Іван Білик - Не дратуйте грифонів (сторінка 48)

— Се все моє!.. — почув Геродот і здивовано глянув на стратеґа. Вічі в Перікла горіли хижим зеленим вогнем. — Се все афінці по смерті моїй в'язатимуть із моїм ім'ям і наречуть сей час епохою Перікла… Афіни стануть столицею світу, й се теж моя невмируща слава!.. Не віриш?

Геродот схилив зір додолу. Йому пригадалися слова, які Перікл мовив допіру в себе вдома, й теперішній стан стратеґа зовсім не в'язався з ними. В пам'яті виринула постать ольбійського метека, який був колись найбагатшою людиною на всім узбережжі Понту, й уже вкотре хотілося вголос висловити пересторогу, що кумири заздрісні й не зносять людського щастя. Та він сказав зовсім інше. Воно щойно спало йому на думку: раніш Геродот сього не знав, але дізнався в останній розмові з отим скіфським купцем Тимною. Се було геть недоречно, та Геродот не міг стримати себе:

— А закон скіфських кумирів такий, Перікле: хто вільний на сьому світі, буде вільний і в царстві тіней, а роб і на тому світі буде робом.

Перікл подивився на нього сторопілим поглядом, певно, Геродотові слова збудили в його душі якусь приховану для Геродота струну, бо чужа душа — то морок аїду, в який владні заглядати лише безсмертні.

— Я маю в домі своєму роба-скіфа!

Се було запереченням, і Геродот похитав головою:

— Я перемовлявся з твоїм водоносом, якого всі звуть Скіф. Але він не є скіфом, лише куплений у скіфів, Перікле. Скіф у робстві не жиє.

Се було для Перікла щось нове, й він, певно, думав і передумав про нього ввесь час, поки ходили серед каменярів, лазили на риштовання й оглядали зовнішню колонаду новобудованого Парферону: шістнадцять неймовірно високих білих колон уздовж і вісім упоперек. Геродот, замилувавшись їхньою довершеною дорійською лаконічністю, спробував уявити собі, яким буде сей досі не бачений у світі хором. Десь там між брилами мармуру та дошками риштовань, серед робів і вільних каменярів вештався маленький лисий чоловічок у куцій робочій хламиді, забіленій мармуровим порохом. Се був скульптор, якого Перікл назвав Фідієм. То кому ж належатиме слава: йому чи Періклові? Геродот бував у Єгипті й на власні очі бачив колосальні хороми й ще колосальніші піраміди гробниць. Усі вони звалися йменням фараонів, а ті, що їх спорудили, пішли в царство тіней безіменними. Раптова печія заполонила Геродота, мовби ті люди були його найближчими друзями, а їх незаслужено скривдили. Хотілося сказати й Періклові, що слава полководця й вождя афінської аґори — то одне, але ж Фідій та інші служителі муз творять не на десятиліття, а на віки й тисяч літ і їхня слава майже дорівнює славі безсмертних кумирів. Та на свій превеликий сором він одчував, що не зважиться сказати таких слів навіть своєму другові Періклові. З певного часу Геродот відчував за собою такий гріх, і то, певно, було від важкого життя, поневірянь і вже чималих літ, які вкривають душу людини мозолем обережности.

Вже за суворою брамою Пропілеїв, на звивистій Панафінейській дорозі, що вела з Акрополя назад у Нижній город і до Пірея, стратеґ узяв Геродота за лікоть і вивів на збіччя:

— Давай посидимо. Ся краса вельми стомлює мене. — Хоч насправді стомлювала не краса, а передчуття слави великого будівничого, й Геродот мовчки сів поряд із ним на білому камені. Повз них угору рипіли важкі вози, запряжені кіньми чи волами, вниз торохтіли порожні, вже вивантажені, чувся гомін і лайка погоничів, які не могли розминутися на широкому полотні Панафінейської дороги. Геродот теж одчув, що стомився, й почав неквапно розтирати собі коліна й литки, як учив його колись земляк з відомого косського роду Асклепідів, юний лікар Гіппократ. Слова Періклові були для нього вкрай несподіваними: — Чуєш, Геродоте, ти вже написав свою книгу?

— Ще…

— А вже багато маєш написаного?

Історик ожвавився:

— Вельми! Й за півдекади не прочитаєш!

— Прочитаю, — раптом сказав Перікл, — і Геродот подивився на нього: чи не кепкує? Досі жодна людина ще не читала тієї книги, то невже першим читачем стане сам Перікл?!..

А стратеґ таки прочитав Геродотове писання. Не за півдекади, як нахвалився тоді, а за місяць, але таки прочитав і, викликавши Геродота в будинок ареопагу, простяг йому ваговиту зв'язку єгипетського папірусу.

— Вельми многі дорійські словеса вживаєш, — сказав Перікл і засміявся: — Я декотрі сам тобі повиправляв. Афінці не люблять, коли хтось мовить до них не по-їхньому.

Геродот розгорнув один папірус. Вервечки чорних літер і справді були густо покреслені й повиправлювані, й образа ворухнулась у його грудях.

