Андрій Чайковський - Олюнька (сторінка 17)

Наказ був твердий. Андрій зліз з лави, надягнув святкову капоту, взяв шап­ку й вийшов. По дорозі роздумував про те, як перед Шевком стати і що гово­рити.

Шевка тоді не було дома. Андрій застав Олюньку в сінях, щось заговорив до неї, але вона нічого вуйкові не відповіла і шмигнула до хати. Вона побачила, як спокійно пливло життя в Шевка, і тому дуже їй не хотілося повертатися під п'ястуки вуйни.

Андрій привітався з Шевковою і присів несміло на лаві. Коли довідався, що Шевка нема дома, був дуже задоволений. Все ж не потребував у тій хвилі переживати немилої зустрічі. Того можна було від Андрія сподіватися: він був чоловік слабкого характеру. З одного боку, він розумів, що прийшов у справі, яка, на його погляд, не була справедлива, і прийшов лише під моральним на­тиском жінки, котрій не мав сили заперечувати. З другого боку, він знав, що та прикра місія не обминула б його, а жінка ганяла б ним хоч би й десять разів на день, щоб ту справу полагодив. Андрій міркував собі тепер: «От хвала богу, що справа протягнеться, а потому нехай буде що хоче, аби не нині»... Та треба було щось заговорити.

— Я, прошу пані Якубової, прийшов за Олюнькою...

 Андрій сказав не думаючи; та коли вже сказав, то поміркував собі, що, може, так, без клопоту, дасться забрати дівчину при відсутності Шевка, а тоді справа полагодилась би скоріше й легше, ніж він думав.

Такий чоловік, як Андрій, часом бовкне що-будь не думаючи, та аж як почує свій власний голос і зміркує, що сказав добре (часом буває навпаки), тоді на тім своїм сказанім будує дальшу дію.

— Як то «по Олюньку»? — спитала Шевкова.— Я без чоловіка не можу вам її віддати!

— Адже я їй вуйко й судовий опікун...

— Не моє діло вирішувати, а як на мій бабський розум, то й опікун не має пра­ва знущатися над дитиною... Поза тим мені до того нічого.

Андрій не мав що на те сказати, але гадка забрати тепер Олюньку додому крутилася вперто в його голові: «А то Ганна була би з того рада! Та й похвалила би мене...» І він сказав:

— Я таки, прошу пані, заберу дівчину...

— Ледве чи вона схоче з вами піти?

— То я візьму її силою, бо маю на те право? — почав гарячитися Андрій.— Хто би там питав її про те? Візьму за руку — та й кінець, і поведу додому. Вона має в мене бути!

Андрій став щораз більше підносити голос. Він почував себе відважним, бо тут не було його Ганни і нікого такого, кого боявся б.

— Не робіть мені тут криків, панє Єнджею, бо я без «мого» дівчини з дому не дам!

— А я таки візьму її!

— А я закличу парубків і накажу вас викинути за ворота, — сказала твердо Шевкова.— А ґвалтів мені тут не робіть!.. Ганко, — звернулася відтак до най­мички,— поклич сюди Дмитра, але борзо!

Ганна побігла стрілою надвір, хоч Андрій, почувши ті слова, не мав охоти ні кричати, ні силою брати Олюньку.

За малу хвильку з'явився Дмитро.

— Мене вуянка кликала?

— Зачекай тут трішки, бо від нас Єнджей хоче Олюньку забрати, а вуйка нема дома.

Дмитро подивився згірдно на Андрія і глянув на свої кулаки. Андрій знав його силу, та знав і те, що в Шевка були ще два наймити, отже, вирішив відійти з тим, з чим прийшов. Не прощаючись навіть, хотів уже вийти, та на порозі зустрів Шевка. Андрія аж за спиною заморозило. Ось попався, добре ще, коли Шевко не скаже вибити, бо він це вміє, але й ціла справа буде утруднена тепер, коли Шевкова розповість чоловікові про його зухвалий виступ. Андрій зі страху не міг промовити слова. Шевко заговорив перший.

— А, гості! Що скажете доброго, пане Єнджею? Сідайте!

Перша буря проминула. Тепер небезпека була менша, бо шляхта коли кого просить до себе і гостем називає, то не зламає прав гостинності, якщо лише гість буде вести себе чемно і не дасть причини, щоб його треба було вибити. Анд­рій вирішив бути чемним, аж солодким,-- наче перед ним стояла Ганна.

— Та я, пане Якуб'є, прийшов щодо Олюньки, — сказав Андрій покірним го­лосом.— Воно все так зле зробилося...

— І я кажу, що зле,— промовив Шевко, сідаючи на лаві. — Та й може бути ще гірше, а в тому всьому я анітрохи не винен. Ви знаєте, як мене просив про те ваш покійний тато... ну, а вже ж я не міг пропустити крізь пальці того, що я поба­чив на власні очі. Скажіть, може, я вам налазив до хати і шпигував? Ні! А тепер, коли я вже справу взяв у свої руки, то й докінчу її, бо на середині дороги ставати не вмію...

