Андрій Чайковський - Олюнька (сторінка 24)

Хворий закашлявся. Кашель був тяжкий і болючий, аж хворий посинів на лиці. «Ого, вже вмирає, вже пропало! Ой, боже мій, не бери його ще, нехай підпише!.. А бодай би ти, писарю проклятий, сім літ конав! Нащо до того брати­ся, коли не вмієш?.. Свині тобі пасти, а не письмо робити!.. Ого, вуйко вже не дихає... ой! ой!.. Та ні, легше йому, слава ж тобі, господи! Аби ще хоч півгодинки витримав... може, за той час оте ледащо набацькає, що почав... Ну, він, прокля­тий, тепер ще ніс витирає! Може, ще схоче табаки понюхати?.. Ая, бігме, нюхає табаку і знов ніс витирає, а бодай він тобі відпав! Який чорт ту табаку видумав на мою гризоту!.. Ну тепер чейже вже кінець! Ну, закінчив уже... О, він ще при­дивляється... Та якого біса придивлятися? Не бійся, дідько язиком не злизав те, що ти цілу годину паскудив... А тепер піском засипає, скарана моя година! Нащо засипати? Чого то люди не видумають писати чимсь таким, щоб відразу було сухе?.. О, вуйко знов кашляє... ще його кольки зіпруть і згине, певно, згине, а я буду дивитися, як у мене інші заберуть усе з-перед носа... Ну, вже раз, уже сунься, ведмедю, до підпису... та рухайся, ти!..»

Писар підставив під письмо якусь дощечку, наблизився до хворого і прочи­тав уголос, що було написане.

— Ви чули, пане Якуб'є, що я читав?

— Чув,— відповів Шевко слабим голосом. — А чи така ваша остання воля?

— Така.

— Ну, підпишіть!

Писар устромив перо в слабу руку Шевка, і той креслив на папері великий хрестик.

Дмитро зітхнув глибоко. «Слава ж тобі, господи! А мені здавалося, що з того нічого вже не буде...» Тепер Дмитро приступив до вуйка і почав цілувати його в руки. Він плакав... розуміється, сльозами радості. Відтак закрив собі долонями очі й метнувся з хати. Радість трохи не розсадила його.

— Бідний хлопчисько! Як він мене дуже любить! — каже Шевко до шляхти, що стояла коло нього.

Дмитро не йшов додому, а летів, немов на крилах — так бодай йому здавало­ся; увійшов до хати в шапці, випрямився, а з лиця сіяла така радість, ніби світ здобув.

— А як вуйко мається? — питає Костиха.

— Записав мені все!.. Щойно списали тестамент...

Костиха моргнула на Дмитра, щоб зважав на те, що Олюнька слухала. Але Дмитро хотів далі говорити. Костиха гримнула на Олюньку:

— Та рушай трохи за двері, провітришся... Не все мусиш слухати, що тут говориться...

Олюнька не сказала ні слова й вийшла з хати. Їй самій не мило було сидіти між тими людьми та слухати такої нелюдської мови. Вона жаліла за Шевком, хоч це був для неї чужий чоловік, вони ж нібито свояки, а тішаться його смертю.

— Ну, як же? Говори! — напирала на сина радісна Костиха.

— Та як? Цілком просто: записав за життя жінці, а по її смерті — все моє!

Костиха похитала головою:

— Нема, сину, чим так дуже тішитися... Це орел під хмарами. Шевкова ще здорова баба і бог знає, як довго буде ще жити...

— Але може й за тиждень клапнути... все є надія!

— Дуже далека...

Тепер Дмитро зміркував, що справді нема так дуже чого радуватися, бо Шев­кова може жити довго. Він трохи охолов з першої радості. Костиха зміркувала, що Дмитро повісив ніс, та й хотіла його потішити.

— Та воно правда, що надія є, і воно все не втекло би... вуйна не вічна... Але тепер інша біда: де те опудало своє подінеш? Вона вічно буде тягнутися за тобою, як гріх смертельний... Оту щоб де біда взяла, то було б добре! Тоді ти був би вільний, і за тебе пішла б найперша багачка, бо все ж, хоч воно зразу не так багато, є надія, що, як Шевкова клапне, ти будеш багачем на три села...

— Що мені з нею робити? — сказав Дмитро і почухався за вухом.

Тимчасом Олюнька не втерпіла, щоб не піти до Шевка, відвідати його. Побігла найближчою дорогою городами і стала під хатою. Хотіла відпочити з утоми і стала обмітати сніг із чобіт. Відтак увійшла несміливо до хати і привіталася з Шевковою, цілуючи її в руку.

Глянула на Шевка, та аж налякалася — такий був змінений! Вона знала його як чоловіка здорового й сильного, а тепер лежав немічний, аж очі в голову схо­валися. Олюньці стали сльози в очах. Вона любила Шевка, бо він нагадував їй дідуся та й за нею побивався. А що її так нещасливо висватав, то він цьому зовсім не винен... ніхто не міг сподіватися, що таке буде.

