Іван Білик - Не дратуйте грифонів (сторінка 36)

— Косаки й самі не підуть, Осмогруде. Й косаки, й воєводи, й боляри не підуть під брата твого.

Сіверянин умисне розмовляв з ним коло широкого багаття, де юрмилося чимало всілякого воїнства: й підлого, й чільного, й усі схвально загомоніли. Любиця говорив тихо, але чітко, й був зовсім спокійний.

— Коли не ймеш віри нам, Осмогруде, піди сам у грецьке торжище, й греки повідають тобі все про твого брата.

Осмогруд спробував уранці зібрати боляр і воєвод, і Любиця не чинив йому в тім опору. Та боляри з воєводами були відвертіші й заявили Осмогрудові вустами Дорогомира:

— Княже, ми хотіли смо тебе й зуперше й кричали смо славу тобі, а не йому. Того більш не буде, що було досі. Перебирай меч на себе, бо не мати-йме україна дідня супокою.

Більшого він од них не почув і ходив кілька день лихий і нестямний, навіть своїй тисячі звелів вибратися з великого стану й розташував її на сусідньому паґорі за добрі гони відси. Та косаки вільно переходили зі стану в стан, і по двох днях і найвідданіші йому люди почали которитись, а ще за день чи два вся рать зі старого табору потроху перейшла на новий горб і заходилась обкопувати його ровом. У протилежному від Осмогруда краї поставив свого намета й Любиця, хоч і не з'являвсь молодому князеві на вічі.

Тоді Осмогруд сам пішов до нього:

— Добре, княже, вчинив єси, ліпше й не вигадаєш! Але я не вірю тобі й нині. Й не хочу війська братового. Піду в грецьке торжище, й начувайся, коли греки потвердять мені, що ти-с переступив клятву!

Любиця хотів сказати йому, що з греками теж треба обачно — ті за срібло можуть потвердити й посвідчити всяке: хто більше дасть. Але Осмогруда вже не було. Він звелів своїй тисячі негайно зніматися.

Десять неповних сотень Осмогрудових комонців із возами та чередою повільно виточилися в степ, і коли сховалися за далекими паґорками. Людота пустив услід їм спершу добрий роз'їзд, по тому споживну худобу, а далі й усю свою рать. Отак вони й ішли назирці, й коли Осмогруд переправився через Лиман плавом, Любиця підходив до торжища з іншого, полунічного боку, обійшовши Полудневий Бог поза Лиманом.

Осмогруд почав вимагати від греків, щоб йому відчинили брами, та ольбіополіти, дивлячись на нужденні сотні, лише реготали у відповідь і сипали зі стін образливими дотепами. Князь тоді попросив гукнути когось із-поміж чільників города, й знову прийшов уже знайомий йому наварх Аріон у чорній хламиді із чорною кінською гривою на шоломі.

— Що хочеш од нас удруге, Октамасаде? — спитав він, назвавши князя по-грецькому.

Осмогруд звелів Слободанові перетлумачити:

— Хай греки відчинять мені браму. Я лише ввійду й нічого не чинити-йму їм лихого.

Аріон відав, чого домагається скіфський князь, але синкліт заборонив упускати його до города, тож відповів:

— Скіфські басилевси дарували нам волю жити на їхній землі й ніколи не порушували слова. А ти хто такий, щоб вимагати неналежного?

— Я-м син Велеслава! — дратувавсь Осмогруд упертістю грека.

— Велеслав мертвий, — відказав Аріон. — А на столі тепер сидить його син Скіл.

І наварх зник за визубнями мурів, та й Осмогруд більше не мав чого додати до сказаного. Про взяття торжища копієм навіть і не йшлося — минулого разу він спробував був зробити се двома тисячами й нічого не здобув, а тепер під його рукою прийшло вдвічі менше ратників; греки могли відверто посміхатися з нього, й Осмогруд їх розумів.

З його спроби нічого не вийшло, й уранці князь мусив іти звідси геть — на радість обложеним. Та коли зайшло сонце й знову зійшло, вся Ольбія виявилась оточеною незліченними лавами комонних і піших воїв. У долинах і на дальніх паґорах снували численні роз'їзди, добре видимі з веж, а ще далі великими чередами паслася сива скіфська худоба. Серед оборонців города знявся переполох, і незабаром полунічний, Борейський пілон розчинився, й звідти вийшли перемовники.

Очолював їх той-таки наварх Аріон.

— Чого хочуть від нас наші друзі скіфи? — спитав він, подаючи Осмогрудові багаті дарунки — золоту гідрію, кілька срібних ритонів та кіліків і сувій барвистого золототканого полотна. Осмогруд і не глянув на все те. В нього від несну запалились повіки, й він хрипким голосом проказав:

— Нехай греки відчиняться.

Він вимагав того, що й учора, та ольбійці більше не брали його на глузи. Їх найдужче цікавило, хто привів сюди стільки раті?

