Андрій Чайковський - Олюнька (сторінка 2)

— Гм... пусте балакання!— промовив префект. — Дитина не теля, щоб її чергою по тижню годували. Або кажіть, хто бере дитину, або ні, то зараз віддам її Ябчакові. Годі так дитину змарнувати. Але як візьме Ябчак дитину, то візьме й двадцять моргів грунту, що Лукаші залишили, котрого вона правна спадко-бєрчині [3]...

Аж тепер нагадала собі шляхта, що покійний Лукаш лишив двадцять моргів доброго грунту й хату, нагадала собі, що був багачем, що в нього зви чайно був наймит, котрий тепер десь подівся, мов у воду вскочив.

— Та моя жінка має малу дитину при грудях, могла би й цю годувати, —

відізвався несміло Ян Фльорків.

— А моя хіба не потрафила би цеї штуки? — заговорив уже сміліше Стефан Миколаїв.

— Вибачайте, панове! Покійна Лукашиха була моєю рідною сестрою,— сказав Андрій Лукашів, виступаючи наперед.

Не було що казати на таке тверде слово. Префект казав віддати дитину вуйкові. Той приступив до Ябчака, що готовий був узяти дитину й без грунту.

—Га, най і так буде! — сказав і подав Олюньку Андрієві.

В тій хвилині дитина розплакалася, та не знати, чи загризла її в животику натще випита пожива, чи, може, несвідома дитяча душа відчула недолю, яка її жде…

Над'їхали холерники, витаскали тіла Лукашів із хати, вложили в скриню, що була на возі, й замкнули віко. За наказом префекта повиносили з хати солому й забруднене плаття, склали на зад воза, позамітали й повідчиняли вікна.

Під час роботи холерників усі присутні клякали та молилися шепотом. Упоравшись зі всім як слід, холерники посідали на віз, один узяв віжки в руки, гукнув на коней, луснув батогом, віз викотився на вулицю і погнав стрілою.

Ще не затихло дудніння воза, як уже всі розійшлися з Лукашевого обійстя. Лиш один вартовий остався, поки префект не прибив на дверях громадської печатки. Ябчак, сумний, переліз через пліт і взявся до своєї роботи. Андрій Лукашів поніс дитину, що голосно кричала, а цілий натовп людей поплівся за ним.

Ось так розсталася Олюнька зі своїми батьками, яких до цеї пори не пізнала гаразд та вже й не мала пізнати на цьому світі.

II

Ганна, жінка Андрія Лукашевого, була зайнята важливою роботою. Вона винесла на подвір'я варену бараболю, дробила її пальцями і кидала гусям, а ті поквапно збирали своїми жовтими дзьобами. Саме тоді Андрій, придержуючи одною рукою дитину, другою відчиняючи хвіртку, увійшов на подвір'я. Олюнька, що під час дороги була заспокоїлася й задрімала, тепер прокинулася й заплакала голосно.

Андріїха почула плач дитини, обернулася, побачила чоловіка з дитиною на руках  і скрикнула:

— Матко боска!.. А ти де взяв тоту пищавку? На вулиці знайшов чи на гною?.. Пощо мені тут якесь дрантя зносиш?.. Чи ж я свого не маю досить? У Андріїв було троє дітей.

— Цить, жінко! Нещастя...Обоє Лукаші померли від холери, лишилася сирота... треба було взяти... це ж моя сестрінка.

—   Та що мені до того? Що мені до твоїх сестрінок? Викинь тото де до дідька!

—   Що бо ти, Ганю, говориш? Що ж воно винне, що лишилося, та й де я його

подіну?

— Мені що до того?! Я чужих бахурів доглядати не буду... або воно з хати, або я!

На той голос надійшов старий сивий дідусь, що робив щось у стодолі. Був це батько Андрія  й небіжки Лукашихи.

— А то чого вона так розкричалася? — питає здивовано.

— Нещастя, татуню! Обоє Лукаші повмирали від холери... щойно вивезли їх холерники. Мабуть, три дні лежали мертві в хаті, і ніхто не знав,   — говорив Андрій крізь сльози.

Старий Луць став, як громом прибитий. Він не міг промовити й слова, руки в нього тряслися, губи дрижали мов у лихоманці.

— Боже мій, боже! За що мене так караєш на старі літа? Мої дітоньки бідні! Донечко моя люба! Не замкнеш ти мені повік, а мені не довелось навіть поба­чити тебе та поблагословити в далеку дорогу! — і заплакав старий гіркими сльозами.— Га, воля божа! Хто знає, чиє завтра...

Наблизився до маленької Олюньки й цілував личенько, вічки та малесеньке чоло.

