Іван Білик - Не дратуйте грифонів (сторінка 10)

Метек схопився, як ужалений, і розгублено заблимав на Геродота. Й лише по довгій хвилі буркнув:

— А, се ти, Геродоте… Хайре…

Ув очах, крім переляку, не було нічого. Геродот подерся глинистою виспою вгору й заглянув у котел з того боку, де він нахилився вінцями додолу. Гладенька, вкрита зеленою пліснявою мідь обізвалася на його доторк басовитим голосом. То була луна сторіч, і Геродот шанобливо прицмокнув язиком. У перетині котел мав добрих п'ятнадцять ліктів, а завтовшки й справді — пальців шість, і то дебелих, як у воїна чи там орача. Геродотових же набралося б і сім, і вісім. У котлі було багато води, й вона помалу скрапала з нахилених вінець, а на поверхні плавали цибаті болотяні коники, прудко шастаючи по застояній воді лапками-веслами.

Геродот щосили вдарив по вінцях кулаком, і котел знов озвався, вже сердито, а коники на збриженій дрібними баранцями поверхні аж ошаліли від переляку.

— Прийшов, Гіперболе, поглянути, скільки скіфів на сій землі живе? — глузливо посміхнувсь історик, а той, уже стямившись, тільки вороже цупився. Й раптом Геродота схопили лихі демони: — Послухай, а чого ти встряєш у се нечисте діло? Чи ти афінянин? Ти ж не громадянин навіть сієї Ольбії. Ти — метек? Чого ж пнешся? За мзду?

Гіпербол знову розгубивсь. Він був сердитий на сього незрозумілого афінця, та коли той крикнув на нього, серце раптом защеміло й під ложечкою стало холодно, бо він був таки не громадянин, а метек, одпущеник, майже невільник, і господарський оклик раптом збудив у ньому того проснулого роба. Він зняв свого крислатого дорожнього капелюха й схилив перед Геродотом голову чи то від лукавої хитрости, чи таки з переляку. Історикові стало неймовірно гидко не те що дивитись на нього, а й стояти поряд. Бридливо плюнувши, він збіг із виспи й розмашисто заміряв ціпком піскувату стежку, хтозна ким протоптану до котла. Коли ж озирнувся, чи йде за ним Теодор, старий метек і досі стояв із капелюхом у руці й по-собачому винуватим поглядом дивився Геродотові вслід.

До села вони прибилися вже поночі, й господиня зустріла їй майже біля самої хвіртки.

— А де Гіпербол?

Геродотові вже відлягло, й він чемно, як і личить гостеві, проказав:

— Лічить скіфів, басилісо. Дивиться, чи багато їх.

Княгиня глянула на нього непорозуміло, але не стала допитуватися й пішла в екус до сина. Гіпербол прочовгав дворичком аж тоді, коли вона вже із сином поговорила, а персіяночка Парміс помила синові ноги й виставила мідну миску за двері.

* * *

У Стані всі, хто не носив на голеному тім'ї бойову ознаку воїна — кіску й не голив підборіддя, ходив тепер у кружечок, під макотер остриженим. Минули сороковини з дня останнього походу Великого князя Велеслава. В сей день у Древлянській україні, яка давала володарів усім племенам — і сіверянам-хліборобам, і полянам-орачам і сакам-бродникам, і солеварам-поморцям, і тим, що колись прозивалися греками, а тепер забули мову дідів своїх і жили зразу ж над еллінським торжищем Ольбією, — в сей день на березі далекого тихого Ужа Великий князь увійшов до свого вічного дому, а його тінь переселилася в царство ніколи не в'янучих садів — ірай.

Розділ 6

І сього таки дня зі Стану вийшло все воїнство, рушило на правий берег, де неподалік Головного гирла розляглося широкоплесе Біле озеро. Там, де в лагідні хвилі його врізалася широка коса, був насипаний величезний горб із плескатим, наче рівна чотирикутна таця, верхом. Його щовесни підсипали й укріплювали дерниною та хмизом, бо за час осінніх дощів і сніготану горб осувався й краї його сповзали.

Се був хором усесильного Юра Побідника, мав він увишки десять списів, а вширшки й удовжки — по двісті; стрімкі, викладені дерном та перешаровані хмизом стіни хорому здіймалися майже прямовисно, й тільки з одного боку на гору вів неширокий, у три списи, мощений колодами узвіз.

Попереду раті їхали верхи всі жерці Стану — всі волфове, вбрані в довгі, мовби жіночі, до самих п'ят полотняні сорочки. Поділ заважав їм сидіти на комонях, і волфи позвішували обидві ноги на один бік. Ні волосся, ні бороди та вусів жерці не носили, бо в тім і відзнака волфа од звиклого ратника, тім'я ж запинали теж полотняними хустинками.

