Іван Білик - Не дратуйте грифонів (сторінка 7)

— А се в тебе від чого? — спитав він, несміливо кивнувши заплутаною бородою на покалічену руку Тимни Вовкогуба.

— Давня пригода, — посміхнувся Тимна й сховав руку за пазуху. — Пам'ять мені лишив Дарїїв зять. У нас його називали Мертва Голова, бо не мав ні вух, ні носа.

— Зопір, син Магабіза! — здогадався Геродот, який усе знав про Дарія та його наближених. — Тісний світ, кіріє Тимно! Ніколи не сподівався зустріти тут, у Скіфії, людину, що знала особисто Зопіра Мертву Голову… — Геродот аж відхилився, щоб краще побачити людину, яка сиділа поруч. — І як же се сталося?

Перед очима в старого Тимни попливли образи давно минулих літ. Він витяг трипалу шуйцю з пазухи й заходився несвідомо розтирати давно загоєний рубець. Ту рану він дістав од перса, боронячи малого жупанича Велка, Велеслава. Але тепер Велеслава не стало, а згадувати його ймення не личило ще тридцять днів, аж до похорону. Тимна Вовкогуб засмутився: Великий князь Велеслав загинув і труну з його тілом повезли на Деревлянську україну, не довелось навіть попрощатися. Якби не заскакував на той клятий острів Родос, із жалем подумав Тимна, а з Атен плив навпростець додому, то, може, і встиг би попрощатися.

— Про се побалакаємо инчим разом, — сказав він коротко.

Тимна був радий балакучому пропутникові, й хоч говорив ламаною грецькою мовою, але Геродота се теж не бентежило.

— Ольбіополіти речуть, ніби ви, скіфи, ведете корінь свій од Геракла. То правда? — спитав згодом Геродот.

Старий осміхнувся:

— Всяк рече те, що відає.

— А що ж відаєш ти? Чи давнє плем'я — скіфи?

— Давнє… Але ми мислимо, що не дуже, бо живуть на землі й старші від нас. Од діда свого чув я, ніби колись тут люди не жили, а була тільки Дана, се наша річка, на яку ми тепер мовимо Данапр, а ви — Бористен. Та була в Дани донька вельми красна, Леля. Тоді наш найстарший кумир, Бог, ще не мав жони й нарік собі жоною Лелю.

— Зажди, то ви на Зевса речете Бог? І се значить Отець? Папа?

— Хтозна, може, й на Зевса… — відповів Геродотові старий гість і натяг шапку на кружечком стрижену білу голову, бо стало припікати з-за дерев. — І вродився їм син, і нарекли його Дажбогом, а древляни на нього речуть Полель, а саки-бродники — Тарґітай…

— Дай запишу, кіріє! — замолився Геродот. — Се вельми цікаво…

Він дістав зі свого кошика дощечку, змащену воском, і почав швидко мережати її загостреною очеретинкою.

— Ти вмієш еллінського письма? — спитав він, вивівши для пам'яти кілька слів: Папей — Зевс, Тарґітай тощо.

Старий Тимна коротко відповів:

— Умію. — Й повів далі свою казку, яку чув од діда: — Ну, а в нього вже було троє синів; старшого нарік отець Ліпочин, середульшого — Орачин, а найменшого — Колачин.

— А як воно по-еллінському? — спитав Геродот, якому ні про що не казали чужі слова й незрозумілі наймення — У нас, еллінів, кожне ймено — то щось. Моє ймено — Геродот, себто «той, що приносить дари Гері», — пояснював він старому купцеві, намагаючись розтлумачити йому, що від нього вимагається. Тимна закивав головою:

— Ліпочин — се той, що вміє чинити гарні пороби: миски та горнята з узором, полотно тонке та всяке оружжя. Орачин — той, що вміє орати землю та сіяти хліб, а Колачин — витязь, бо на копіє ми в старі літа мовили «кіл». Колом і вмів воювати Колачин. А сі три брати вже взяли собі по україні й заселили їх родами своїми…

— Дай запишу! — сказав знову Геродот і взявся до своєї дощечки, але віск на ній, розпечений сонцем, став слизький і непридатний. Історик був змочив дощечку в воді, та тепер вона стала просто мокра, й він махнув рукою: — Перепитаю тебе ввечері й запишу!.. А далі? Як звуться їхні роди?

— Від Ліпочина пішло плем'я авгатів, яких ви прозиваєте алізонами.[27] Орачин породив два племені — орачів та хліборобів, а ми звемо їх полянами й сіверянами…

— А як се? Чим вони різняться? — нахмурився Геродот, бо глузду в тому було мало — й орачі, й хлібороби орють землю й сіють хліб.

Але старий пояснив йому:

— Колись вони жили вкупі, тоді розділилися. Хлібороби сіють собі й поїдають, орачі ж сіють і також їдять, але й до Ольбії пшеницю та просо возять, бо ж орють землю не ралом, як хлібороби, а плугом: і собі вдосталь, і на продаж є.