— Та я те все добре знаю,— сказав Андрій,— але прошу вас, пане сусіде, не робіть мені стиду та й вибачте, що моя жінка сказала вам прикре слово...

— Вона мені прикре слово? О, ще би, не позбирала б тоді своїх зубів! А ви га­даєте, що як?

— Та того вже більше не буде,—обіцяв Андрій, — на те маєте моє слово!

— Я повірив би вашому слову, якби не було вашої жінки, а так вибачайте! Поки ваша жіночка здорова, то не дасть вам слова дотримати, хоча й шля­хетського...

Андрій не знав, що сказати. Він розумів, що Шевко говорить правду.

Шевко подумав хвильку й каже:

— Яким ви, властиво, чолом сюди лізли? Ви гадали, що я вам віддам дівчину? Чи я її з плюгавства очистив на те, щоб ваша Ганя волосся їй з голови обдерла? О ні, цього не буде! Мене прокляв би покійний Луць з гробу, що я слова не додержую. Ваша жіночка мудра. Вона не мала смілості тут носа показати і для того послала вас. Нехай-то вона сама потрудиться, а тоді будемо вже говорити.

— Та то все одно, чи я, чи вона,— сказав несміло Андрій.

Він заздалегідь боявся про таке «запрошення» жінці згадати.

— Нічого з того! — промовив твердо Шевко.— Хочете направду ту справу по-доброму залагодити, то нехай сюди прийде ваша магніфіка. Інакше не говорю нічого!

Шевко вирішив остаточно не наполягати на зміні опіки. Він знав, що в суді запропонують йому те опікунство, і він мусить прийняти, бо відповіднішого не буде нікого. Але тоді його вороги, котрих мав досить у Закутті, піднімуть ґвалт, що «багач хоче збагатитися сиротинським добром». Шевко постановив те­пер добре настрашити Андріїв та сироті запевнити ліпшу долю.

— Не схоче ваша жіночка до мене пофатигуватися, то завтра йду до суду, а тоді ви так будете опікуном, як на моїй долоні волосся виросте. Що забагато, то забагато!

Не було що робити. Андрій попрощався й вийшов.

Тепер Шевкова розповіла чоловікові, як тут Андрій спочатку поводився.

— Дуже добре ти зробила, а його щастя, що ти мені не сказала того, коли він тут був, бо я був би з ним собі побалакав інакше.

Тимчасом Андрій не знав, як зайти додому і що жінці сказати. Але що буде, те і буде, годі не йти. Андрій виглядав так, як той кінь, що вже привик до по­боїв і байдуже вижидає, коли його батогом цьвохнуть.

Ганна зустріла його в сінях. Вона як побачила його крізь вікно, не втерпіла й вийшла до сіней.

— А що? — питає.

— Та зле; казав, щоб ти, Ганю, прийшла сама.

— А ти який чоловік? То ти не міг сам того полагодити? Як іде про старшин­ство в хаті, то ти хотів би бути першим, але як треба зробити діло, то ти рад би виручитися жінкою... Твоє діло розмовляти з тим гордим шляхтичем, розбійни­ком, що на чужі хати нападає та двері вивалює, а моє діло горшки й миски. Ти такий голова в родині?

— Е, ти сама ліпше знаєш, який я голова, — каже Андрій, махнувши рукою. Говорячи ті слова, він скинув капоту і надягав свій старий кожух.— Хочеш, то йди сама Шевкові на язик! — докінчив Андрій, але вже тоді, як був на по­розі.

Ганна хотіла ще щось докладніше розпитати та розглянути становище, але Андрій уже був у стодолі і молотив завзято...

Ганна поворкотіла ще трохи, але нічого було робити. Дуже не хотілось їй іти до Шевка, бо знала, що там її жде. Але ж треба було показатися перед чолові­ком відважною, бо від цього дуже багато залежало: це допомогло б удержати його під кульбакою.

Коли Андрій відійшов від Шевка, Олюнька вийшла з кімнати і прийшла до пекарні. Була заплакана. Вона чула, що вуйко викрикував і загрожував, що забере її силою. Тому-то замкнула вона кімнату зсередини. Тепер підступила до Шевка і клякнула перед ним та склала руки, як до молитви.

— Ой, не давайте мене вуйні, не давайте! Вона мене тепер уб'є! Я все чула, що вуйко говорив. Вони готові мене колись на вулиці схопити.

— Не бійся, не схоплять, устань, — сказав Шевко. — Проти моєї волі тобі волос з голови не впаде. Але приготуйся до того, що треба буде повертатися до­дому.—Олюнька, почувши ті слова, зблідла як стіна.— Та не лякайся так за­раз. Я вже тебе обезпечу, не бійся! Я казав твому вуйкові, щоб сюди зараз при­йшла вуйна, коли тебе хоче мати в себе. Вона певно прийде, бо знає, чим то пах­не, якби я зробив те, що сказав. Почуєш, що ми тут будемо говорити. Інакше, видиш, дитино, не можна зробити, бо вони свої, а я чужий.