Далі, запряжений чотирма білими руськими кіньми, котився великокняжий, кований золотом двокіл, але в ньому не було жодного жерця й жодного воїна. На двоколі лежав тільки важкий односічний меч Юра Побідника, меч, який зараз не мав господаря. На відстані поприща сулиці за двоколом верхи їхав той, кого нині мали підперезати мечем Юра, — новий Великий князь. Далі, по п'ятеро в лаву, виступали прості князі та жупани, велії та цалі боляри, пани, воєводи й тисячники, а ще за ними сунула різнокомонна валка воїв — по десятеро вершників у лаві. Коли волфи та князь із учтою, переправившись на правий берег Головного гирла, вже підходили до Білого озера, хвіст полку звивавсь у воді Данапра, й довелося чекати добрих дві години, щоб усі вої підтяглись і вишикувалися навколо хорому Юра Побідника.

Старійший волф Граб ніс поперед себе важезного меча. Випростані руки в нього мліли, на всипаному вісповинням безбородому виду виступив рясний піт, але він ішов і йшов мощеним узвозом угору, і з-під довгого полотняного подолу тільки п'яти блискали, бо на священний горб хорому меч належить нести босоніж…

За старійшим ішла решта волфів, теж без черевіїв і чобіт, а між ними та молодим князем тягли на налигачі бугая й вели скрученого по руках полоненця. Над протилежним урвищем хорому всі поставали, волф уткнув меч лезом у землю, двоє інших накинули бугаєві зашморг і почали стягати, доки знесиліла тварина впала. Старійший, віспуватий жрець Граб при сьому голосно кликав Юра Побідника на пир. Тоді бугая дорізали й заходились білувати, а князь і всі малі князі та жупани, та боляри, та воєводи з тисячниками, й увесь полк ізнизу пильно стежили за требою. Розрубану тушу знесли вниз, і молодші волфове заходилися варити м'ясо в величезному котлі.

Коли все було зроблено, віспуватий волф повісив свіжу бугаєву скіру на ввіткнутий у землю священний меч. І настала черга полоненця. То був ще зовсім юний воїн, узятий в останній січі з меотами позаминулої осени. Був дуже чорний, схожий на вавілонця чи персіянина, й дрібно тремтів усім тілом. Його підвели до краю хорому, поставили навколішки, віспатий волф Граб узяв велику мідяну миску й полив з неї на голову бранцеві водою з Данапра. Тоді поставив миску перед ним, великим жрецьким ножем, який ще не висох од бугаєвої крови, зарізав полоненця й сточив кров у мису. Коли тіло перестало сіпатися, Граб одрубав йому праву руку й кинув з хорому вниз, добре замахнувшись, а тіло турнули, й воно впало коло самої стіни. Ворог позбувся своєї сили, бо головне ж у кожного воїна — права рука.

Двоє молодших волфів скинули бугаєву скіру, й Граб став цідити з миски кров на руків'я меча. Лезо вкрилося червленим блиском, і довкола розливалась калюжа, яку земля швидко всотала. То був гарний знак, і Граб, витягши меч, подав його Соболеві. Соболь поцілував лезо біля хрестовини, тоді, завожений кров'ю, віддав меча старійшому волохові.

Граб зашилив криваве лезо в порожні піхва на князевім опоясі й голосно мовив:

— Юр Побідник сприймає жертву. Слава Великому князеві!

Спершу озвалися князі, жупани, пани, боляри та воєводи, що стояли на площі хорому, далі той поклик підхопили ближні вої внизу, а за ними й увесь стотисячний полк, і над незворушним плесом Білого озера понеслося хвилями одне-єдине зичення, від якого людям волосся ставало диба:

— Сла-ва-а-а!..

Й коли нарещті все товпище воїв утихло, Соболь, який відтепер ставав Великим князем усієї Сколотської україни, взяв меч за слизьке вруччя, підніс його над головою й застиг. І знов обізвалося стотисячне море поклику:

— Сла-а-а-а…

Осмогруд разом із воями, що супроводжували померлого князя в останню путь, повернувся за два місяці після того, як старійшого брата Соболя було підперезано священним мечем. Осмогруд був прикро вражений усім, що застав тут. Від самої річки Комонки він не зустрів жодного роз'їзду чи бодай поганенької варти, а сторожа за зовнішньою стіною возів була п'яна й спала в холодку.

— Що се діється? — спитав Осмогруд ухопивши одного бритоголового за барки й добряче його трусонувши.

Воїн благодушно всміхнувся до княжича й забелькотав:

— Брат твій… жону собі другу…

Й захихотів.

Неприємний здогад обпік Осмогруда, він турнув п'яного воїна, схопився на коня й щодуху погнав між деревами та кущами Стану до берега, де стояли великокняжі полотки. З крайньої линуло варнякання та неладні голоси. Осмогруд напинив коня й зіскочив. І коли шарпнув червону завіску дверей, перед очі йому постала бридка картина. Напроти мостивсь у золотому вбранні Великий князь Соболь. Він був зовсім хмільний і майже лежав на погано напнутій стіні полотки, від чого й повсть напнулася брижами. По праву й по ліву руку від нього сиділи на цупких скоряних подушках князі та боляри, перед кожним горопудились келихами та недоїдками низенькі столики. В усі боки шастали молоді й старші роби та вої-служки, й у полотці стояв такий гармидер, мов се був не княжий намет, а грецьке торжище. На Осмогруда ніхто й уваги не звернув. Княжичеві кров ударила в голову, він витяг меч і щосили гахнув ним по великому золотому тарелі, що стояв на дзиґлику біля самого виходу. Порожній таріль жалібно дзенькнув і скоцюрбивсь, а в полотці настала могильна тиша. Всі очі повернулися до княжича й поскліли. Осмогруд обвів поглядом пирувальників, і кров ще дужче закипіла в ньому. Він вискочив надвір, зірвавши червлену прозірну завіску, й удерся до сусідньої полотки. Тут були самі жони та жінки, а під дебелою сохою, що тримала на собі полотку, сиділа молода під білим у золоту нить укривалом.

