Андрій Чайковський - Олюнька (сторінка 3)

Янкель був знаним орендарем; він був душею закуттянської шляхти, знав з кожним до ладу дійти, знав, як до кого заговорити, знав, хто чого потребує. За те любила його шляхта і звала шляхетським жидом. Тож коли раз Янкель не заплатив оренди і пан викинув його з корчми, заворушилася вся шляхта, як бджоли у вулику. Новому орендареві дошкулила своїми шляхетськими збитками так досадно, що він сам утік з корчми. Дідич не міг цьому зарадити — раз, тому що боявся звернути неласку шляхти проти себе, а друге, що двір був далеко від корчми, на другому кінці села, тож не міг кожного разу боронити нового корчмаря.

Не знати, чому шляхта так любила Янкеля і не могла обійтися без нього, — досить, що лиш Янкель, один Янкель, міг бути на Ячменівці. Янко не різнився нічим від інших орендарів, а шляхту привертав собі тим, що ніколи не зрадив, що діялося в корчмі, та й умів віддати честь шляхетським клейнодам, незважаю­чи на те, чи властитель їх був у капоті і пасових чоботях, чи босий і в полотнянці. Янкель був нецікавий, маломовний, а коли він сидів за шинквасом і курив свою глиняну шемницьку люльку на цибуху з кишкою, то щоб у корчмі укладалася навіть змова на його довгу бороду, з котрої мала би зробитися щітка до чесання поросят, не відізвався б ні словом і не перебив би такої злющої бесіди. Він мав ангельську терпеливість. Раз лише, як оповідає закуттянська хроніка, терпеливість Янкелева перебрала міру, і він розсердився.

Було це на різдво. Шляхта-парубки пішли колядувати до Янкеля. Заспівали одну-другу пісню (але не коляду), а вкінці став один «віншувати» ламаною польською мовою. Янкелеві сподобалося те дуже, та став наливати з барилки в квартову пляшку «шабасівки» для колядників у міру компліментів «віншування».

— Дай боже, панє Янкель, щоби ви мали сто палаців!

— Дай боже, дай боже! — каже корчмар.

— У кожнім палаці щоби було сто покоїв!

— Дай боже, дай боже!

— А в кожнім покою сто єдвабних ліжок!

— Дай боже, дай боже! — і доливає Янкель пляшку мало що не повну.

— А на кожнім ліжку щоб ви сто років перележали на холеру! — гукнув хтось із гурту.

— Бодай тебе дідько взяв! — а пляшка Янкелеві ледве з рук не випала спересердя. Сплюнув поза себе і сховав пляшку до шафи.

Це була єдина пригода, що вивела Янкеля з терпеливості. Поза тим був він усе тихий, спокійний, як до потреби: сумний або веселий. Говорив лиш тоді, коли йому було треба або як мусив на питання відповідати.

Як сказано, до цеї корчми, крім шляхти, не заходив ніхто більше. Тут відбувалися всі важливі справи громадські, тут судилися спори сусідські. Такі справи вигравав найчастіше Янкель, бо шляхта мирилася горілкою або гараком.

Крім гостей, котрі не поминули ніякої нагоди, щоби вступити до Янкеля, а в неділі і свята то таки вмисне йшли на Ячменівку, мав Янкель і таких, що від нього майже не виходили. Такими були Асафат Базів та Петро Криворучкий, тому так називаний, що від роду на одній руці не мав ні одного пальця. Оба були шляхтичі, оба бездомні, нероби, а жили дурничками. Судиться, бувало, яка справа в корчмі — вони робили службу возних трибуналу давніших судів Речі Посполитої.

Іноді засуджено когось на різки — вони й тут виконували болючу функцію. При тім напилися з коштів процесу, закусили та ще й закурили. А вже ж то велика нужда змушувала їх найматися на який день робити до заможного шляхтича.

В пору, як починається це оповідання, вони несли службу холерників, а корчму на Ячменівці зробили собі рятунковою станцією.

Асафат був хлоп низького зросту, грубий, з надутими жовтими щоками, з волоссям як щітка та підпухлими від перепою очима. Петро був високий, стрункий. А обидва — сильні як ведмеді.

Хоч вони ходили обдерті й замаргані, хоч займали таке принизливе становище, однак не перестали бути шляхтичами. Тож не було забави ні празника, де б Асафат і Петро не мали вступу. Всюди їх радо приймали, тим радіше що Асафат грав у сільській капелі на решето, а Петро був першим штукарем і оратором на ціле село. А може, й побоювалися тих двох приятелів, бо обидва були славні розбийголови, а хоч нікого не зачіпали, та не дали дути собі в кашу.