— А третій син яке плем'я дав? — озвався Геродот, збагнувши дідову казку.

— Третій син, Колачин, дав рід племені древлян, що ви їх знаєте хто паралатами, хто «Царськими скіфами».

3-від моря дув легенький низовик, і Тимна звелів поставити вітрило. Можна було дати веслярам перепочинок, бо цілий день людина несила вимахати супротиву течії, хоча тут, у широкому Бозькому лимані, вода плинула й не так стрімко, як між вузькими берегами далі вгорі. Геродот чекав, коли старий звільниться, й знову заходився розпитувати:

— Отож речеш — три сини?

— Три. Але зуперше вони жили вкупі. Й тоді дід їхній Бог та їхня баба Леля скинули їм з неба золотий плуг із золотим ярмом, та золоту секиру, та золотий горнець. Брати були ще зелені й несвідомі. Тож мовив Ліпочин: «Я серед вас найстарший, будуть осі пороби мої». Підійшов і простяг руку до тих небесних дарів, а вони не далися, побрались вогнем. Тоді й середульший підійшов і собі простяг руки, а золото й на нього полум'ям у вічі дихнуло. Наймолодший хотів також скуштувати щастя, та братове старші зачали сміятися з нього: «Куди тобі, такому малому! Он ми та й то попеклися!» Та Колачин підійшов до золотих поробів і взяв їх, і не зайнялись вони полум'ям. Увиділи те брати старші й свідомі стали, що то небо так воліє, й уклонилися молодшому братові, й став він їм за великого князя, й так і пішло. Колачин віддав старшому братові горнець золотий, а середульшому — ярмо з плугом, собі лишив секиру ратитися з чужинцями.

Геродот потихеньку всміхався до гарної казки, та щось таки непокоїло його, і він перепитав:

— Ти ж повідав, Тимно, що в середульшого було два племені, а плуг один?

— Плуг один, але й плем'я зуперше одне було. Та мав Орачин двох синів, і вони поділилися. Старійшому він оддав золоте ярмо з плугом, а молодшому сам витесав — з дерева, тільки леміш залізний наставив. Отак вони й орють і понині: поляни-орачі плугом, а сіверяни-хлібороби — ралом.

Надвечір валка прибилася до гирла чималої річки, яка зліва впадала в Бозький лиман. У лимані вода була гірка й солона, а в сій чималій річці чиста й добра, й Геродот почав розпитувати, яка сьому причина. Старий гість відповів:

— То все каламутить Мертвовід. Ось доїдемо, й сам побачиш.

Геродот липнув з розпитами до кожного, людям же було турбот по зав'язку, й вони з досадою позирали на балакучого грека. Молодий воїн Слободан з Тимниної сторожі найкраще з-поміж усіх, коли не рахувати самого Тимну, знав грецьку говірку, й Геродот увесь час тепер крутився побіля нього. Слободан же вдався веселун, і жартівник і, переморгнувшись із товаришами, вирішив трохи розважити їх.

— Ось пожди, гречине, розведемо вогонь, тоді й повідаю тобі дещо.

В березі не було ні дерев, ні навіть кущів, і Геродот чудувався, чим вони варитимуть їсти. Хіба що підуть аж до тих дерев, які видніли купкою на самім обрії.

— Ми вчинимо так, як чинять наші люди з племені саків-бродників, — одказав Слободан на запитання Геродота. — Лише дивись!

Коли сонце ще тільки перехилило на другу половину неба, кілька молодих воїв злізло з ладь на берег і зникло. Й аж перед смерком вони з'явилися, принісши на списах чотирьох упольованих козуль. Старому господареві Слободан щось розповів, хитро блискаючи карими очима в бік Геродота. Тимна лиш усміхнувся, й відійшов, а мисливці побілували туші, обстругали все м'ясо з кісток і понапихали його в козячі кендюхи. Тоді повісили їх на триногах, а внизу заходились мостити голі кістки.

Геродот посміхався. Сі люди або ж вирішили позбиткувати з нього, або й самі не знають, що чинять. Але маслаччя, хитро вимощене під натоптаними м'ясом кендюхами, таки зайнялось. Воно куріло, тріщало, та не гасло, й се було геть уже дивно.

— Скіфи — наймудріший з усіх народів! — щиро захоплений, вигукнув Геродот. По тому, трохи схаменувшись, хотів був додати, що скіфи — найрозумніші з-поміж усіх, але після еллінів. Та се могло образити скіфів, і він утримався, навчений гірким досвідом власного життя. Не все, що знаєш, належить казати вголос. У своїй книзі, яку він писав уже чимало літ, він обов'язково мусив сказати, що скіфи — наймудріший народ, але тільки — після еллінів.