— А се? — він показав на малий згорток, частину свого рукопису, яку Перікл притримав коло себе.

— Се ти читатимеш афінцям.

— Я?.. Афінцям?..

— На Великі Діонісії читатимеш, Афіни дадуть тобі за се першу винаґороду.

— Як ти знаєш? — вихопилося в Геродота, й він схилив голову й зашарівсь. А коли знову наважився глянути на Перікла, побачив Аспасію, яка хтозна-коли й увійшла й тепер стояла поряд із своїм можем, молода й дуже вродлива жона.

— Винаґороди поетам дає демос, Геродоте, — сказала Аспасія, — але дає тим, кого полюблять кумири.

Трохи стямившись після геть дитячої розгублености, Геродот заперечив, аби заперечити:

— Кумири далеко, Аспасіє, на самім Олімпі.

— Тих афінці не бачать, — усмішкою досвідченої жони обдарувала історика Аспасія. — Тих кумирів безсмертних афінці не бачать і ніколи не бачили їх. Вони створили собі свого смертного кумира. — Молода жона повела бровою в бік Перікла, який задоволено поправляв двома пальцями клинчик чорної кучерявої бороди з кількома срібними волосинками.

Все те видавалося Геродотові невдалим жіночим жартом, і він, не дивлячись на Аспасію, почав доводити Періклові:

— Ще маю багато роботи над своїм рукописом, не можу так ото зопалу вийти з ним на суд афінців. Та й хто відає, як вони сприймуть се моє недолуге дряпання!..

Але Перікл мовби й не слухав його й, дивлячись на жону свою, що прийшла в ареопаґ у найліпшому вбранні й вивершила на голові в себе справжню копицю з золотими фібулами та кістяними гребінцями, сказав:

— Оті многі словеса твої, де ти пишеш про скіфських кумирів і скіфські закони, я викинув. Найліпші закони й найдужчі та найсправедливіші кумири в греків, і саме се ти мусиш читати нашим афінцям. Вони не люблять, коли в котрогось іншого народу виявляється щось ліпше. Ти казав мені там, — Перікл махнув рукою на священний пагір Акрополя, — що закони скіфські не дозволяють оддаватися в полон і жити в робстві. Я пам'ятаю се, й сі таки слова я читав і в твоїй четвертій частині. Ти се відаєш — і відай собі на здоров'я. Еллінам же торочити про таке не треба. Й там, де ти пишеш, що скіфи — найрозумніший народ світу, я дописав тобі: «…звичайно, після еллінів». І ще одне дописав: «найрозумніші в раті й найспритніші в сутичках». Бо найрозумніші взагалі — то елліни, й ти мусиш їм торочити про се. Всі ж інші народи — варвари й достойні бути лише робами в домі елліна!

Геродот хотів був заперечити, що в скіфів елліни навчилися й пшеницю сіяти, й багатьох кумирів запозичили собі скіфських, але не стачило ні духу, ні бажання…

Та то було не все, що приголомшило сього дня Геродота. Ввечері, запросивши його до себе в гості, Перікл назвав суму, якою мали обдарувати афінці того, хто прославить їх і їхню доблесть у греко-перській війні. Перікл сказав:

— Одержиш десять талантів золота.

— Що-о?!..

Найбільша сума винаґороди переможцеві змагань, про яку він досі чув, не перевищувала півталанту, тридесять мін. Але Аспасія, що мостилася на третьому ложу, швидко згасила його подив:

— Тобі стільки золота не треба. Ти — між самотній. Не маєш ні жони, ні дитяти. Вистачить із тебе й слави, правда ж?

Перікл, зумисне прогнавши з дому всіх робів, сам налив Геродотові розведеної пірри в золочений скіфос і мовив:

— Істину рече жона моя Аспасія. Афінці — народ хитрий, і ми мусимо перехитрити їх. Се золото потрібне нам для іншого. Аттіка маленька, не маємо де жити. Нам потрібні нові колонії. Фукідід хотів спрямувати списи й мечі еллінів на Полуніч, у Скіфію, й то було б нам на згубу. Тепер Фукідіда вигнано з Афін, але місця в Аттіці від того не додалося. Ти візьмеш ті десять талантів і заснуєш в Італії новий город — Фурії. Там зараз мале село, Сибаріс, то нехай стане твердю нашою. Простір еллінам — на Заході, в землі етрусків та сибаритів.

— Етруски також — однієї крови із скіфами.

— Але не забувай, що то й нащадки Енея, Пріамового сина, які після зруйнування Трої виселилися в Італію.

— Трою елліни взяли одуром, а не мечем, і про се каже Гомер, а я не такий хитрий, як Одіссей.

— Я також читав «Ілліаду» Гомера! — роздратовано кинув Перікл. — Другого троянського коня нам не треба, треба щось інше, й сим іншим буде твоя книга. А троянців ми вже раз брали одуром тому вісімсот літ, то візьмемо одуром і вдруге: й золотими талантами, й вином, й оливою, й усяким купецьким товаром.

