Іван Білик - Не дратуйте грифонів (сторінка 44)

І так виразно глянув на грека, що той не зважився ні про віщо більше розпитувати, й удосвіта, коли над широкою заплавою знявся передранковий вітерець, сів у човен і заґорнувсь у теплий мілетський гіматій. Під гіматієм тіло йому холодив короткий грецький меч — останній дарунок Слободанів. Геродот намацав шерхке руків'я й поринув у думку. Сих скіфів мені не пощастить розгадати певно, й усе життя, десь-то лише безсмертні олімпійці здатні заглянути в їхню похмуру душу. Людський же вік трагічно короткий, і смертному про се забувати не слід.

Чотири пари весел мірно здіймалися й тихо занурювались у таємничу воду. Геродот утікав із сієї неосяжної землі, сам до пуття не знаючи, від якої небезпеки втікає й що жде його попереду, на не менш загадковому тракійському березі. Між сими двома могутніми народами мала спалахнути війна, та й ся війна була йому мало зрозумілою. Однак у душу западав морозець несвідомого страху: не від того, від чого він утікав, — Геродот рушив звідси, щоб більше ніколи не повертатися в сі краї, — а від того, що мало статись узавтра й позавтра. Якщо в Афінах візьме гору стратеґ Фукідід, увесь Морський Союз утрутиться в суперечку між тракійцями й скіфами, й тоді розгнівані кумири можуть відкинутись од елленів і благословенна Еллада пропаде. Від персів себе захистила, та що таке Персія проти сієї неосяжної землі та її войовничого народу?.. Народу ґрифонів, яких небезпечно дратувати. Смертельно небезпечно.

Розділ 24

Вже дві тьми комонних воїв Осмогруда переправилися на той бік Дунаю, та Великий князь не мав од них жодної вісти. Решта князів, веліїх і малих боляр, веліїх і малих воєвод квапила його прискорити переправу, й Осмогруд мостивсь у сідлі, мов на розпеченому вогнищі. Болота між Кийлійським та Середнім гирлом наче ковтали його воїв, два перших роз'їзди вивідників теж захрясли невідомо де, третій повернувся ні з чим, і в сьому Великий князь убачав волю кумирів. Перун, і Леля, й Полель, і Юр Побідник, певно, не хотіли війни між єдинокревними братами й тепер карають Осмогруда за самоволю. Чи не прикликати Вербана з усіма волфами — хай удруге спитають ласки в кумирів?

— Пождім до вечора, — сказав Слободан. — Може, надіслють вістку…

Осмогруд махнув мечем, аби припинили переправу. Волфів скликати він не наказав, але до Слободанового речіння прислухався.

Вранці придибав Живко, чільник вивідної сотні, яку Великий князь був послав учора пішою. На собі мав лише подерті ногавиці, підперезані снурівкою. Він просто впав під ноги Осмогрудові, й Осмогруд у нестямі мало не кинувся підіймати його.

— Де твій меч? І де всі інші? Вої твої де?

Живко ледь махнув у той бік, де каламутився Дунай:

— Там вони… Там накопано вовчих ям… Усі в болотах… Лише я-м вибравсь…

— А дві тьми комонців?

Живко покрутив головою:

— Не відаю…

— А туричів сте виділи ви?

Той знову покрутив головою. Тепер уже не було сумніву, що двадцять тисяч воїв пропало намарне, й Осмогруд повелів винести Живка з намету.

— Вербана сюди!

Головний волф негайно прибув, ніби чатував під подолом полотки.

— Спитай волю Юра Побідника! Юра й усіх сколотських кумирів.

І доки волфи, вбрані в жоноче, перебирали пальцями й складали докупи палички червого верболозу, прибіг Слободан:

— Великий княже!

Молодий володар пильно стежив за волошінням і роздратовано зиркнув на Слободана. Всі присутні князі та боляри теж зашикали на великокняжого улюбленця, та вираз обличчя в того був такий схвильований, що Великий князь мусив одійти вбік:

— Пощо перебиваєш волошіння?

— Там прийшли перемовці.

— Які?

— Від Великого жупана турицького Воїжира.

— Де вони? Й що хочуть?

— Там… Іди до них, Осмогруде. Я-м уже говорив із ними трохи…

Великий князь сколотський, востаннє глянувши на Вербана та його волошбитів, без особливого хотіння вийшов з полотки:

— Де вони?

Слободан винувато глянув на володаря.