— Се твоїми вустами каже скіфський басилевс?

Але князь похмуро глянув на нього:

— Се речу я.

Він погасив останню надію обложених, і наварх Аріон почервонів:

— Тоді мушу доповісти се нашим патріархам. Я керую тільки ольбійськими кораблями, Октамасаде.

Греки зволікали з відповіддю аж до полудня, нарешті Аріон приніс вістку:

— Патріархи дозволяють тобі, Октамасаде, й твоїм архонтам увійти до Ольбії й перебувати там стільки, скільки схочеш.

Але Осмогруда вже брало на шал. Сього разу поряд стояв сіверський князь Любиця й теж роздратовано сіпав рудого вуса.

— Ви розчините всі свої ворота, — сказав Осмогруд таким голосом, од якого навархові Аріону стало холодно, мов на ладді серед моря в місяці посідеоні. — А що ми чинити-ймемо, там-то є наше діло. Тут є скрізь наша земля, й хай греки не забувають про се.

Наварх Аріон негайно доповів евпатридам погрозу скіфів, і синкліт вирішив здатися на ласку: ґрифонів не можна дратувати безкарно. Полунічний, Борейський пілон широко розчинився на обидві ворітниці, й Ольбія завмерла в передчутті свого кінця.

Та ніхто не заходив до города ні по обіді, ні надвечір. Пілон так і простояв одчинений цілу ніч — греки не наважилися його зачинити. На мурах і вежах мов повимирало, й усі приречено чекали того, що готував їм ранок.

А вранці князь Осмогруд разом із Любицею та ще кількома чільниками ввійшли до города пішо, й синкліт, який з дарами зустрічав їх біля Борейського пілону, здивовано відітхнув. Ніхто не знав, що зроблять скіфи наступної миті, та бодай зараз вони всім станом лишалися по той бік мурів, а се означало лише одне: безсмертні олімпійці ще не позбавили обраного народу своєї ласки й зичливості.

А Ольбія була незвично тиха й безлюдна, мов після чуми…

Розділ 20

Скіфи несподівано знялися, й ольбіополіти, й досі не вірячи своєму щастю, допомагали їм переправлятися через Лиман усіма своїми ладдями. Нарешті потепліло, віяв лагідний Евр, і над тихим плесом шарувався пахучий гіркуватий димок. Елліни приносили кумирам щедру жертву за порятунок від певної загибелі.

Осмогруд пішов із першими тисячами на всхід, лишивши сіверського князя Любицю доглянути за переправою решти раті. Осмогруд від учорашнього вечора ні з ким не розмовляв, і ніхто не наважувався підступити до нього. Греки, приперті до стіни, розповіли йому всю правду про Великого князя, й се знав тепер кожен князь та болярин і кожен підлий косак.

Ратники відали, що попереду на них чигають неабиякі злигодні, і їхали мовчки. Іншим разом, вирушаючи у витягу, вони співали про діву, яка виряджає косака в дальню путь, про чорного степового орла, що з-під хмар стереже, чи не настав час виклювати косакові очі; співали про матір і стару хату десь на березі Ужа, Десни чи Росі й про запеклі січі. Але тепер валка точилась у їдкій куряві, довга й похмура, тільки жеребці іржали до кобилиць, та лунко гупали втоптаною дорогою копита. Вої приглядалися й прислухались до кожної прикмети, шукаючи в кряканні ворона, в ширянні сокола-крагуя й навіть і дзявкоті лисиці бодай якогось віщого знаку й полічби, бо так із людиною розмовляли й кумири, й степові русалки, й духи чисті та нечисті, а людська ж доля таки була в їхніх руках, і лише вони знали, що принесе й захід сонця, й схід, і день узавтрашній.

І кожен, відомо, тулився вухом до волфів, які то там то сям їхали серед високого й підлого косацтва, по-жоночому перекинувши ноги на один бік сідла. Поряд із Осмогрудом тримався старий волох Душан. Він вряди-годи заглядав у вічі молодому князеві, якому се було неприємно. Князь не хотів ні з ким розмовляти, а дідо ввесь час пантрував сказати йому щось.

Учора в грецькому торжищі Осмогруд зібрав усіх тамтешніх старійшин, і вони довго тирлувалися на своєму капищі, й довго мулялись, і хитро викручували мову кудись убік. Найдужче старався молодий між у червленому корзні. То був, як сказали князеві, афінець Протаґор, і всі дивилися йому в рот і тремно слухали.

Їхня плутанина врешті таки заспокоїла Осмогруда. Брат його й справді жив у сьому грецькому торжиці, мав навіть свою теремницю, щоправда, її спалило перуном. Більше нічого він тут осудного не чинив, а тоді знявся й поїхав, і ніхто з-поміж ольбійців не питав його, куди він іде й чи швидко загостює знову.

— А кумирам вашим требу чинив? — хтозна й укотре допитувавсь Осмогруд.

