Андрій Чайковський - Олюнька (сторінка 14)

Вартові стали чвалати вулицями й кликати до втечі. Ціле Закуття було на но­гах. Тепер ті, що не послухали префекта й лишилися по своїх хатах, зрозуміли свою необережність і стали тривожно втікати на другий бік села. Ще, як на бі­ду, серединою села плив малий потічок. Тут було досить глибоко, і не можна було обминути того місця, щоб добратися на горбок.

Вода ринула до села скоріше, ніж хто міг сподіватися. Всі надіялися, що во­на припливе просто з ріки, як це бувало кожного разу. Тимчасом вище села вода замулила кусень стрімкого берега, на котрім був насип землі, щось ніби гребля. Той берег разом з греблею зсунувся, і вода цілою жовтою масою полила­ся туди. Поки люди могли перейти потічок, вода вже пливла швидко середи­ною села.

Усіх, що ще не були в безпечнім місці на другім боці, огорнув панічний страх. Ніхто не знав, до чого братися, що хапати. Хто взяв на мотуз корову і став пли­сти водою, хто ніс теля або провадив коня. Зчинився страшенний плач і зойк, а до того ще й худоба ревіла з усієї сили. Люди з другого боку кидали своїм сусідам мотуззя, наставляли жердки. Дехто витягнув корито, в якім парять їду безрогим, узяв замість весла лопату і пускався на такім човні на порятунок су­сідам. Та годі плисти човном такому, що ніколи човна не вживав, а ще човна з таким округлим дном. Вода рванула корито, перевернула його, а весляр ледве видряпався на берег, мокрий і заболочений.

Костиха також не хотіла звечора переноситися на другий бік. Вона боялася лишити свою хату й комору без нагляду. Що наговорився їй Дмитро — ніщо не помагало. Костиха лишилася з дівчиною в хаті, а за її прикладом пішла та­кож її найближча сусідка, вдова. Лише корови загнав Дмитро звечора на обійстя вуйка.

Тепер Костиха зрозуміла цілу небезпеку. Вона вилізла на під, вистромила го­лову крізь стріху і стала репетувати, закликаючи на поміч. Але при такім пе­кельнім гаморі ніхто не чув її голосу.

Та Дмитро здогадався, що мама в небезпеці. Він скочив у потік, переплив йо­го, забрів по пояс у воді до хати і став кликати маму. Костиха злізла з поду, а за нею дочка. Дмитро висадив сестру собі на плечі, маму взяв за руку і пустився

назад. Води за той час уже прибуло. По дорозі причепилася до нього ще й пла­чуча вдова-сусідка.

— Ой, Дмитре, Дмитрусю! Ради бога, не дай грішній душі без сповіді заги­бати! Нехай і я причеплюся до тебе! — і з тими словами вона вхопила Дмитра за сорочку з тою божевільною силою, з якою потопаючий хапається стеб­линки.

Дмитро пустився далі. Він мусив придержуватися плота, та хвиля була рвуч­ка — мало що з ніг не звалила його. Поки йшли вузькою вулицею, було ще пів­біди. Аж прийшли над стрімкий потік. Про плавання не можна було й думати з таким тягарем на плечах, як мав Дмитро. Сестра сплела ноги коло його шиї й держалася руками за голову. Крім того, обидві жінки, що були нижчі ростом від Дмитра, почіплялися судорожно за його плечі, поспиралися на нього й таким чином змогли вдержатися поверх води.

Дмитро пустився сміло через потік. Він набрав у себе повітря, скільки міг. Вода закрила його цілком, а як глибоко був у воді, видно було по тім, що сестрі, яка сиділа на його карку, сягала вода аж під пахви. Дівчина почала кричати, баби й собі заводили. Кілька людей поспішило на поміч. Один учепився довгої жердки, котру інші притримували за кінець, і став хутко ступати в воду, поки не прибрів до Дмитра. Схопив його за руку наосліп і став швидко вертатися до берега. Люди щосили тягнули за жердку. Дмитрова голова стала хутко пока­зуватися поверх води, і він дихнув глибоко. Тепер були вже всі на березі і просто пішли до хати Шевка, наскрізь промоклі.

На подвір'ї Шевка стояло повно всякої худоби, бо в стайні і стодолі не було вже місця. Шевкові наймити понакладали сіна всюди попід стріху, де лиш було трохи сухого місця. Худоба всуміш з кіньми гризла завзято сіно, хоч тряслася від студені й сльоти. Та й хата була повна людей. У сінях, у кімнаті, в пекарні — ніде було голці впасти. Шевкова відкрила скриню і роздавала шляхтянкам на обидва боки свої сорочки і спідниці, поки стало запасу. Кожна, що дістала суху сорочку, стала переодягатися. В такій прикрій пригоді ніхто не думав про сором.

Сюди потрапила й Костиха. Шевкова казала їй залізти на теплу піч у пекар­ні. Там Костиха надягла суху сорочку й зогрілася.