Асафат і Петро відвезли Лукашів на холерний цвинтар і вернули знов на Ячменівку.

— Гей, Янкель! Горілки! — гукнули з порога.

Той налляв. Випили по чарці.

— За двоє два! — каже Асафат.

Випили знов.

— Знаєте, Янкель, Лукаші обоє вже... ого! — і махнув рукою.

— Але? — питає шинкар.— А коли?

—   Господь їх знає... зо три дні лежали мертві, а ніхто не знав. Щойно ми вивезли.

Янкель лиш головою покрутив.

У тій хвилі ввійшов до корчми Стефан Ясів.

— Дзінь добрий! А ще нема нікого?

— Є ми... та й ви прийшли, то вже й усі.

— Я не те хотів сказати... Андрій Лукашів запросив усіх на почесне... буде нас тут більше.

Асафат глянув на Петра й усміхнувся. Петро й собі моргнув, та й Янкелеві щось ніби усмішка під носом пробігла.

— Певно! — відзивається Петро.— Добре поживився... має звідки платити.

— Та що говорити, панє Пєтше! Де ж би? Таж то сирітське.

— Ага! В сироти два животи,— каже Петро.

—   Сироту де зловиш, то бий! — доповідає Асафат.

Всі засміялися гуртом.

Тим часом шляхта почала сходитися по двоє, по троє до корчми. Кожний вітав присутніх своїм «дзінь добрий», кланявся кашкетом і сідав коло стола.

Надійшов префект. Усі повставали на привітання, поклонилися чемно і запросили його на почесне місце.

Вкінці надійшов і Андрій. Він був якийсь не свій — не знати, чи згризений смертю своїх швагрів, чи втішений тим, що йому дісталося.

—   Пане Єнджею, вам, мабуть, треба вокомана [6], не забувайте за мене, а про нагайку я сам постараюся,— кликнув йому Асафат назустріч.

— А мене беріть за мандатора! [7] — каже Петро.

Усі засміялися.

— Жартуйте здорові, а мені в голові морочиться, що з тим усім робити?

— Відступіть мені — каже Асафат,— я буду господарити і дитину няньчити.

—   Ви ґаздували б, як коза в капусті,— каже котрийсь шляхтич.— А худоба у вас є?

— У нього худоба за коміром аж пішки ходить,— каже другий.

Асафат насупився як міх, оглянувся, хто це з нього кепкує.

Андрій налякався, щоб не було сварки, і заговорив про інше.

— То ж то бо й біда, що худоби бракує...

— Що балакаєте, Єнджею? Таж у небіжчика Лукаша худоби доволі...

— Ого! Й одного хвоста нема... хтось покрав.

— Покрав?! — чудувалися Асафат і Петро, котрі ще того не знали.

Зійшла бесіда на те, як хто міг украсти худобу, коли в Лукашів був такий

злющий собака, що не дав нікому чужому на обійстя приступити.

— Ба! Собака була замкнена в хаті, а як ми її випустили, то вганяла як скажена,— каже Петро Ясів.— Пан префект таки добре настрашився...

— Гм... настрашився не настрашився — але чого ж лізти в зуби скаженій собаці?

Андрій побалакав про щось із Янкелем, а той поставив на стіл гарнець горілки і пляшку гараку.

—   За ваше здоров'я, пане префекцє! — промовив Андрій, зняв шапку і, три­маючи чарку в руці, поклонився префектові.— Дай боже довгий вік прожити — віват!

Андрій вихилив горілку до рота, потримав її хвильку, проковтнув, скривився і сплюнув набік. Відтак налляв другу чарку і подав з поклоном префектові. Префект устав, узяв чарку до рук, відкашлянув і каже:

—   Дякую, пане Єнджею! Дай боже й вам довгого віку! Споживайте здорові ваше добро та щоби вивели в люди дитину, котру вам віддали під опіку,— віват!

І знов понеслося по корчмі грімке «віват».

Андрій наливав чарку, подавав чергою і кланявся, але вже не так низенько, як префектові. Кожний шляхтич промовляв кілька слів, а відтак випорожнював чарку.

Янкелиха поклала на стіл кілька шабасових гуглів[8], миску сиру й горня сметани. Принесла зеленої цибулі, накришила до сиру, вим'яла разом, посолила й налляла сметани. Цеї мішанини понакладала на тарілки і порозставляла на столі. Префектові дісталася найкраща тарілка.