Афінянин же щоразу кивав головою, що по-грецькому означало «ні». Се саме стверджували й їхні старійшини, й Осмогруд урешті відітхнув. Любиця, як завше, передав куті меду, й зробив се зумисне, бо лякався великокняжого суду.

Молодий князь вирішив дати грекам супокій і зніматися з-під мурів, але тут прийшов старий волф Душан відкликав його вбік:

— Їден їхній має хіть перемовитися з тобою, княже.

— Хто?

— Речу ж: їхній. Імена його не відаю. По-нашому добре вміє…

Осмогруд сердито блимнув на старого волфа в довгій конопляній сорочці та хустці на голові, проте сказав:

— Нехай іде сюди.

— А він не є тутки, — заперечив Душан.

— Де ж є?!

— Там, — старий махнув кудись угору позад себе.

Осмогруд відвернувся. Він уже не мав бажання говорити про свого старійшого брата будь з ким, і невдовзі полишив грецьке торжище й пішов до стану. Та біля полотки на нього вже чекав цілий гурт, і серед них, звичайно ж, сіверський князь Любиця Пугачич.

— Знову ти?! — в нестямі вигукнув Осмогруд.

Але Любиця, мовби й не чувши тих слів, показав на вже немолодого грека:

— Сей хче, аби-с ти його вислухав. Зветься… — Любиця запнувся, тоді таки вимовив незвичне ймено: — Зветься Гіпербол.

Осмогруд слухав Гіпербола, стоячи до нього боком. Усі слова гречина видавалися йому гадючим сичанням, і він не вірив жодному слову. Тоді Гіпербол підвів ще двох. Се були вже відомі йому наварх Аріон у чорному короткому корзні та з чорною гривою на шоломі й чільник нічної сторожі ніктепарх Періандр…

Тепер, дивлячись на старого волфа, який по-собачому заглядав йому в вічі, Осмогруд знав, що несправедливий до діда, але дідо нагадував йому вчорашнє, й молодий князь не міг із собою нічого вдіяти.

Слободан, який їхав оправуруч від Осмогруда, був урочистий, трохи переляканий і мовчазний, і та німота йому зовсім не личила. Іншим разом він добрав би способу розважити й себе, й усіх довкола, та день був неспосібний, усі мовчали, й він теж мовчав.

До Данапра підійшли в другій половині дня, й Осмогруд навіть не заперечував Любиці, коли той сказав:

— Розіб'ємося тут?

Осмогрудові стало геть байдуже, де ставати станом і що робитиме військо. Він, либонь, не відав, що робитиме й сам. Так зайшло сонце й знову зійшло по тій бік Лівого гирла, й Осмогруд мовчав, і всі теж мовчали. Він лише наказав не копати ровів навколо стану, навіть не заґороджуватися возами, й пролежав у наметі й сей день і ще один і третій, А четвертого раптом гукнув Слободана й повелів сідлати коні.

Слободан глянув на нього широко розплющеними очима й промовив:

— Скажу болярам…

Але князь перебив Слободана:

— Сідлай тилько свого та мого.

Юнак іще дужче вирячився, та князь не любив повторювати сказаного. Й невдовзі вони вдвох під поглядами князів, боляр і косаків завели коней у воду й спрямували їх на той бік, тримаючись шуйцями за ремінь сідла. Обидва були по-легкому — без різниць, без лат і навіть щитів, лише короткі мечі бовтались у воді. Так наказав Осмогруд, і Слободан безумовно виконав його повелю.

На лівому березі Данапра довелося дати коням перепочинок. Вони стриножили їх і пустили в луг, і лише по обіді під'їхали до Лівого гирла. Осмогруд уже знав, що робитиме й що скаже братові старійшому. Те, що зробив брат, — страшне й огидне. Й Соварог, і Лада, й Перун-Дідьдух і Полель, і сестра його Леля, на яку русичі мовлять Дана, й Побідник Юр не подарують Соболеві довіку своєї ганьби. Та чи ліпше буде ввергати землю вітчу в братогубну прю? Закоториться й україна Древлянська, й Сіверська, й Руська полянська, й саки-бродники в Дикому Полі, й туровичі-соляни, й усі племена та язики, що платять їм щоосени дань, відпадуть і підугь оружно й на Древлянщину, й на Стан косацький, і западеться в пекло все те, чого так довго прагли діди й прадіди їхні й чому віддали животи свої. То який же гріх є страшніший і перед Соварогом, і перед Лелею, й Полем, і Дідьдухом, і Юром Побідником?

Осмогруд ще не знав того й не тямив одповісти собі на се питання. Він лише відав, що підійде до брата старшого і скаже йому, як казав колись у дитинстві, коли вони були ще рівними:

— Соболю, за який гріх страшніша кара?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_ne_dratuyte_grifoniv.docx)Ivan_bilyk_ne_dratuyte_grifoniv.docx
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_ne_dratuyte_grifoniv.fb2)Ivan_bilyk_ne_dratuyte_grifoniv.fb2