Олюнька не сказала нічого, але ще не заспокоїлася та аж тремтіла від тієї гадки, що знову треба буде надягти брудну сорочку та ходити босоніж по снігу.

Відчинилися двері й увійшла Ганна.

Олюнька не мала часу втекти та лиш уступилася за піч.

— Дзінь добрий! — сказала Ганна.

Вона набрала дуже смирненького вигляду, згорбилася, губи стиснула так, що були схожі на нитку, впоперек лиця перев'язану, а руки склала перед себе.

— Дзінь добрий і вам! — відповів насуплений Шевко і навіть не просив її сі­дати за шляхетським звичаєм.— Що доброго скажете?

— Ох, я сама не знаю, що сказати по тім, що сталося...

— Певно, що трудно говорити після всього, що сталося... Чого ж ви прийшли до мене?

— Та ви, пане Якуб’є, казали мене прикликати.

— Я? То неправда! Приходив сюди ваш чоловік полагодити справу з Олюнь-кою, а я йому сказав, що з ним не маю що говорити, бо він передо мною не до­тримає того, що обіцяє. Це знає добре ціле Закуття, що ви в хаті голова, а ваш чоловік віхоть... Я йому сказав, що як хочете що робити, то прийдіть самі, отже, я вас зовсім не кликав, і мені вас потрібно до хріну...

— Та нехай уже буде й так, як говорите, бо в вашій хаті ваша правда мусить бути,— каже Ганна з притиском.— Але що будемо робити, бо я дівчину заби­раю...

— Ого, а як я не дам? Цю правду, що вам тут, у моїй хаті, кажу, можу вам по­вторити всюди, а з дівчиною зроблю так, як мені моя совість наказує... кривди­ти її не дам!.. Вибийте собі те з вашої премудрої голови, що ви її заберете без моєї волі, навіть якби по неї посилали таких відважних ландсдрагонів[29] , як ваш чоловік... Щастя його, що я не знав, який він тут був зухвалий, поки я при­йшов, бо був би так йому дав, що його всемогуча жіночка була б у нього того не відняла...

Ганна закипіла злістю, але вгамувалася вчасно.

— Та яке ви, правду кажучи, маєте право до неї? Я її вуйна, а мій чоловік опікун.

— Тільки ви не виїздіть з тим опікунством, як купець з крамом, бо за кілька днів дістанете з суду, що ваше опікунство чорт узяв, та ще й рахуночки при-йдеться складати... ну, а розуміється, що у вас рахунки ті в порядку... Адже всі знають, що ваш чоловік продавав збіжжя з Олюньчиного поля, складав гроші і докупив їй грунту, придбав їй худоби ладної... ну, а Олюнька має повну скриню всього добра, і білизни, й одежі, і всього-всього,— хоч зараз до шлюбу!.. І не ди-вота, що стільки всього є, бо було з чого придбати. Двадцять моргів шляхетсь­кого грунту в році щось приносять!

Глумливі ті слова цідив Шевко одно за другим з такою вдаваною повагою, що хто не знає, як є насправді, подумав би, що це свята правда.

Ганна стояла, як на вогні, і кожне слово кололо її як голкою. «Ото якби мій чо­ловік наважився таке мені сказати, я б йому коцюбою голову розбила?» — ду­мала собі Ганна. Але ті слова говорить не Андрій, лише Шевко. На його боці була правда й сила, то треба було жовч проковтнути. Ганна бачила, що не жарти і погрозою нічого не вдіє.

— От не сміялись би ви надо мною, бідною, — каже Ганна крізь сльози, котрі або були удавані, або таки плакала зі злості,— чи ви не знаєте, як у мене є? Мій чоловік баба, не має своєї волі і треба його на мотузку водити, ні про що не постарається, а тут троє дітей, та й покійний тато стільки літ був коло нас...

— Говоріть це комусь іншому, не мені! — сказав на те Шевко вже сердито. — Я знаю добре, що ваш чоловік, хоч баба... я те сам кажу... але господар доб­рий і нічого з хати не винесе, а покійний тато Луць дарма хліба не їв та й своє мав, навіть на похорон собі склав.

— Та то правда, все свята правда,— каже Ганна, втираючи сльозу хусткою,— але я вас дуже прошу, не робіть мені стиду, не подавайте до суду і віддайте мені дівчину.

Ганна вклонилася Шевкові в ноги.

Тою покорою вона його роззброїла. Але хотів іще поторгуватися.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Andrij_chajkovskyj_olyunka.fb2)Andrij_chajkovskyj_olyunka.fb2
Скачать этот файл (Andrij_Сhajkovskyj_olyunka.docx)Andrij_Сhajkovskyj_olyunka.docx