Андрії мешкали з Олюнькою в долішній частині села. Андрій, почувши наказ префекта, хотів зараз перебратися на горбок, він боявся тим більше, що його хата була стара і спорохнявіла, отже, могла під напором повені легко розлеті­тися. Однак Ганна, котра чомусь не любила префекта, не хотіла про те навіть слухати.

— Ти, боягузе! — каже до чоловіка.— Боїшся, аби собі п'яти не замочив? Не бійся нічого! Я вже не одну воду виділа, та й нічого мені не сталося. Підемо з хати під ніч, то буде злодіям празник... От лягай спати, а як буде треба, то зберемося разом.

Андрій уступив жінці, як завжди. Але випросив у неї бодай стільки, що зве­чора попереносив увесь дріб і скриню та попереганяв худобу до сусідів на горбок.

Як лише вартові наробили крику, що вода наближається, Андрії замету­шилися у хаті. Ганна випровадила чимскоріше заспаних дітей до свого брата, а Олюньку послала на під скидати всячину. Олюнька поскидала, а Ганна зв'я­зала у два великі клунки. Один схопила сама, другий наказала нести чоловікові.

Олюнька стала cкopo злазити по драбині з поду і хотіла йти разом. Але Ганна крикнула на неї:

— Лишися в хаті і пильнуй, щоб хто чого не вкрав... Дідько тебе не візьме! З тими словами зачинила хату й замкнула на ключ та, підіпнувшися, стала чалапати швидко до сусідів. Олюнька гримала кулаками у двері і стала кричати. Андрій пішов був зі своїм клунком уперед і нічого не бачив.

— А де ж Олюнька? — запитав, коли жінка наздогнала його.

— Я лишила її в хаті, нехай пильнує, щоб хто чого не вкрав, — каже Ганна, держачись плота.

— Та-бо, Ганно, не можна таки лишити її... Я вернуся...

— Не руш! Нічого їй не станеться. Як замочити ноги, то полізе на піч, а хати вода не зрушить...

— Чому би ні? Хата вже стара й спорохнявіла!

— А ти старий дурень! Не знаєш, що стара хата сидить твердо в землі, і скорі­ше нова попливе з водою, ніж такий старий гриб...

— Нехай би й так, але дівчина може перестрашитися!— вмовляв Андрій жінку.

— То сорочку їй роздереш та зженеш страх углями, й зараз виздоровіє!  — воркотіла злісно Ганна й тягнула чоловіка за руку.— Не подумай мені верну­тись!

Андрій не посмів більше сперечатися з жінкою, і пішли далі.

На обійсті Ганниного брата було теж немало людей, що туди повтікали.

За хвилю помітив хтось, що Олюньки нема.

— А де ж Олюнька? — спитало кілька голосів разом.

Ганна не дала своєму чоловікові отямитися й сама скоренько заговорила:

— Або ж то вона дитина, щоб її пантрувати? Десь, певно, вже тут є, може, сидить на печі...

Люди метнулися до хати, але ні на печі, ні в хаті Олюньки не було. Тепер Андрій не втерпів і обізвався:

— Та що тут крутити, коли Олюнька залишилася в хаті...

— А ви ж мали серце там її лишати? — каже одна шляхтянка.— Таж дів­чина там загине!

— Нічого їй не станеться, не бійтесь,— відповіла Ганна, — хоч би трошки і змокла...

— Але перестрашиться,— наполягала шляхтянка, — її конче треба звідти ви­рятувати!

Ганна все ще упиралася, що Олюньці нічого не станеться, аж один шляхтич відізвався:

— Е, бо то, видите, пані Єнджейова має в тім свій інтерес, якби Олюнька вто­пилася... Двадцять п'ять моргів грунту пішки не ходить... Але за те може бути велика біда...

Тепер Ганна зміркувала, що її план викрився. Вона таки добре настраши­лася.

Вона раптом зібралася на плач.

— Та що ж я, нещасна, пораджу? Тут можна голову втратити в такім не­щастю... та хто ж її, сирітку, тепер врятує? — І жінка стала голосити, як по вмерлому.

Люди, що були на обійсті Ганниного брата, повибігали над потік і стали розповідати, що Лукашева Олюнька лишилася на долині в хаті.

Над потічком стояла купка людей, межи ними — Шевко і Дмитро, який щойно своїх із води повитягав.

— Ану, панове каваліри, на вас тепер черга! — звернувся Шевко до па­рубків, що тут стояли.— Хто відважиться піти дівчину врятувати, може, оженить­ся з нею. Посаг гарний.

Ніхто якось не рухався.

— Хто того доконає,— сказав дальше Шевко,— дістане від мене доброго коня.

— Я! — зголосився Дмитро, либонь, для того, що хотів вуйкові сподоба­тися. І кинувся у воду. Переплив потік, а далі став брести по пахви у воді ву­лицею, чіпляючись плота.