—А я тобі ще раз кажу, що чужого бахура й на очі не хочу бачити! — клепала своє Андріїха.

— Мовчи, жінко без серця! — гримнув старий. — Вва-а-жа-а-ай! — і погро­зив рукою. — Якби в тобі була хоч краплинка людяності, тобі б язик став дубом, поки б ти таке слово вимовила. Проси бога, щоби тобі простив ті дурні слова... Що Лукашам нині, то нам завтра може статися,—а де твої діти подінуться? Що з ними буде? Як би тобі в могилі лежалося, коли б хто твоїми дітьми так накидався?

Андріїха замовкла. Хоч вона чоловіка мала ні за що й робила з ним що сама хотіла, то таки старого Луця боялася як вогню і, хоч мала такий гострий язик, що ніяка шляхтянка в цілім Закутті не могла її переговорити, якось не сміла перед старим Лукашем огризатися. Чи це через його старий вік, чи через повагу, яку старий Луць мав у селі, не знати, досить що торохтіння Ганни один Луць умів угамувати кількома словами. І тепер вона замовкла, але таки не могла вгамувати злості, тож, ідучи до хати, копнула пса, що лежав під порогом, і тріснула дверми так, що аж хата затряслася й вікна задзвеніли. Луць усе ще стояв над онукою і втирав сльози.

— Годі, тату, — каже син, — треба щось з дитиною зробити, — і пішов до хати, а старий стояв усе як прикований.

Андрій знав, що треба розлючену жінку придобрити, бо ж годі, щоб старий міг усе бути з дитиною і за жінкою наглядати.

— Слухай, Ганю, яка-бо ти нерозважна! — промовив Андрій до жінки, пе­реступивши поріг. — Префект хотів віддати дитину, а разом з нею хату, два­дцять моргів грунту і все добро Лукашів Ябчакові... це шкода ж, щоб те все пішло в чужі руки.

Ганна була дуже ласа на такі дурнички, тож і тепер від цих слів чоловіка зараз подобріла. Однак, аби не перейти так відразу з лиха в добро, звернула цілу струю своїх медоточивих слів на Ябчака:

— О, мудьо якийсь! Йому хочеться шляхетського грунту та шляхетську дитину на виховання брати!.. А ми ж від чого? Або ми чужі?.. Ходи ж до мене, бідна сирітко, моя Олюнечко! Останнім кусником хліба буду ділитися з тобою — не дам тобі пропасти...

І взяла дитину з рук мужа, поклала на запічку, а сама взяла нецьки, налила теплої води, що грілась у великім горшку, і положила дитину в теплу воду, дер­жачи одну руку під голівкою, щоб дитина не залилася, а другою обливала її марненьке дрібне тіло.

Андрій, хоч знав добре, яка душа в його жінки, не казав нічого, щоб її не дражнити. Постояв мовчки і вийшов відтак надвір.

— А що? — спитав старий. — Не замучить дитини?

— Не бійтеся, тату, вже все добре. Тепер купає її.

Але ні слова не сказав, чим він піддобрив її.

Старий махнув рукою.

— Ей! Чорта свяченою водою відженеш, але добрим не зробиш....

— Я тату, тепер іду туди... Префект має зараз хату печатати. Там худібка осталася, треба порядок зробити, — і пішов до хати Лукашів.

Ганна тим часом викупала дитину, завинула в сухі шмати, а воду вилляла на­двір, нецьки поставила сторчма під хату. Дитина, зогрівшись під подушкою, якою її Ганна прикрила, заснула тихенько.

Коли Андрій прийшов під хату Лукаша, застав там уже комісію, складену з префекта й усього уряду громадського. Всі увійшли до хати і стали оглядати те, що осталось по Лукашах.

Префект не дозволив забирати того, що ще лишилося на постелі й коло постелі.

— Гм... буде з вас того, що в скрині і в комірці, а це все треба спалити... Так нам наказали з бецирку [4].

Скриня була замкнена, а ключ висів на цвяху під образами. Андрій просив кількох сусідів, щоб йому помогли винести скриню. Та префект спинив:

— Гм ...за  позволєнєм. Мусимо оглянути, що є в скрині, бо то сирітське доб­ро,й треба його буде колись віддати. Ви, панє Стефанє, списуйте кожний кусник... Як з'їде обсигнація [5],     буде все готове.

Поки писар з іншими списав, що було в скрині, префект пішов до комори. Виявилося, що Лукаші були таки добрими господарями. В коморі, крім зимової одежі, було всяке добро: мука, каша, квасоля, горох, біб; було масло і сир, сметана і солонина — все-все, що потрібно. Префект казав усе списати і повиносити.

 Відтак пішли до стайні й стодоли, що під одним дахом прилягали одним бо­ком до городу з садком.

