Іван Білик - Не дратуйте грифонів (сторінка 8)

— Боримисл? Як се ім'я по-нашому?

— Як по-вашому?.. — старий намагався згадати, як греки називають сього басилевса. — Боримисл по-вашому, мабуть, Спарґапіт…

Геродот здивувався:

— Ще один Спарґапіт? І басилевс аґафірсів так зветься…

Се нагадало всім про недавню подію, й люди принишкли, чекаючи, що скаже на те старійший серед них. Тимна Вовкогуб відповів:

— Витислав, чи Спарґапіт по-вашому, вбив нашого басилевса Велеслава. А Велеславів отець Боримисл розтрощив Дарія персіянина й зветься по-вашому… Ідантірс! — пригадав-таки Тимна.

Запала ніякова мовчанка. Скіфи принишкли через те, що старий порушив заборону: згадав ім'я небіжчика, якого ще не встигли поховати. Геродот же знітився через те, що знав більше за сих людей, хоча й волів би не знати. Він лише зітхнув:

— Многі скіфи, вельми многі…

Тут у розмову, вибачливо глянувши на діда Тимну, встряв Слободан. Підгорнувши докупи жар у багатті, він сказав:

— Речеш, елліне, «скіфи»? Так тих «скіфів» не вельми багато є. Вони жиють угорі, за Ірпенем, під Прип'яттю, в древлянській україні.

— То люд інакший, ніж ви?

— Одне слово — «скіфи»… — на еллінський лад сказав Слободан, а по-грецькому «скіф» означало «похмурий» Усі навколо багаття засміялися, бо хоча Слободан і не сказав нічого кумедного, але щохвилини міг сказати, й усі те знали й сміялися наперед. — У!.. — стулив губи Слободан. — Вельми страшні люди оті древляни, у-у!.. А ще страшніші — бродники…

— Що ж вони чинять?

У Геродотові сидів демон історика, й кожне слово важило йому дорожче від золота. Він знову повторив:

— Які ж вони?

— Кучматі, похмурі й не вмиваються. А як і вмиються коли, на велике свято, то втираються рушниками з людського волосся.

Народ притих. Такої казки ніхто не чув навіть із вуст Слободана.

— Як то «з людського»? Тчуть?

— Та ні! — вдавано нахмурився Слободан і нишком підморгнув дідові Тимні, мовляв, не заважай. — Не тчуть, а здирають з ворога!

— Що здирають?

— Скіру на голові.

Геродот з переляку тільки язиком цикав. Таки ж варвари є варвари, хоч він допіру й казав, що скіфи — найрозумніші за всіх людей. А Слободан не переставав лякати:

— Хто більше таких скірок має, той є найліпший серед отих «скіфів».

— І що ж вони з ними… роблять?

— Носять при собі, — не моргнувши оком, теревенив Слободан. — І на паска чіпляють, і комоням на вуздечку…

— Й утираються ними? — перепитав Геродот.

— І втираються.

Історик не знав, що й казати. Се зовсім не в'язалося в його мізкові з людьми, які сиділи навколо нього й незлобиво посміхалися.

— Та що там утираються! — зиркнувши знову на діда, мовив Слободан. Дід удавав, що не слухає його теревенів. — Що там утираються! Кожен скіф, убивши ворога, випиває його кров!

— Нащо?..

— Аби перейняти силу ворогову.

Тимна вже не витримав і сказав своєю мовою Слободанові:

— Пощо дуриш чужоземця, отроче?

Слободан, не дивлячись на господаря, відповів йому теж по-своєму:

— Нехай. Нажену трохи жаху на сих еллінів. Дужче бояти-ймуться. — Й почав знову по-еллінському. — А которого супостата візьмуть у полон, то виколюють йому віча.

— Для чого?

Все те було таке нове Геродотові, що він перестав навіть жахатися.

— Для чого, питаєш? Щоб, як збивати-ймуть масло, не виділи, де масло, а де сколотини.

Почувши знайоме слово, Геродот здивувався й заходивсь розпитувати, що таке «сколотини», бо вже не раз чув те слово в розмовах скіфів між собою. Слободан почав пояснювати грекові, що таке, але греки масла не вживали й пояснити було важко. Розвівши руками, юнак сказав:

— То таке молоко.

Й раптом йому спало на думку щось нове, й він засміявся тій думці, й усі довкола в передчутті нового жарту й собі завсміхались.

— То молоко таке, кобиляче.

— А, — згадав Геродот. — Я відаю. Кобиляче молоко п'ють і масагети.

— А відаєш, як скіфи доять кобил?

— А як?

— Удвох.

— Чому вдвох?

— Один тягне за дійку, а другий бере рурку, встромляє кобилі й дме.

— Яку рурку?

Геродот уже відчув, що з нього насміхаються, й собі розтяг вуста.