Тим часом Олюнька била кулаками в двері, просила, плакала, а як почула, що вуйна щораз далі відходить, вбігла до хати. Сюди стала вода підходити шпа-рами попід підвалини, а далі й бити до вікна. Дівчину опанувала страшна смертельна тривога. Одна шибка тріснула під напором води, й вода стала вли­ватися туди струменем. Олюнька вилізла на піч. Запхалася в самий кутик і стала вголос молитись. Вода прибувала щораз більше, хата стала тріщати. Вода ви­рвала хатні двері, а ліжко, стіл та лави плавали по хаті, вдаряючись то об стіни, то об припічок. Олюнька зрозуміла, що доведеться їй загибати.

Тим часом Дмитро добрів до хати. Хотів відчинити двері, але вони були замк­нені. Він наблизився до вікна і тут крізь розбиту шибку, хоч шуміла вода, почув, як Олюнька плакала.

— Ану, Олюнька! Гей, Олюнька, відчиняй двері і виходь! — кричав Дмитро під вікном.

Олюнька почула голос Дмитра. Злізла з печі й побрела до вікна.

— Та вуйна замкнула двері на замок! — каже крізь плач.— Не маю куди вийти...

— А бодай твоя вуйна повісилася! — крикнув сердито Дмитро. Він схопив обіруч за раму вікна в тім місці, де була розбита шибка, потермосив з усієї си­ли і вирвав вікно з рамою з віконної варцаби та шпурнув ним далеко. — Ви­лазь борзо!

— Та тут повно води,— каже дівчина,— я боюся!

— Не бійся, ходи борзенько, бо потому буде вже пізно.

Олюнька стояла на лаві під вікном і перехилилася надвір. Дмитро вхопив її попід пахви і посадив собі на плече, як дитину.

— Держися цупко моєї голови й не бійся нічого!

Придержуючи одною рукою Олюньку за ноги, другою чіплявся за пліт і так вертався до потоку. Тут справився він так, як і першого разу, коли перено­сив сестру. Він набрав у себе повітря й пустився впоперек потоку. Олюнька закричала, трималася за голову Дмитра. Дмитро відгортав воду вільною ру­кою. Кілька хлопців скочили йому на поміч. Подали йому жердку, і він виліз на берег. Тепер, сапаючи тяжко, зсадив Олюньку на землю.

— Зух з тебе, хлопче! — каже Шевко, попліскуючи його рукою по плечу.— Видно, що в тобі шляхетська кров... Але я також слова додержу. Котрого коня собі вибереш?

— Та нащо мені кінь, що я з конем буду робити? Я за коня в воду не поліз би.

Він знав дуже добре свого вуйка і знав, що таким чином завоює собі ще біль­шу його ласку, а це було для нього більш варте, ніж пара коней.

— Ну, як хочеш, але я слова шляхетського не цофаю, — каже Шевко. — Хочеш — бери, котрий тобі найліпше подобається.

— У мене вуйкове добре слово більше значить, як сто цугових[26] коней,—підлещувався Дмитро.

Шевко відійшов задоволений, бурмочучи собі під носом: «Я все кажу, що в тім хлопці пливе правдива шляхетська кров... "

На той жест Дмитра дивилася вся закуттянська громада, і всі стали лише про те говорити. Нині був Дмитро побіч Бази героєм дня.

— Своє зробив, а коня не хотів брати! — говорили між собою закуттяни. — Той Дмитро таки дурний...

За кілька годин почала вода спадати. Тепер знов забивали люди колики, але вже не на березі, лише щораз дальше в воду, щоб побачити, як швидко вода буде спадати. Вода справді стала в такім темпі спадати, в якім прибувала. Над вечір остався лише намул та невеличкі калюжки води. Легенький вітерець ро­зігнав хмари, небо прояснилося, і над заходом показалося ясне сонце.

Слава ж тобі, господи! Люди стали вертатися до своїх загород. Всі хати залишилися цілі завдяки сильним плотам, що стояли впоперек пливучої хвилі, та грубим вербам, яких було в селі повно. Це здержувало напір води. Одна лише хата Андрієва розмокла у воді і завалилася.

Кожний, хто ввійшов до своєї хати, застав пустку. Намулу було всюди стіль­ки, що треба було лопатою та коцюбою вигортати. Не лише на помості, але й в печі було його завтовшки з долоню.

Люди почали поратися коло хат. Повигортали болото, почистили посуд та домашнє знаряддя, випрали плаття й розвішували по плотах сушити. Кожний сусід з горбка позичив комусь з долини в'язочку соломи та трохи сухого ріща, щоб було чим на перший раз у печі затопити, погрітися та зварити теплої страви.

При всій страхітливості грізної повені не обійшлось і без смішних епізодів.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Andrij_chajkovskyj_olyunka.fb2)Andrij_chajkovskyj_olyunka.fb2
Скачать этот файл (Andrij_Сhajkovskyj_olyunka.docx)Andrij_Сhajkovskyj_olyunka.docx