Туди й сюди сновигали люди, понад берегом горіло п'ять вогнищ, а в козулячих шлунках весело клекотала свіжина. Старий Тимна господарським оком заглядав у кожну ладлю, витягнену на берег, бо товар був дорогий і не личило потурати — бува серед ночі випаде дощ.

А зовсім осторонь, у темряві, де майже нікого не було, сидів ольбійський трапедзит Гіпербол і сам собі вечеряв. Геродот раз у раз поглядав на нього, але метек поводився так, мовби вони й не знайомі, й від того в Геродота неприємно хололо під ложечкою. Метек не з доброго дива їхав у Тимниній валці, але Протаґор, певно, вирішив сього разу не випробувати Геродотової витримки й нічого не сказав йому про се.

Поки м'ясо варилося в козулячих ковбиках, Геродот намагався лишитися сам-на-сам із Тимною. Старий купець одразу сподобався йому, й він одчував незбагнену прихильність до нього. Та купець увесь час клопотався коло своїх товарів. І поговорити не щастило. Коли ж вечеря зварилася, було зовсім не до того. Геродот узяв належну частку дичини й заходився вечеряти.

Такої печені він зроду не їв. М'ясо було таке ніжне, що просто тануло в роті. Скіфи оточили вогнище й ножами діставали шматки козулятини з висмалених і порепаних на вогні кендюхів. Усі позаїдалися мало не до вух, у тім числі й грек-супутник, і звідусюди чулися захоплені вигуки людей, які добре потомилися за день і тепер винаґороджували себе смачною вечерею.

Слободан примостився коло чорнобородого грека й підкладав йому найжирніші шматочки, хитро зиркаючи на нього з-під сонцем висмалених брів.

Геродот, попоївши, сидів і з доброю усмішкою стежив за супутниками. В Ольбії його попереджали бути пильним та обережним із варварами, бо ніколи, мовляв, не знаєш, якого коника викинуть тобі наступної миті. Але він сидів серед них і не боявся нікого, хоча й був тут єдиним елліном, коли не рахувати того неприємного чоловічка Гіпербола. Але ж Гіпербол був метек, колишній роб, і невідомо, якого він роду-племені.

Раптом згадавши, що старий метек іде з ними не для розваги й не для торгівлі, Геродот знову спохмурнів, але в сей час підійшов господар валки Тимна Вовкогуб і важко сів поряд.

— Об чім замислився? — для годиться поспитав купець, і Геродот задля годиться ж відповів першими-ліпшими словами, що спали на думку:

— Як звуться всі ваші скіфські племена разом?

— І древляни, й поляни, й сіверяни всі разом звуться «сколоти».

— А багато на світі ваших сколотів?

— Доста, — проказав дід.

— А скільки ж?

— А скільки зір на небі? — Тимна Вовкогуб засміявся й закашлявся, тоді таки відповів по-іншому. — Вельми многі наші люди, Геродоте. Від Чорногори до річки Дани й від моря та Дунаю до полунічних боліт — самі сколоти, або «скіфи», як ви нас називаєте. Але скільки нас — таки не відаю.

— Як то?

— А ти відаєш, скільки є твоїх еллінів?

— Кожен поліс те відає. До прикладу, в Атенах та навколо Атен — двісті п'ятдесят тисяч з метеками та робами.

— Атени — то мала земля, Геродоте. Можна пішки в один день пройти з краю в край. Нашу ж землю й за півтора місяці не перетупаєш. А скільки людей живе на ній — того ніхто не відає. Коло Мертвоводу стоїть котел мідний вельми великий. Ти зможеш побачити його по трьох днях сам. Речуть, наш давній басилевс Велеполк, Аріант по-вашому, замав хотіння: скільки під його рукою воїв? Отож і звелів кожному воїнові принести по одному наконечнику стріли. Всі поприносили, бо Велеполк вельми лютий був, і назносили добру купу наконечників. Басилевс велів перетопити їх і відлити з тої міді котел. Та посудинка й досі стоїть на березі Мертвоводу.

— Велика посудина?

— Ого!..

— Скільки амфор уміщає?

— Три тисячі й шість сотень амфор, Геродоте. Історик від подиву аж заблимав. Найбільші котли, які йому доводилося бачити, вміщали не більше шестисот амфор.[28] Усі притихли й намагалися збагнути не дуже добре зрозумілу їм балачку, яка велася грецькою мовою.

— А який завтовшки той котел?

— Пальців шість буде.

Чорнобородий еллін узявся за голову. Стільки людей було й справді важко уявити.

— А коли се було? Коли жив басилевс отой — ще перед вашою раттю з персами?

Старий купець кивнув:

— З Дарієм ратився шістдесят двоє літ тому Велеполків прапраправнук Боримисл.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_ne_dratuyte_grifoniv.docx)Ivan_bilyk_ne_dratuyte_grifoniv.docx
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_ne_dratuyte_grifoniv.fb2)Ivan_bilyk_ne_dratuyte_grifoniv.fb2