— Кістяну рурку. Щось таке, як сопілка.

Всі раптом уявили собі ту картину, й над берегом знявся несамовитий регіт.

— Ось годі тобі крутити! — не всидів старий Тимна й звернувся до Геродота: — Ходімо вже до нічлігу, бо рано вставати, з сонцем.

І коли регіт улігсь, а Геродот вайлувато підвівся, Слободан спитав його:

— То як, елліне, повідаєш се своїм суплемінцям? Поймуть віри тобі?

Геродота не образили такі вигадки. За час мандрів своїх він наслухався доволі всяких байок і всі їх повписував до книги своєї. Він одповів молодому скіфові:

— Елліни цікаві до таких байок. Повірять чи не повірять — то ж діло їхнє. Розповідати можна все, ну а вірити тому не обов'язково.

І пішов за Тимною в морок, де на нього чекав теплий баранячий кожух і міцний сон.

Розділ 5

Село, де довгі роки мешкала стара княгиня Кіно, розляглося на паґорбі між Богом та Мертвоводом. Мешкала вона сама в довгій присадкуватій теремниці з дебелих соснових колод. Сама, коли не рахувати сімох роб і дванадцятьох робів, які орали княгинине поле, пасли худобу й чинили все, що належить чинити робам.

Велика княгиня мала двоє літ після півсотні, народилася в еллінському місті Істрії,[29] розташованому майже в гирлі Істра,[30] й походила з родини найбагатшого й найупливовішого там архонта Дексілая. Кіно й досі, незважаючи на свої літа, заховувала риси колишньої зваби, а дівою серед усіх юних красунь Істрії, а й Тіри та Ольбії, була першою. Дексілай виховав доньку гордовитою й неприступною, вона вміла чудово прясти, ткати й співати тягучких іонійських пісень під солодкі звуки ліри, й коли тому тридцять з гаком літ в Істрію завітав грізний басилевс усієї Скіфії Аріапіт, якого варвари звали по-своєму Велеславом, — Дексілаєві пощастило віддати за нього свою доньку.

Побувши в Стані скіфського війська з рік, вона відчула себе непорожньою й ублагала можа свого Велеслава відпустити її в село. Велеслав звелів побудувати жоні своїй добру теремницю, й невдовзі Кіно народила сина, якого й назвали ім'ям його матері-грекині — Скілом,[31] бо він теж мусив бути вірним своїй матері, як Кіно — вітцеві своєму.[32]

Великий князь Велеслав не раз і не двічі брав молоду жону в Стан, але вона щоразу, побувши трохи, відпрошувалася назад. Коли ж висватав собі молодшу жону, то й зовсім дав грекині спокій. Відтоді Кіно й мешкала в своєму селі, що примостилося на луці між Богом і Мертвоводом.

Кіно довше, ніж належало за скіфським поконом, тримала при собі свого одинака Соболя, віддавши йому все тепло свого невитраченого серця, бо можа не любила, а потім і геть звиклася до самоти. Соболь од малих літ вільно розмовляв мовою своєї матері, а вітцеву знав гірше — тільки від сільських сорочат, хоча був старійшим сином Велеслава й по його смерті мав перебрати в спадок Юрів меч. Від матері Соболь вивчився й читма-письма еллінського, знав і шанував тих богів, яким чинила требу мати, й потроху став соромитись навіть свого імені скіфського.

Гукнувши сина до ратного Стану, Великий князь Велеслав був дуже розчарований. Соболь видався йому кволим і перепещеним, погано стріляв з лука, ще гірше метав сулицю, а мечем і геть не вмів орудувати. Велеслав приставив до нього воїна-навчителя, та син виявляв до ратної науки не вельми багато охоти. Й намагався щораз відпроситися в гості до матері. Лише тут Соболь одчував себе в своєму середовиську, а мати, княгиня Кіно, друга жона Велеславова, не тільки втішала його й розраджувала, бо мав же колись стати й сам володарем Скіфії, а й підтримувала в ньому те почуття байдужости до рідного вітця.

Велеслав мовчки, але вперто боровся з жоною за свого спадкоємця, та материна ласка частіше брала гору в тому ратуванні. До того ж з роками й син став хитріший і намагався використовувати їхні змагання в своїх потребах.

Коли Кіно переступила поріг того віку, за яким жона могла вже не боятися лихого поголосу, в її просторій теремниці майже завжди бувало велелюдно. Повз те село пролягала путь з Ольбії в землі русинів, куди купці їздили, скуповувати хліб. І найбагатші та впливовіші знаходили в оселі великої княгині теплий притулок. То були виключно елліни, й у такі дні княгиня Кіно почувалася щасливою. Їй припадали до смаку лестощі купців, і хоч вона знала, що то — через її високий сан, але сі люди розмовляли мовою еллінів, і того цілком вистачало.