 Усі знали, то в Лукашів була пара коней, пара волів, дві корови і чотири штуки молодняка. А де ж те все поділося? Стайня заперта, але по всій худобі ані сліду. Всі сплеснули руками. На ж тобі! От якийсь безбожник забрав усе дочиста...  хоч би одно телятко лишилося!

Андрій лютував найбільше. Він щойно думав про те, як стане господарем на ціле Закуття, а тут якась чортова мати наслала злодіїв...

— Треба дати знати до шандарів! — озвався хтось з гурту.

— Що тут шандарі тепер порадять? Злодій газдував тут, здається, десь перед трьома днями, а знаєте,  що коби лише за канал — пропаде все, як сіль на воді... Що тепер шандар знайде?

За каналом починався густий вербовий ліс і займав дві квадратні милі простору аж до Вибулова. Там водилися вовки та ховалися злодіії-конокради; в такій гущавині годі було їх виловити.

Стало на тім, що жандарма повідомиться аж тоді, коли він прийде до села.

Хліб, що Лукаш успів іще позвозити, стояв у садку в стіжках. Комісія перечислила копи, оцінила, скільки варті, посписувала вози, плуги і борони, записа­ла жорна, ступу і січкарню.

Андрій побіг городами до своєї хати, запріг свої коні до воза й вернув сюди. Ганна думала, що Андрій привезе усе добро кіньми і возом небіжчика Лукаша... Їй зараз щось те не подобалося, бо Андрій, не сказавши їй нічого, запріг коні й поїхав.

Коли заїхав перед хату Лукаша, префект показав йому все добро, складене на подвір'ї, і сказав поважно:

—   Гм... Оце все віддаю вам, пане Єнджею, в посяданє, як опікунові малолітньої. Маєте дитину годувати, а майна її доглядати, як свого власного, бо за все відповідаєте. А тепер підпишіть!

Андрій вклонився префектові, зробив пером на папері знак хреста і почав при допомозі сусідів накладати на віз здобуток Лукашів. Петро Ясів заїхав зі своїм возом і поміг Андрієві забрати, що на його віз не влазилося. Тепер Андрій кланявся на всі боки, дякував сусідам за ласкавий труд і запросив усіх до корчми.

Коли вози заїхали на обійстя, Ганна не втерпіла і спитала:

—   А де ж коні?

— Злодії покрали.

— А корови?

—Так само.

— А воли?

— Все дочиста!

—   Матко найсьвєнтша! Та він бога не боявся кривдити сирітку! — закричала Андріїха й побігла до хати, щоби, либонь, звістити про цю страшну кривду властительку, котра ще спала на постелі свого вуйка.

III

Корчма на Ячменівці стояла окремо в західній стороні села. До неї заходила лише шляхта, а хлопи, навіть проїжджі, та мандрівні торговці-міняльники минали її як лихого, щоб не здибати якого нетверезого шляхтича,— а то була б халепа!

Та хоч та корчма звалася шляхетською, не різнилася нічим від інших галицьких корчем. Така сама обідрана, замазана, шибки повибивані і позаліплювані папером, довкола неї калюжі та вонюче болото. І всередині не була інша. Перша кімната без помосту, з витоптаною ямою на середині і брудними лавками довкола. В однім кутку шинквас, цебто перегородка з дерев'яною решіткою, за котрою стояли різної міри пляшки з грубого білого скла та бляшані, від старості й неохайства почорнілі мірки. Стояв тут і стілець, на котрім, мов на престолі, засідали старий бородатий Янкель або його жінка, розпатлана Рифка. Навпроти шинквасу — довгий дубовий стіл і кілька крісел теслярської роботи. Друга кімната, так званий ванькир, хіба тим була ліпша, що тут було повно всякої всячини, що нікуди й обернутися. Стояв тут стіл лакований, призначений для шабасу або для знатніших гостей, кілька помальованих крісел, ліжко, вистелене подушками в строкатих наволочках майже під саму стелю, і шафа з усякими книгами та святковою одежею. На шафі стояв капелюх Янкеля у бляшаній коробці, кілька мосяжних ліхтарів і скринька з ритуальними приладдями, тобто зі смертною сорочкою і заповідями. Друга шафа була замкнена. Під стіною, навпроти ліжка, стояв банкбетель — лавка, котру можна розсунути і спати на ній, як у ліжку. В самім кутику, навпроти однісінького вікна, стояло кілька бочок з горілкою й гараком.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Andrij_chajkovskyj_olyunka.fb2)Andrij_chajkovskyj_olyunka.fb2
Скачать этот файл (Andrij_Сhajkovskyj_olyunka.docx)Andrij_Сhajkovskyj_olyunka.docx