— В моїй полотці…

І се враз насторожило Великого князя. Слободана він знав давно, й коли той заховав турицьких слів до свого намету, щось мало трапитись. Перебираючи в голові всі можливі неприємності, він схилив чоло й увійшов до низької полотки Слободана. Встріч йому підвелося четверо можів, й Осмогруд із подиву мало не вкляк. Посередині, шанобливо схиливши простоволосу голову, — стояв добре знайомий йому грек.

— А ти що тут чиниш, Дардане?

Геродот заблимав на свого друга, й коли Слободан переклав речіння Великого князя, відповів:

— Несу тобі грамоту від басилевса Сіталкі басилевсе Октамасаде!

Й простяг йому згорток овечої скіри.

Осмогруд, якого грек назвав по-своєму Октамасадом, узяв листа й розірвав снурівку. Скіра була вся змережана руськими четними різами, яких Великий княь не тямив прочитати.

— Кликни Вербана чи которогось волфа! — сказав Осмогруд Слободанові, та малий воєвода відповії:

— Я відаю, про що там написано, Великий княже.

— Зодкуду?

Слободан кивнув на Геродота.

— Ти тямиш руського письма? — спитав Осмогруд у грека.

— Ні, — відповів Геродот. — Але відаю, щонаписано в тій грамоті й перекажу тобі своїми словами, басилевсе Октамасаде.

— Переказуй!

— Басилевс тракійців Сіталк… не вимовлю як ви речете на нього по-своєму…

Слободан уставив:

— Жупан Воїжир.

— Ага! — відгукнувся Геродот. — Ото ж ви, басилевс, Сіталк, рече: «Нащо маємо сваритися й ратитись межи себе, Октамасаде?»..

— «Осмогруде», — поправив Слободан.

— Ага! «Нащо маємо ламати списи й важитися, хто з нас дужчий? Сердишся на мене, що я дав ложе в своєму домі твоєму братові Скілові…»

— «Соболеві» по-нашому, — й тут уставив Слободан.

— Ага, ага!.. «Сердишся, але ж і ти упустив у дім свій мого брата басилевса Спарадока…»

— «Жупана Валдислава» по-нашому, — переклав Слободан, а Великого князя мов ошпарили.

— Я-м братові його жупану Валдиславу сказав, де притулок, бо Валдислав є родак мені. Так велять чинити старі люде…

І тут-таки замовк і зів'яв. Ускоклий турицький жупан доводився братом його матері, а хіба й Соболь не був також родаком Воїжирові? Хай не близьким, але ж Воїжирова та Валдиславова сестра була жоною їхнього з Соболем вітця Велеслава…

Мовби вгадавши хід Осмогрудових думок, Геродот тихо промовив:

— Тобі Спарадок є родаком, і Сіталк є родаком. Але ж брат твій народжений еллінкою, Октамасаде. Тут кревна помста не діє…

Похмуро вислухавши Геродота, Осмогруд спитав:

— І що далі рече жупан Воїжир, Дардане? Чи більше нічого не велів переказувати?

— Далі, — сказав Геродот, — Сіталк рече таке: «Ми з тобою крови їдної й кістки їдної…»

Осмогруд здивовано слухав його слова. Виходило, сей грек Дардан, чи як там його по-їхньому… Геродот казав усе те не від свого ймення?.. Все оте про кров і родацтво, й закон дідній…

— «Крови їдної й сім'я їдного вітця нашого, а твого діда Тура, бо народжений ти його донькою, а моєю сестрою…»

Великий князь несподівано крутнувся й, не слухаючи далі Геродота, пішов геть. І бородатий грек, сол великого жупана турицького задунайського Воїжира, й решта двоє слів, і Слободан заціпеніло дивилися йому вслід, бо навіть малий воєвода не знав, що надумався чинити молодий володар древлян, і северів, і русів, і всіх інших племен.

А молодий володар приспинився кроків за десять од Слободанової воєводської полотки. Назустріч йому, плутаючись у довгополій жоночій одежині, йшов головний жрець, волф над усіма волфами Вербан.

— Показують вельми добре, Великий княже, — мовив євнух, схилившись до володаря. — Юр Побідник провіщає тобі й воям сколотів побіду.

Осмогруд подивився за Дунай, що каламутнів десь по той бік верболозу та вербових лісів. Іншої волі від кумирів він і не чекав, хоча дві тьми його добірних комонців і захрясли не знати в яких оболонях. Косаки, що стояли неподалік, чули волфові речіння, й чола їхні розгладжувались, і з очей струмувало тепло любови й до свого володаря, й до кумирів, що вістували перемогу й Осмогрудові, й усім їм. Чутка швидко поповзла з вуст у вуста, й хоч над станом панував звичайний похідний гамір, але якщо не всі, то багато хто з-поміж косаків уже знав останню волю кумирів.

