбавили його товариша. Малко мовчки відв'язав повід кобилки й простяг Сурові. За ним ніхто не гнався, Сур пересів із сідла в сідло, й вони почали неквапом сходити вниз, де зеленіли Данапрові луки.

А в сей час у таборі Любиці коїлося незрозуміле. Рудовусий сіверський князь ходив поміж воями збуджений і врочистий. Перекинчики гуртувалися в звичні десятки й сотні, тисячники на конях широко розмахували болярськими бунчуками, подаючи знаки своїм. Витяга закінчилася так несподівано, як і почалась, і тепер усе мало набути буденного ладу й строю. Чого сподіватися взавтра — про те ніхто не думав, але сьогодні Мати-Земля не була зганьблена й опечалена жодною краплиною рідної крови, брат на брата руки не здійняв, і се додавало настрою.

Після розбору по сотнях і тисячах князь Любиця Пугачич наказав сурмити до сніданку, а сам пішоь у намет Осмогруда. Велеславів син сидів у глибині без шолома й скіряного колонтаря,[64] меч його теж висів на паколі посеред полотки, а біля входу чипів Слободан, лагодячи своє дивне сідло з петлями для ніг. Любиця за давнім поконом торкнувся правицею підлоги й тихо, але врочисто мовив:

— Слава тобі, Осмогруде, сину Велеславів!

Се несподівано роздратувало молодого князя, й він, навіть не підвівшись назустріч Любиці, проказав:

— Такі слова казати-ймеш мому братові!.. Й кланяти-ймешся до землі — також тільки йому.

Любиця Пугачич відповів терпляче:

— Половина рати Соболевої стала під твоє знамено. Тепер ви єсте рівні.

— Підбиваєш на котору? Маєш хіть навпіл розірвати україну сколотів?

— Твій брат… — Любиця зумисне уникав називати Соболя Великим князем. — Твій брат зрадив дідніх кумирів і перекинувся під грецькі. Кров, Осмогруде, водою не стає, а мати його — грекиня…

Осмогруд перебив Любицю, схопившись із місця:

— Зате отець його був древлянин. А в ньому тече кров мого вітця. — Й підвищив голос: — Не вірю я тобі, княже? Чув єси? Не йму тобі віри!

— Тоді спитай у Дорогомира. — Любиця теж утрачав самовладання, й руді вуса йому вже потроху сіпались. — А не віриш Дорогомирові, то спитай у Людоти. Він повість тобі, як твій брат рідний, забувши дідів своїх, чинив требу поганим чужинським кумирам…

— Не йму тобі віри! — гукнув Осмогруд удруге. — Й болярам твоїм не йму!

А Любиця провадив далі:

— І всі виділи, як Перун-Дідьдух уразив його поганську хату своєю сулицею.

Се вже було щось инче, й Осморуд знову сів, але згодом озвався:

— Гукаєш до котори, шматуєш україну нашу з лютої мсти, княже!

— Твій брат убив мого сина молодшого, й то є так, — схвильовано й сердито зажебонів Любиця Пугачич. — Та видять кумири, що не шукаю мсти, лише правди. Не зволіє рать мати над собою Великого князя, що требить чужинським кумирам. Косаки мають хіть перебрати меч Юра Побідника й віддати тобі, Осмогруде. Всі можі, й малі, й великі болярове, й усі вої хочуть тебе…

Осмогруд хижо вискірився:

— Хочуть мене, щоби-м я захищав тебе?

Любиця геть розгубився, й молодий князь не дав йому передихнути:

— Він усе чув і все мені повідав!

Осмогруд кивав пальцем на свого можа Слободана, який досі нишкнув коло дверей, а тепер устав і дивився Любиці просто в вічі.

— Великий князь, брат мій, лежить у недузі. Ти-с неправедно присягнув теплим духом його вогнища, й волфи вгадали на тебе, Любице!

Сіверський князь од несподіванки відступив до дверей, і йому наче заціпило. Й він стояв отак, і мовчки дививсь на Осмогруда, поки до полотки ввійшов Людота, а по ньому — Дорогомир. Князь Любиця насилу здобувсь на слові:

— То все — вигадки того турича, ускока Валдислава!

— Вигадки, княже, — не довго вагаючись, устряв до розмови Дорогомир, а Людота схвально закивав головою.

Осмогруд розлютився:

— Підпомогу-с привів собі, Любице?! Щоб дужче кричали?

Любиця шапкою втер спітніле чоло:

— Здумай про древлянського жупана Гостомисла Дибу, княже…

Молодий князь на мить принишк, але кров бурунила йому в жилах, і він сказав:

— Диба був оббріханий, то є так. Та закон дідній стоїть на сторожі Великого князя. З доброго дива Великий князь не хворіти-йме: хтось та мусив переступити присягу.

Махнувши рукою на Слободана, він одяг безрукаву гуньку, підперезався мечем і вийшов, і коли вони лишилися самі перед гамориська ратників, Осмогруд сказав:

— А ти-с мов набрав собі води в рота!