Осмогруд підбіг до молодої й здер укривало. Й руки йому раптом затряслись. До сієї миті він ще вагався, що все могло виявитися химерою та здогадами, але тепер підозри справдились і надій більше не було. На нього, широко розплющивши вічі, дивилася жона його померлого й два місяці тому похованого вітця. Обличчя Опії було жовтаве та мертве, й Осмогрудові пригадалося, як перед майже трьома з половиною місяцями брат старійший умовив його не пускати молоду вдову на смерть. Нехай годує брата нашого. Так сказав Соболь, і те саме повторив Опії і він, Осмогруд, умовивши мачуху не лягати в домовину разом із померлим великим князем, можем її.

Осмогруд мовчки вийшов, пристояв коло порога, тоді ноги самі понесли його до першої полотки. Там і досі тривала тиша. Він увійшов досередини й став, дивлячись на брата. Соболь поволі підвівся й теж став. Його хитало, але хміль з голови вже вивітривсь. Великий князь то дивився на молодшого брата, болісно мружачись, і в вічу йому застигла провина, то починав сердито жувати жовнами. Його побивав піт, і мокрий смоляний оселедець гидко липнув йому до щоки,

— Жону вітця свого береш? — хрипко сказав Осмогруд.

Але Соболь нічого не відповідав і продовжував по-собачому винними очима дивитися на молодшого брата. Пирувальники лякливо перешіптувались і нишкли, бо коли два тигри вчепились один в одного, вовкам належить мовчати, підібгавши хвіст.

— І вона породить тобі твоїх братів? Такого не дарують наші кумири.

Соболь уперше за ввесь час озвався:

— Як то — братів?

— Твій син буде братом нашому братові Юрикові. Братом і тобі!

Соболь пережовував неслухняну думку, й Осмогрудові стало зовсім бридко стояти й дивитись на нього. Він обернувся, щоб вийти, та в дверях стояла якась жона в зеленому грецькому плащі-гіматії. Й той плащ, і простоволоса чорна голова, й саме вже те, що вона зважилася переступити поріг намету, де пирують можі, підказали йому, хто се й чого вона тут вештається, хоч Осмогруд зроду не бачив другої жони свого вітця.

Лють, яка під братовим винуватим поглядом поступилася була щемові, тепер спалахнула знову. Осмогруд відтрутив мачуху-грекиню й кволим кроком заспускався до берега.

Та коли пізно ввечері, давши доброго гаку, повернувся до своєї полотки, підійшов молодий воїн-служка й шепнув йому:

— Ота-о є тут.

— Хто?

— Вдова ж ота… Княгиня.

Осмогрудові тьохнуло серце, й він увійшов у полотку Ні, то, слава кумирам, була не Опія, й він даремно перелякався, та радіти було ні з чого.

— Що хочеш у моєму домі? — грубо спитав Осмогруд.

Княгиня-вдова Кіно презирливо засміялась:

— Дивні слова твої: маєс мені руку цілувати, а не… я зона вітця твого!

— Відаю те, — не змінивши голосу, проказав Осмогруд. Її нечиста говірка дратувала його. Проживши ввесь вік на сій землі, вона до пуття навіть мови не навчилася. — То й що хочеш у моєму домі? — сказав удруге княжич.

— Не ціпляйся до мого сина.

— Се він тебе прислав?

— Ні, сама-м прийсла, — одказала мачуха. В полотці було майже темно, й Осмогруд не міг бачити ні виду її, ні віч.

— Брат мій старійший чинить не за поконом і законом дідів наших. Бере собі жоною жону свого вітця. Се є супротивно кумирам.

Княгиня Кіно тремким, певно, від прихованого посміху, голосом сказала:

— Дивись!

Осмогруд напружив зір, але здалеку не міг розгледіти того, що простягла йому мачуха. Й раптом не те що побачив, а вгадав. У руках у неї був священний меч його предків!

— Пощо ти се взяла єси?!

То була ганьба — Юрів меч у руках жони. Й Осмогруд знов охрип:

— Т-с украла його!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_ne_dratuyte_grifoniv.docx)Ivan_bilyk_ne_dratuyte_grifoniv.docx
Скачать этот файл (Ivan_bilyk_ne_dratuyte_grifoniv.fb2)Ivan_bilyk_ne_dratuyte_grifoniv.fb2