І тільки того, що діялось у душі Великого князя, не знав ніхто, бо ніхто не чув його перемов із Воїжировим слом Дарданом-Геродотом, й Осмогрудові було ще болісніше від того. Світ видавався безмежно тяжким і похмурим, нікому не болять болі Великого князя й нема перед ким навіть душу вилити.

Несподівано для всіх він проти ночі зібрався на влови. Неначе забув і про рать, і про тих двадесять тисяч косаків, що невідомо де ділися, переправившись на той бік Дунаю, й повелів сідлати коней не до полчення, а до забавок. Услід йому, не перестаючи дивуватись, пішли князі та боляри, покидавши в полотках важкі бойові мечі, щити й сулиці, підперезавшись лише тулами. Та в душі кожен з них був радий. Хоч кумири й провістили побіду, але така побіда була б огидна їм.

Великий князь їхав десь посередині ловчої витяги, тримаючи лук у шуйці, на півконя за ним тримався Слободан, і коли позаду не стало видно вогнів косацького стану, Осмогруд сказав:

— Як вернемося по вловах усп'ять, приведеш мені того грека.

— Пощо?

Володар наставив вухо. Навіть у темряві вчувалося, що Слободан усміхається.

— Маю спитати його щось.

— Питай, Осмогруде. Він їде з нами.

— Отой Дардан?!

— Угу.

Сього разу Слободанів голос уже відверто всміхався, й Осмогруда починала дратувати його запопадливість.

— Приведи! — сказав він, і Слободан ураз напнув повіддя й став збоку стежки, пропускаючи ловчих, які низались і низались у пітьмі. Геродота він упізнав одразу — по чорній бороді та зовсім не ловецькому строї, й мовчки потяг його сивого коня за повід.

— Осе, — сказав він, коли здогнали Великого князя, й хотів був зникнути в мороці, тоді згадав, що сі люди не зможуть порозумітися без його допомоги, й прилаштувавсь о другий бік Осмогруда. Та Великий князь вирішив по-іншому. Звернувши зі стежки, він скерував гнідого жеребця свого в густі хащі верболозу й на маленькій галявині став. Коли Слободан із Геродотом наздогнали його, він легко стрибнув додолу й сів на холодну нічну траву. Ті лишилися стояти.

Слободан уже не боявся за свого друга — життя Геродотове було в безпеці, бо сей Дардан-Геродот приїхав до сколотського володаря слом від володаря турицького задунайського, а сколоти здавен шанували слів. Зрозумів, і чому се раптом Осмогруд звернув у шелюги, а не став розмовляти з греком там, на стежці, — не хотів, аби їхні слова чув хтось инчий, сторонній. Але нащо здався грек Осмогрудові — про те Слободан і гадки не мав і лише занепокоєно тупивсь у темну поставу князя.

— Пощо прислав тебе жупан Воїжир? Пощо саме тебе?

Слободана знову почало смоктати під ложечкою. Осмогруд ставав день у день дратівливіший, і важко було вгадати, що він учинить і чим покерується.

— Я сам до нього попросивсь у сли, — відповів Геродот, зрозумівши, що від нього вимагають.

— Пощо б то?

— Се довга вельми балачка, басилевсе. Йому я вже розповідав про неї, — кивнув Геродот на Слободана. — Коли маєш хіть, розповім і тобі, але ти ж… на вловах.

Осмогруд відмовився слухати:

— Не треба. Я лише думав, що ти заради…

Він хотів сказати: заради Данки й від страху. Та роздумав і махнув рукою.

— А ти не дослухав тоді, про що рече басилевс тракійців Сіталк, Октамасаде, — нагадав Геродот, переступивши з ноги на ногу.

Коні, які досі скубли обрідне верболозове листя, завелися й почали кусатись, і Слободан пішов розвести їх. Двічі ляснувши по морді Осмогрудового жеребця, який учинив бійку, він повернувся назад, і Великий князь кинув йому:

— Нехай не переказує.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_ne_dratuyte_grifoniv.docx)Ivan_bilyk_ne_dratuyte_grifoniv.docx
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_ne_dratuyte_grifoniv.fb2)Ivan_bilyk_ne_dratuyte_grifoniv.fb2