— Лише мусимо спершу взяти афінців, — додала Періклова жона. — Їх досі ніхто не брав дерев'яним конем, а ми візьмемо.

Роль дерев'яного коня сього разу призначалася йому, й Геродот зітхнув. Тому сім літ Перікл провів через екклесію номос про афінське громадянство. Відтоді афінцем уважався тільки той, хто народився від афінця й афінянки. Добрих п'ять тисяч громадян мусило покинути межі полісу й шукати притулку в інших землях і городах, ставши вічними метеками. Напередодні прийняття сього закону Перікл поспішив вирядити з Афін своїх найліпших друзів, яким теж загрожував остракізм. Тепер же дехто нишком-тишком повернувсь, але при першому ж голосуванні їх знову могли пужнути в вигнання. Геродот нагадав Періклові про се й Перікл погодився.

— Я вже думав… Афінці не подарують тобі, що ти ходив слом від одного варварського басилевса до другого. Афінці вже лаштувались у путь на нові понтійські колонії, Фукідід і трієри для них замовляв. Тому й мусиш, поки ти ще афінський громадянин, заснувати афінцям колонію. В допоміжники дамо тобі Гіпподама з Мілета… — він зиркнув на свою молоду жону Аспасію й неохоче додав: — І Протаґора.

Геродот перехопив його погляд. Аспасія й тут спромоглась улаштувати свого родича, та вираз обличчя в неї був такий, мовби ся дрібничка зовсім її не обходить.

Може, се, а може, Періклові просто набридло вмовляти сього незгідливого галікарнасця, та він раптом опустив ноги з ложа додолу й, несилий далі тамувати роздратування, спитав упрост:

— То як? Ти згоден?

І Геродот несподівано й для самого себе відповів

— Згоден.

Розділ 27

Довга верва комонців тяглася понад крутим правим берегом Данапра вгору на полуніч, а ще довшою валкою проточилися за нею вози та череди споживної худоби. Тьма молодих косаків їхала додому, в україну Древлянську, за Ірпінь-ріку, жонитися. Там на них чекали наречені, й настрій у юних комонців був незвично піднесений. Одне, коли ти йдеш у рать, і зовсім інше — під вінець Лади. Звідусіль чулися весільні пісні, й коні мов одбивали головами мірку тим пісням.

Та не лише тому співало, їдучи на вітчину, косацтво. Похід і справді був весільний. За вивідною сотнею та тисячею сторожі гуцав критий повстю та голубою китайкою віз о чотирьох конях, у якому на м'яких скоряних перинах їхала колишня роба, а тепер наречена жона Великого князя Осмогруда. Отець її, руський князь Воїст Берило, був теж тут, на стрункому білому коні, а за ним, по чотири вряд, виступали його боляри, та ліпші, та малі можі, й теж усі на білих конях, бо сі коні водились дикими табунами лише в їхній, Руській землі, в озерних заплавах Верхнього Богу. Далі, також по четверо, йшла тьма почтових ратників Берила, що різнились од косатих воїв Великого князя й стриженим кружка волоссям, і довгими двосічними мечами, й довгими списами, на які вони казали копіє.

Поряд із чорновусим Воїстом Берилом їхав його брат, руський князь Радун Струнич, і то теж було не проста собі витівка. Майбутня Велика княгиня не в болоті й не в лісі виросла. Вона походила з давнього роду, що давав своїй україні й князів, і великих князів, і сі двоє всіляко підкреслювали се перед іншими. Й аж по них їхав на буланому жеребці Осмогруд. І хоч він і сьогодні був у червленому великокняжому вбранні, та навхрест із мечем був перепасаний довгим весільним рушником. Лише на вітчині своїх предків, за Ірпенем і Тетеревом, він стане можем княжні Дані, а тепер — тільки наречений між. Спершу вони вклоняться високим могилам вітця Велеслава, й діда Боримисла, який у кривавій борні зміг персіянина Дарія, й святій пам'яті інших Осмогрудових пращурів-жупанів, як перед сим уклонялися могилам пращурів Даниних, — тоді принесе в жертву трьох коней і трьох півнів у хоромі Полеля, на якого руси речуть Дажбог, аж по тому візьме Данку за пишний вишиваний рукав і введе її до високовежового вітчого терему, де вже й сам хтозна й відколи не був, і вклониться рідній матері.

За Великим князем їхали сіверський князь Любиця Пугачич, велій болярин Дорогомир та малий болярин Людота — великокняжі сватівники й старости, й Осмогруд раз у раз посмикував свого буланого, щоб не заїдався з їхніми кіньми.

Одного ранку, вже далеко за Порогами Данапра, по дев'ятнадесятому чи двадесятому дні путі, до Великого князя прискакав гонець із голови походу:

— Кличе тебе наречена жона твоя…

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_ne_dratuyte_grifoniv.docx)Ivan_bilyk_ne_dratuyte_grifoniv.docx
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_ne_dratuyte_grifoniv.fb2)Ivan_bilyk_ne_dratuyte_grifoniv.fb2