Слободан хитрувато примружився:

— Коли тузяться князі, в косака чуб тріщить. А якби ще й косак у їхнє тузіння встряв!..

Та князь був надто сердитий, щоб слухати його теревені.

— Грай до збору!

— Куди? — здивувався Слободан.

— Видіти-ймеш.

По годині Осмогрудова тисяча лишила табір і взялася на полудень. І вже біля самого Данапра молодий князь повідомив свого підручного ратника, що правив йому й за першого болярина, й за друга, й за служку:

— Не хочу перебирати чужої крови на руки, але не хочу й сидіти в одній полотці з клятволамом.

Він говорив про Любицю, й Слободан замислився. То таки був страшний гріх — клястися неправедно Цуром — теплим духом великокняжого вогнища, та Любиця ж також був косак, хоч і княжого роду, й по ньому б теж плакала й жона, й син Стоїл, і Стоїлові діти. Слободан приязно глянув Осмогрудові в обличчя, та згодитися з ним не міг і не мав бажання. Всім і досі була на пам'яті неправедна смерть Велеславового брата жупана Гостомисла Диби, й він сказав:

— Збираєшся до великокняжого Стану?

— Збираюсь.

Молодий косак зітхнув:

— Стережися Валдислава. Речугь, він тепер знову гороводить у Стані, як і тоді.

— Не забувай, що Валдислав є рідний брат моєї матері. Один отець їх породив: турицький жупан Тур.

— То ти єси небіж Валдиславів? — прикинувся незнайком Слободан, й Осмогруд непорозуміло скосував на нього.

— Небіж. Буцім і не відаєш!

— А ти відаєш, княже, що Валдислав заносив меч і на рідного брата свого Воїжира?

Тільки тепер Осмогруд уторопав маленьку хитрість білявого косака й надовго змовк. Обізвався вже біля самого берега. Данапр був чорногривий і непривітний, і на душі в Осмогруда теж туманилося, проте він переміг себе:

— Мушу звидітися з братом Соболем, Великим князем. — Се уточнення тепер здавалося найважливішим.

— То коли маєш таку хіть, пощо-с не повів із собою оте військо? — пристрасно мовив Слободан, кивнувши рукою позад себе, де лишився табір князя Любиці. — Всі косаки разом з болярами прийшли під твою руку! Соболь із Валдиславом пойняли б Любицю, та Дорогомира, та Людоту, та всіх їхніх, а по тому б і до тебе череда дійшла…

— Братня кров — то є найстрашніше, Слободане! — вигукнув Осмогруд. — Що ти речеш — кумири не дарують братньої крови!

Слободан зміряв князя довгим поглядом:

— Кажеш тилько про князів, Осмогруде. Забув єси, що в Любичиному таборі багато хто мав братів, і синів, і вітців у таборі Сура. То та кров не є страшна?

Осмогоруд не мав куди відступати й примирливо мовив:

— Брат мій любить мене.

Тисяча плавом перебралася на той бік, здолала острів, а надвечір перші косаки ввійшли до Стану. Дізнавшись, хто прибув, Соболь улаштував братові пишне стрітення. Він уже встиг одужати, навіть вуса йому відросли, а куцу кіску, необачно стяту в Ольбії, Соболь пильно ховав під шапкою, виставляючи на показ лише до синього виголені скроні та потилицю.

Осмогруд поводився дуже скуто. Його непокоїла та смушева шапка на братовій голові. Любиця набалакав йому багато всіляких страхів, і він тепер дивився тільки на Соболеву голову, бо в полотці було парко, й усі пороздягалися до сорочок і сиділи простоволосі. Та раптом Осмогруд забув про всі свої підозри. Соболь мовив йому:

— Хочеш, брате, бути рівнею мені? То бери оту половину раті, що там. Речуть, вона є схильна до тебе. Мені й сієї стачить, і ніяка кішка не пробіжить по тому межи нас. Там Любиця, речуть, усілякого на мене бреше, та не вір клятволамові.

Коли він се сказав, Осмогруд мимоволі глянув у бік материного брата, але Валдислав так щиро дививсь йому в вічі, що молодий князь остаточно позбувся будь-яких підозр.

— Ні, — сказав Осмогруд. — Не хочу я твого війська, брате. Ти-с Великий князь і тобі вести по собі всіх косаків. А з мене й моїх забагато. Пощо вони мені?

Він твердо вирішив перейняти всю рать, яка того дня ускочила від Великого князя, й повернути її назад у великокняжий Стан. І наступного ранку знявся й перейшов обидва гирла. Військо й досі стояло там, де Осмогруд його й покинув, але Любиця тільки посміхнувся на його слова:

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_ne_dratuyte_grifoniv.docx)Ivan_bilyk_ne_dratuyte_grifoniv.docx
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_ne_dratuyte_grifoniv.fb2)Ivan_bilyk_ne_dratuyte_grifoniv.fb2