Шляхта взялася до роботи. Кожний краяв кавальчик гугля, мачав у миску і, відгортаючи лівою рукою вуса, правою вкладав обережно до рота. На хвилю втихла розмова, чути було лише ляскання язиків, задоволених смачною їдою. Хто скоріше упорався, запивав горілкою.

Як уже всі скінчили їду, поставила Рифка горнець кип'ячої води й кілька склянок з грубого зеленого скла. Варехою наливала гарячої води до склянок і ставила перед гостей, а ті знов доливали собі гараку з пляшки, від чого вода на­бирала червоної окраски. Кому було води забагато, зливав зі склянки таки на поміст. Не стало склянок для всіх, тож дехто здіймав горня з полиці, а дехто таки мусив ждати, аж старший гість вип'є. Вимити склянку, з котрої пив попе­редник, уважається обидою його так само, як обидою було б обтерти пищик цибуха, коли шляхтич шляхтичеві дасть покурити.

— Оце добре проти холери! — перервав мовчанку один з гостей.— Вода га­ряча, гарак добрий... все те розігріє кишки — та й трохи безпечніше...

— Е! Або холера таке вже велике лихо? Не одному вона вийшла на добро,— каже Петро і глядить з усмішкою на Андрія.

— Авжеж,— підхопив Антін Михасів, свояк Андрія. — Петро і Асафат, ли­бонь, попухли би з голоду, якби не возили мерців...

— Пильнуйте-но ви свого носа, пане Антоні, не наших мерців! — каже Асафат.

— Вже ж то ми не заробимо на холері стільки, як ваш швагер Єнджей.

— Мовчіть! — крикнув Андрій, а відтак додав плаксивим голосом: — Ах, я би віддав і свій маєток, аби лиш Лукашів охоронити від того нещастя...

— Бодай так пси траву пасли, як це правда! Ваша Ганя обдерла б вам чуба аж до потилиці, якби ви хоч одно стебло дали кому з обійстя!

Всі зареготали.

Андрій розсердився ще гірше, що люди знають, як жінка ним вередує.

—   Кажу вам, Асафате, не пхайте носа до чужого проса, бо розіб'ю!

Асафат, випивши за трьох, не гадав не попробувати своїх кулаків.

—   Е, пшоняна каша смачна, та ще як з чужого поля просо; але ледве чи Лу-кашева донька покуштує її...

— Мовчи, волоцюго, бо...

— Ого! Вважай, щоб я не виволік тебе, як твого швагра...

Андрій не втерпів, ухопив склянку й замахнувся на Асафата. Однак саме тоді схопив хтось його за руки, і склянка впала на землю. Андрій кинувся з кулаками на свого противника, але інші не допустили до бійки.

Префект, що був зайнятий до цієї пори поважною розмовою з сусідом, вмі­шався тепер до суперечки.

—   Гм... панове, заспокойтеся, я забороняю...

Ще не договорив, коли вбіг до корчми хлопчина, зняв шапку перед шляхтою, а до орендарки щось пошептав стиха. Орендарка приступила до стола і сказала голосно:

—   Дмитро Яців помер!

—   Дмитро?.. Господи! А то мете! — Всі стали хреститися, а Асафат і Петро пішли, щоб сповнити свій обов'язок.

Настала прикра тиша. Кожний роздумував, мабуть, над тим, чи годиться в такий небезпечний час справляти такі бучі. Почали прощатися з Андрієм, дяку­вали йому за гостину й виходили з корчми.

IV

 

Від того часу минуло вісім літ.

Було це одного майового поранку, ще за годину перед сходом сонця. День був зимний, як часто-густо бувають у нас весняні поранки. Ціле Закуття ще спало, ніде не видно було ні життя, ні руху.

Ворота Андрійового обійстя отворилися, а з них почали виходити одна за одною чотири корови і декілька телят. За худібкою вийшла дівчина, може, дев'я­ти літ, боса, в одній сорочині й тоненькій крамській спідниці, підперезана край­кою. На розкуйовдженій голові мала драну хустину, зав'язану на шляхетський лад під бородою, а в руці прутик, щоб заганяти худобу. На плечах несла ве­рету[9]. Дівча було заспане, кліпало очима і дрижало від холоду. В лівій руці держало кусник чорного хліба й одну цибулю та впихало за пазуху.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Andrij_chajkovskyj_olyunka.fb2)Andrij_chajkovskyj_olyunka.fb2
Скачать этот файл (Andrij_Сhajkovskyj_olyunka.docx)Andrij_Сhajkovskyj_olyunka.docx