Літ тому зо п'ять велика княгиня доручила своєму старійшому робові-огнищанину купити в Ольбії дім, і тепер сама часто плавала ладдею на торги. Великий князь Велеслав Боримислович довідався про те ще позаминулого літа, коли почав свататися до доньки сіверського князя Рудана Лютиборовича, чийого вітця, Люта Пугачича, пам'ятав ще змалку. Через те сватання Велеславові було десь-то незручно гримати на свою стару жону. Кіно знала — він згодом таки пришле до неї гінця з грізним повелінням, і сушила собі голову, як би вихитритись. І гонець таки з'явився, але, замість отого повеління, приніс княгині жалобне покривало на голову.

Се була та мить, якої все своє подружнє життя чекала й тремко сподівалася Кіно. З того дня вона ставала не однією з жін нелюбого мужа, а матір'ю басилевса, яку можновладний син любив і якої мав слухатися, спокутувавши всі вітцеві гріхи щодо неї.

Кіно спершу зраділа, тоді перелякалась. А що коли гонець приніс і веління з'явитись у той їхній ратний Стан? Вона — родовита еллінка й своїх кумирів ніколи не зрікалась, та бува їй за гидотними законами скіфів накажуть лягти в труну поряд із своїм померлим можем?

Велика княгиня приготувалася боронитись і полегшено відітхнула тільки тоді, як гонець, виспавшись у стайні, нагодував коня, напоїв його й зник у хмарі куряви. Лише тепер Кіно віддалась радощам. Потім її здолали інші думки, й вона не знала, за що перше братися, хоч і сидіти отак не випадало, бо скіфи — народ підступний, і в сьому княгиня була твердо переконана. Кіно пережила кілька важких, повних тривоги днів, нарешті не витримала й послала в Стан, до сина, свого гінця-роба, та спливали нові дні, ще довші й тягучіші, а ні сина, ні роба не було.

Й коли Соболь нарешті приїхав, Кіно вже була ледве жива від нетерпіння. Й сього разу, як майже завжди останніми роками, Соболь застав у материному домі гостей, їх було двоє: один ще молодий, літ із тридцять п'ять, невисокий і чорнобородий, у простому полотняному хітоні, підперезаному вилинялим червленим опоясом. Другий здавався старішим од матері й не був схожий на елліна, хоча й розмовляв чистим іонійським діалектом, як справжній афінянин, мілетець, чи ольбіополіт. На еллінське привітання піднятою рукою гості відповіли Соболеві тим самим, а мати кинулася йому в обійми, тоді опустилась перед ним навколішки, обхопила за ноги, як і личило справжній еллінці, що зустрічає кревного мандрівника

Соболь не знав, хто сі люди, й було йому трохи незручно від такої материної ласки, бо довгі літа серед ратного Стану наклали й на нього свій карб. Та коли до по-еллінському вимощеного дворика зійшлися всі материні роби й мати вчинила на щасливе прибуття сина узливання олією Зевського вівтаря, Соболеві здалося, ніби він ніколи не полишав свого з дитинства рідного чотирикутного дворичка, й усе стало на свої місця, й він одчув полегшу.

Була обідня пора, й трапезувалися втрьох. Соболь лежав, спершись ліктем у шелестку, натоптану сіном довгасту подушку на столовому ліжку, навпроти так само влаштувався старійший гість, який назвав себе Гіперболом, а Велика княгиня примостилась на дзиґлику в синових ногах, бо жоні не личить чинити в трапезній те саме, що й можам, хай навіть один з них — її син, а другий — купець і лихварин, до того ж метек

Двоє робів прислуговували за обідом, уносили страви й виносили брудний посуд, колотили вино в кратері й наливали господині, її синові та їхньому гостеві. Другий гість, про якого мати сказала, що то еллін з Афін, до обіду лишатись не схотів і подався блукати селом, узявши в супровідні й тлумачі собі молодого роба. Афінянин був логограф, його цікавив побут скіфів, і Кіно не втримувала гостя, бо так порадив і Гіпербол. Метек разом із цим афінянином прибув звечора валкою старого Тимни й мало не до самого ранку розмовляв про щось із господинею, чого не чув ні Геродот, який пішов спати, ні жоден з робів.

Ведучи за трапезою неквапливу й не дуже важку розмову, Кіно раз по раз перезиралася з Гіперболом, не знаючи, як почати про те, що було звечора домовлено, й чи взагалі починати зараз, отут, за обідом, певно, краще по тому, коли вона лишиться з сином сама

Нарешті вона не витримала й сказала те, що найменше важило:

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_ne_dratuyte_grifoniv.docx)Ivan_bilyk_ne_dratuyte_grifoniv.docx
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_ne_dratuyte_grifoniv.fb2)Ivan_bilyk_ne_dratuyte_grifoniv.fb2