Іван Білик - Не дратуйте грифонів (сторінка 6)

Малий Юрик прокинувся й закричав, переляканий несподіваним галасом. Опійка виплуталася з обіймів роби, поклала сина в колиску, після чого він ще дужче залементував, і вибігла з полотки, маючи на вітрі розпатланим у жалобі русявим волоссям.

Добігши до полотки молодшого княжича, вона загукала знадвору, не наважуючись увійти:

— Княжичу!.. Княжичу!

Вийшов старий роб:

— Княжич не є вдома.

— Де є? — майже крикнула княгиня-вдова.

— Не відаю… Мабути, коло вітця…

Вона побігла туди, де стояла корста з небіжчиком, і за вдареною громом сосною зустріла його.

— Княжичу, княжичу!.. — забелькотіла вона знервовано. — Він рече, щоби-м я не лягала під бік — отцеві твоєму!

— Хто се рече?!

Вона махнула рукою туди, де стояла полотка нового володаря, не знаючи, як назвати його: княжичем, як і досі, чи просто Соболем, а чи й Великим князем. Осмогруд зрозумів, і віча його спалахнула гнівом. Старший брат зазіхнув на священний покон пращурів, і сього не можна було зносити. Жона їхнього вітця не заслужила на таку образу ні дією, ні подумами.

Він крутнувся й швидко пішов у бік жалобного місця, де допіру лишив брата, княгиня ж повільно плентала вслід йому. Боління нового Великого князя боляче викололи її: Опія вже звикла й привчила себе до думки, що має виконати святий покон і супровести володаря свого в незнане князівство іраю. Вона не боялася смерти, бо так робили всі жони до неї, так чинитимуть і відтепер, доки на землі є рід їхній і закон їхній.

Дійшовши до крайніх терзальників, Опія зупинилася, не наважившись іти далі. Вона довго стояла й дивилась на щільний натовп, і таки проґавила Осмогруда. Побачила вже, коли той віддалявся. Спина в нього незвично сутулилась, немовби княжич піддав собі на плечі важку ношу. Опія здогнала його під тією самою припаленою сосною, й він сказав, дивлячись під ноги:

— Лишайся, мачухо. Хай з вітцем іде моя роба Галка. Вона виросла в нашому Стані, й отець любив її вельми, яко рідну, хоча вона й персіянка.

Й ота його зсутуленість і те, що ховав од неї віча, вельми вразили Опійку, й вона схлипнула:

— То я-м тепер найгірша?

Він уперше подивився їй в обличчя. В зіницях у нього був біль і ще щось, чого Опійка не швидко збагнула: покора. Се вразило княгиню-вдову, й вона не знаходила в собі слова, аби заперечити йому. Лише торочила те саме: «То я-м тепер найгірша, гірша-м і за останню робу…» Й сльози пригнічення та ображеної гідності тихо спливали по її щоках. Осмогруд мовив глухим голосом:

— Годуй сина, гляди його… То є син Велеславів… Брат наш…

І поволі пішов назад, у бік жалобного місця. Опія ж так і лишилася стояти, прибита несподіваним почуттям, яке заполонило її всю. Юрик… Княгині здалося, що вона віддала була рідне дитя на поталу всім лихим силам і забула про нього. Й так воно й було, бо там, де озивається голос пращурів, замовкає й поклик крови. — Останні слова молодшого княжича вихопили Опію з забуття, й вона кинулася бігти через кущі та корчовиська до своєї полотки, розпатлана й страшна, схожа на вовчицю, в якої відібрали вовченя…

Минули й тризни, й дев'ятизни, й усі ті дні Соболь тинявся станом, мов перестрітий, і не мав до чого прикласти рук, бо навіть на влови йти не личило до сороковин, коли отець його ляже в чорне лоно Землі—Лади десь там на Древлянщині.

Й на десятий день його здолало бажання побачити матір. Воно виникло вже давно, ще коли Соболь був у кочовиськах бродників, але княжич гамував його в собі, й тільки тепер зрозумів, що мусить їхати. З вітцем своїм Соболь ніколи не сходився близько, й у годину скрути горнувсь до матері. Вона була його порадницею завжди, й тепер княжич відчував щемку потребу звидітися з нею й спитати ради.

Мати жила на чотири дні вгору від гирла Богу, де в його чисті води впадає гірка річка Мертвовід, і Соболь заходився квапливо збиратись у неблизьку путь. Поставивши в себе місце великого болярина Сура, який був одружений з наймолодшою сестрою його вітця, він підняв три сотні й, не чекаючи ранку, залишив Стан.

Заночувавши на правому березі Великого гирла, ввечері він дістався Бозького лиману, на протилежному березі якого біліли високі мури Ольбії, а ще за чотири дні прибув у материне городище.