Шевко, побачивши Олюньку, усміхнувся, прикликав її рукою до себе. Олюнь­ка, хлипаючи, наблизилася до хворого і стала цілувати його в руки.

— Не плач, моя дитино, без божої волі нічого мені не станеться... А що там Дмитро, дуже за мною побивається, чи вже успокоївся трохи?

Олюнька не відповіла нічого. Їй стало так соромно, що за її чоловіка таке го­ворять, що не лише обізватися, але й очей на Шевка підвести не сміла.

Лікар, що був у Шевка рано, обіцяв ще заглянути до нього ввечері, коли по­вертатись буде з третього села від хворого, до котрого за одним заходом поїхав. Уже було пізно ввечері, як на обійсті задзвонив дзвінок від саней.

Олюнька, що цілий час сиділа в Шевка, хотіла саме тепер іти. Але Шевкова затримала її.

— Пожди трохи, почуєш, що доктор скаже тепер... Олюнька присіла знов на стільці.

Лікар скинув з себе кожух у сінях і, потираючи руки, увійшов до кімнати, де лежав хворий. Він грівся поки що коло печі, щоб з холодом до хворого не при­ступати. В хаті стало тихо. Лікар приступив до хворого, поміряв пульс, постукав по грудях, приклав вухо до грудей, до плечей, казав хворому глибоко дихати, стукав знов та вкінці тільки плечима знизав. Опісля, усміхаючись, обернувся до Шевкової:

— Нащо ви мені, пані-матко, хворого підмінили?

— Як то? — питає Шевкова, не розуміючи.

— Та так! Я лишив рано такого хворого, що не був певний, чи його ще живого застану, а тепер натомість знаходжу чоловіка, котрий буде здоровий і ще довго поживе. Вся небезпека вже минула, і на те маєте моє слово!

— Боже мій, який ти для мене ласкавий! — промовила Шевкова і клякнула перед образами.

Вона більше плакала, ніж молилася, але це вже були сльози радості. До неї прилучилася й Олюнька. Лікар дуже радів: за багато років праці він не пам'ятав, чи йому таке коли вже траплялося.

— То вам кажу,— говорив до Шевка,— що це чудо невидане. Рано... я вам не говорив... було з вами дуже зле, а тепер за один день дуже поправилося!

Шевкова тим часом поставила на столі хліб, масло й гарячу воду з гараком та стала лікаря припрошувати. Лікар був голодний і змерз, тож радо прийняв за­просини.

Тепер Олюнька попрощалася й пішла додому, щоб чимскоріш донести своїм радісну вістку. Вона й не подумала про те, що тою вісткою зробить своєму чоловікові та його мамі велику прикрість. Увійшла в хату рада, якою ще ніколи не була, й каже:

— Вуйкові, хвала богу, полегшало!

В Костиху і Дмитра наче грім ударив. Обоє переглянулись і подумали: «Який чорт йому поміг, коли рано лікар казав, що напевне не вийде?»

— А хто тобі таке казав? — спитали Олюньку.

— Я там була, коли приїхав лікар, що кудись за день їздив, і він сказав, що вуйкові дуже поліпшилося... вже буде жити.

Олюнька говорила ці слова з такою веселою усмішкою, її очі так радісно сві­тилися, що аж любо було на неї поглянути.

Дмитро був лютий. Він почастував у думці того лікаря всіма хворобами, а Олюньці був би язик видер за те, що йому таку новину принесла.

— Іди, Дмитре, подивися сам,— каже Костиха,— ця дурна сама не знає, що говорить...

Костисі здавалося, що, може, Олюнька навмисне таке говорить, щоб їх на­лякати, бо спостерегла перед тим, як вони тішилися сподіваною смертю вуйка. Костиха вважала в тій хвилі Олюньку за дуже злісну людину.

Дмитро зібрався зараз і пішов до вуйка. Йому не могло в голові помістити­ся, щоб вуйко так скоро міг видужати, коли вже одною ногою був на тамтім світі. «Хіба сам чорт вмішався, щоби мені пакость робити! Та як же? Я тремтів зі стра­ху, щоб не вмер, поки не підпише тестаменту, а тут лікар каже, що видужає... А може, той лікар лиш так вуйні сказав, аби більше грошей узяти? Докторам не­ма що багато вірити...» Так потішав себе Дмитро. Але все-таки чим ближче до хати Шевка, тим менше мав надії, і, ввійшовши в сіни, таки зовсім втратив її, коли побачив, що вуйна саме тоді переходила з кімнати по пекарні обрадувана і привітала його з усмішкою.

Тепер годі було Дмитрові удавати сумного. Він, як заходив у хату, розвесе­лив лице, наскільки йому лише сил стало.

— Я ось так прочував, що вуйко з того вийдуть... От, хвала богу, нехай во­ни живуть ще довгі літа!..