Розділ 4

Протаґор на терасі розмовляв із гінцями. Один з них був той самий Спарадок, який назвався тракійським воїном і приніс од Великого ксенжа лютичів-аґафірсів Спарґапіта-Витислава перстень. Спарадок уже давно відпочив, набрався сили й мало чим нагадував того приблуду, закуреного й змученого безсонням та довгою дорогою в сідлі, яким з'явився в дім архонта-басилея з лихою новиною. Погляд у нього був прямий і холоднуватий. Так дивляться люди, що ціле життя звикли верховодити. Й хоча він і намагався говорити з афінським чинцем ласкаво й тихо, але Протаґор відразу завважив, що має справу не з простим собі воїном. Він спитав у гінця:

— Скільки днів минуло, як скіфського басилевса повезли ховати?

Полічивши на пальцях, Спарадок відповів:

— Десята днів.

Він погано говорив грецькою мовою, минулого разу Протаґор ледве розумів його.

— Й скільки ще лишилося?

Гонець не довго брижив лоба й сказав:

— Тридесять… На сорок днів поховай.

Вони сиділи на двох сусідніх ложах, і Протаґор хитав однією ногою, як завжди, коли замислювавсь. У кутку примостився на маленькому триногому дзиґлику другий гонець. Той був невисокий на зріст, але трохи схожий на супутника, хоча й удвічі старший за нього. Четвертим був Геродот. Він дивився на сього, старшого вісника, й коли Протаґор надовго замислився, спитав:

— Ти з ним одного роду?

Старий од несподіванки сіпнувся, тоді скосував на тракійця й трохи ображено відповів Геродотові:

— Я — з Ольбії. Ольбіополіт я, кіріє. Пощо питаєш?

— Схожі ви. Наче батько й син.

Старий гонець, якого звали Гіперболом, ще раз поглянув на тракійця, але на Геродотів закид нічого не відповів. Протаґор хотів сказати своєму афінському другові, що зараз не час цікавитися сторонніми речами, але на думці було щось важливіше, й він знову звернуся до Спарадока:

— Чи не ти казав про матір нового басилевса скіфів?

Спарадок покрутив головою, й тут озвався Гіпербол:

— Се я казав, кіріє. Він того не знає.

— Отож мати молодого басилевса — еллінка?

— Еллінка, кіріє. Покійний басилевс узяв її жоною з їстрії. Звуть її Кіно.

«Кіно» означало «собака», й Геродот осміхнувсь, але Протаґор і далі розпитував Гіпербола:

— Вона зараз у Стані Царських скіфів?

— Ні, вона живе на Бозі, там, де в річку Бог упадає річка Священні путі, по-скіфському — Мертвовід. Човном пливти чотири дні з Ольбії.

— Ти знаєш її?

— Вона в нас часто буває.

— А ти її знаєш? — наполягав Протаґор.

— Чого б то мав не знати!

Протаґор знову надовго замовк, пережовуючи нелегку думку й похитуючи ногою. Все залежало від хитрости й хитризни. Він раптом подумав, як би вчинив тут славнозвісний Одіссей, і глибоко зітхнув. Архонт-епонім і досі не підшукав йому окремої оселі, а в чужій хаті дуже не розбалакаєшся — доводилося раз по раз блимати на двері й униз: чи не став хтось мимовільним або й зумисним підслухачем. Протаґор волів би розмовляти з гінцями віч-на-віч, але щоразу кликав і сього лиса Геродота, бо так звелів Перікл, а Протаґор не хотів чинити своєму можновладному другові наперекір. Та й провина, коли що, ділитиметься на двох, а то теж була не остання річ.

Протаґор думав, чи спитати в сього метека Гіпербола ще щось, був уже й наважився, та раптом переінакшив усі задуми згадавши старе прислів'я, що хто сам бережеться, того й кумири бережуть.

І вже в дворику, виряджаючи гостей, таки затримав трохи Гіпербола. Геродот із Спарадоком ішли попереду, історик щось розпитував того й не міг нічого чути. Протаґор спитав:

— Ти можеш поїхати в той… — він силкувався пригадати незнайому назву, нарешті згадав: — Міг би ти поїхати на Ексампей?

— До басиліси Кіно?

Гіпербол злякано подивився на афінського сановника, й голос у нього був теж зляканий. Він шепнув:

— Скіфи не пустять!

Протаґор пошкріб чорну бороду. Сю звичку він перейняв од свого вчителя Перікла, хоч і вважав її гідною хіба темного варвара. Та зараз було не до того, й він наддав кроку, бо Геродот із тракійцем уже виходили на вулицю. Й, здогнавши, він раптом помітив на пальці варвара важкий золотий перстень із великим кривавцем, якого досі чомусь не завважував.