Лікаря вже не було в хаті. Він порадив, що треба далі робити, і поїхав додо­му. Дмитрові здавалося, що якби був його застав, то роздавив би як жабу.

— Богу дякую за це,— каже хворий,— хоч нітрохи не боявся вмирати. Мені хіба було моєї старої жаль, бо вона не дала б собі ради з тим господарством.

— Таж я вуйни не покинув би! — скоро озвався Дмитро.

— Я знаю, що ні, але все воно не так ішло б, як треба, бо хоч ти добра дитина і я про те знаю, але ти мусиш про своє дбати... Що найгірше,— говорив далі Шевко,— то те роблення тестаменту. Таке воно якесь прикре, що бодай бог бо­ронив! І я собі постановив більше тестаментів не робити, хіба б мусив. Але до того, певно, не прийде, бо я знаю, що ти добрий хлопець... Хіба б Олюньку перестав любити,— мовив Шевко, усміхаючись (він навіть і в гадці не мав, щоб коли до того дійшло),— тоді, небоже, не дав би я нічого...

Дмитро аж затрясся від цих слів, хоч не показав того по собі. Він зміркував, з котрого боку загрожує йому найбільша небезпека, і коли б вуйко розкрив йо­го душу та довідався, що в нього в хаті робиться, певно на шматки подер би зроблений тестамент...

Дмитро хотів чимскоріш зійти вуйкові з очей. Він не міг подивитися на Шев­ка, щоб часом вуйко не розгадав чого, та й, крім того, йога страх як тягло додому. Дмитро у тій хвилі був схожий на чоловіка, котрий пригадує собі, що до­ма лишив тліючу головню в соломі й ось-ось може вибухнути вогонь... Треба бу­ло грізну небезпеку чимскоріш усунути, а Дмитро не знав, як до того братися. Але нехай буде що хоче, а йому треба йти звідси додому. Дмитро спитав чемно:

— Чи вуйкові не треба чого від мене тепер?

— Ні, не треба! Йди, сину, додому, бо Олюнька дуже затужить за тобою... Дмитро поцілував обох Шевків у руки і вийшов за двері. Звідси через городи побіг додому.

При Олюньці годі було з мамою говорити про те, що почув від вуйка. Треба було конче Олюньку з хати випровадити.

— Чи ти нині напувала коней?,— питає Дмитро жінку навпопад, як увійшов до хати.

— Ні,— каже Олюнька,— гадала, що ти напоїв.

— Він напоїв, о, яка розумна! — відізвалася Костиха,— а їсти б їла, аж жи­віт тріщить... ти, неробо!.. — — Гони мені зараз коні до води! — крикнула Костиха.

— Таж там уже ніч! — каже Олюнька з острахом.

— Зараз мені гони! — кричала Костиха.— Не бійся, дідько тебе не вхопить! Надворі світить місяць.

Нічого було робити. Олюнька пішла до стайні, щоб повести коні до ріки. По її відході Дмитро приступив до мами й каже стиха:

— Зле, мамуню! Вуйко буде жити, але казав, що вже не буде міняти теста-менту, хіба б, каже, треба було, якби я перестав Олюньку любити. Мене від того аж заморозило. Ото якби він знав, що в мені сидить... нехай бог заступить! Він те опудало чогось дуже любить і за нею побивається, мовби то його рідна дитина...

— О, має за чим! — обізвалася Костиха.

— Що кому до вподоби, але так є. І знаєте, мамуню, що якби Олюнька де в чім проговорилася, то страх, що б то було!..

— Вона не скаже нічого, коли дотепер не сказала...

— Хто то може знати? Як їй так будете допікати, то, може, не витримає й пі­де пожалітися.

— А ніби ти їй менше допікаєш? Таж ти також не промовив до неї доброго слова...

— А хто ж мені порадив, як не ви? Не наказували ви мені, що нехай бог за­ступить, аби в нас були діти?

— Я ще й тепер тобі скажу, що нехай бог заступить, бо ви б обоє засмерділися...

— Отже, видите, що я не можу інакше.

— Я також не можу інакше. Трудно від мене вимагати якихось любощів, ко­ли я її не терплю, як пса. Та нероба зав'язала тобі світ...

— Буде зле, мамуню, вона так не видержить довго, і колись терпець урветь­ся...

Костиха задумалася.

— І так може бути... Треба би на те щось порадити.

— Може, знайдеться якась рада,— каже Дмитро,— але яка?

— Хіба б її дідько взяв звідси, бо іншої ради не бачу.

Дмитро не спав цілу ніч. Він перекидався з боку на бік, зітхав і охав.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Andrij_chajkovskyj_olyunka.fb2)Andrij_chajkovskyj_olyunka.fb2
Скачать этот файл (Andrij_Сhajkovskyj_olyunka.docx)Andrij_Сhajkovskyj_olyunka.docx