— Отож речеш, ніби ти воїн тракійський? — спитав він, прискаливши око на перстень.

Спарадок перейняв його погляд, і знітився, й квапливо перекрутив перстень камінцем на долоню. Тепер і Протаґорові стало ясно, як він досі не помічав того яскристого камінця-кривавця. Спарадок відповів:

— Я — брат тракійський басилевс Воїжир, на якого греки речуть Сіталк.

Очі його знову набули того холодного блиску, що вразив був Протаґора на терасі.

— А служиш басилевсові аґафірсів у шатах простого воїна?

Спарадок зверхньо посміхнувся:

— Кожного ведуть кумири, Протаґоре, й ніхто не знай сам своя дорога. Князь може стати роб, а роб — князь, коли сього вволіють безсмертні.

Протаґор не мріяв про вінець басилевса, але слова гордого тракійця вжалили його, бо се міг бути тільки натяк. Раптом перейнявшись повагою до княжича, він сказав без жарту:

— В кожного своє на думці й на серці, й се теж відають лише безсмертні. Афіни допоможуть тобі, Спарадоку… якщо й ти допоможеш Афінам.

Спарадок удав, ніби не зрозумів Протаґора, й за грецьким звичаєм підняв угору дісницю прощаючись.

Геродот і собі зробив те саме, й Протаґор, сушачи голову над складною загадкою, яку мусив розв'язати пошкрьобав сандаліями через порожній двір архонта-епоніма. Старий надто повільно шукав йому житло, й доводилось квапити його, бо в такому стані людині нема де й усамітнитися, щоб усе зважити й постуляти докупи вривки думок.

І коли надвечір од перенапруження й марних зусиль знайти вихід з безвиході розболілася голова, прийшов роб-воротар і сказав, що його питає Гіпербол. Протаґор схопився й вибіг, бо старий метек[25] з доброго дива не став би його турбувати.

— Кіріє, — пошепки сказав Гіпербол, коли роб знову зачинився в своїй приворітній комірчині, — приїхав Тимна Вовкогуб.

— Хто се?

— Скіфський гість… Ну, купець, як і я.

— То й що він рече?

Гіпербол засичав йому в вухо:

— Се дуже близький до скіфського басилевса чоловік! Він скуповує в скіфів-орачів пшеницю й перепродує нам.

— То й що він хоче? — нетерпелився Протаґор.

— Він рече: ходи зі мною до Орачів!

— До Орачів?

Протаґор і досі не розумів, що тут особливого й чому так хвилюється метек.

Гіпербол почав загинати пальці:

— Вгору понад Богом-річкою живуть калліпіди, далі сидять алізони, ті, що копають солоний камінь, а ще далі, за ними — ґеорґи-орачі…

— Кажи швидше! — розхвилювався Протаґор і схопив старого трапедзита[26] за розхристаний хітон.

— А в Орачах, — отой самий Ексампей, Священна путь, Мертвовід! Місцеві скіфи там спалюють мертвих.

Протаґор важко дихав, і то було не тільки від гарячого повітря, яке й надвечір не встигло охолонути. Він блискучими збудженими очима дивився на Гіпербола. Сього метека, певно, кумири водять, як сказав сьогодні тракієць.

Наступного ранку десять ладь, з горою навантажених афінськими паволоками, червоними амфорами родоської оливи, чорними амфорами білого вина з Евбеї, бронзовими й золотими прикрасами з Лесбосу та всіляким іншим дорогим товаром, який користувався попитом серед боляр і князів Верхнього Богу, залишили зручну Ольбійську пристань і вирушили довгим Бозьким лиманом угору. П'ять інших ладь ішло порожняком. На них, крім веслярів, сиділо по п'ятеро добре зоружених воїв.

На найбільшому судні був господар валки — Тимна Вовкогуб, давній і найщиріший приятель і покійного Великого князя Велеслава Боримисловича, й самого Боримисла, який шістдесят два літа тому вщент розтрощив персіянина Дарія та його семисоттисячну рать. Ліва рука Тимни була покалічена — їй бракувало мізинця й підмізинного пальця. Цю руку старий купець мав звичку ховати в пазусі, але в хвилину задуми брав у правицю й починав розтирати давню рану. Поряд сидів Геродот, який попросився й собі з Тимною й тепер безугаву розпитував старого торговця про скіфів та їхні звичаї.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_ne_dratuyte_grifoniv.docx)Ivan_bilyk_ne_dratuyte_grifoniv.docx
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_ne_dratuyte_grifoniv.fb2)Ivan_bilyk_ne_dratuyte_grifoniv.fb2